Суспільство

  ▪   Ярослав Тинченко

Історія одного гарнізону

Як військовослужбовці Луганщини чинили опір агресорам
Матеріал друкованого видання
№ 20 (600)
від 16 травня

Російські та сепаратистські медіа стверджують, буцімто на Донбасі проти Збройних Сил України воюють їх же зброєю, захопленою в гарнізонах Луганської та Донецької областей. Це, звичайно, неправда. Водночас українській громадськості майже не відомі подвиги, які здійснювались окремими військовослужбовцями та правоохоронцями в Луганську й Донецьку. На жаль, дехто з них загинув у муках, закатований сепаратистами й терористами. Про це також обмаль інформації. 


Перед початком збройного конфлікту на Донбасі дислокувалося лише кілька військових частин Збройних Сил України. І в них, на відміну від підрозділів МВС (внутрішніх військ — Національної гвардії України), встигли вивезти або знищити зброю. Чи не найкритичніша ситуація склалася навколо військової частини А1783 — маневреного центру радіоелектронної розвідки, у якому станом на березень 2014 року служило 74 військовослужбовці, із них 17 — жінки. Попри те що її захопили сепаратисти й терористи, кільком офіцерам і контрактникам усе-таки вдалося знищити наявну вогнепальну зброю. Один із учасників цього маленького подвигу капітан Роман Дейнеко, луганчанин, який організував знищення зброї та боєприпасів, розповів про згадану подію.


Військова частина дислокувалася в Луганську. Крім неї в місті з числа підрозділів Збройних Сил України перебували зенітно-ракетний дивізіон (озброєний «Буками»), радіотехнічний батальйон і ще одна маленька частина Повітряних сил. У Луганську також дислокувались інші військові формування: полк внутрішніх військ МВС України в/ч 3035, школа міліції, загін спецпризначення «Беркут», прикордонники тощо.

 

Читайте також: Битва за Савур-Могилу. Хроніка подій


Навесні 2014-го, під час подій у Криму, всі боєздатні одиниці техніки зенітно-ракетного дивізіону, передусім «Буки», вирушили з Луганська на охорону повітряного простору між Україною та Росією. Пізніше ця частина разом із зенітно-ракетним дивізіоном із Донецька була передислокована в інше місце. Коли почалися заворушення, зенітно-ракетний дивізіон був завчасно переміщений із Луганська вглиб країни. У Луганську з усіх частин ЗСУ залишився тільки окремий маневрений центр радіоелектронної розвідки, де 90% особового складу становили місцеві. Центр дислокувався на першому та другому поверхах звичайної п’ятиповерхівки, на інших трьох мешкало 13 родин військовослужбовців. З одного боку (де вхід до центру) будівля була умовно захищена одним рядом колючого дроту, з другого — мала окремий вхід на третій — п’ятий поверхи, туди можна було безперешкодно потрапити з вулиці.


Військовою частиною маневрений центр можна було вважати досить умовно: вперше та останнє його військовослужбовці стріляли з автоматів та пістолетів у 2007 році. Сама п’ятиповерхівка містилася на території колишнього військового містечка авіаційного училища, серед кількох дев’ятиповерхівок, поруч із газорозподільним вузлом і дитячим майданчиком. На відстані понад кілометр від будівлі розташовувався відкритий майданчик із військовою автотехнікою — близько 20 одиниць. Найціннішими з них були дві «Кольчуги» — автоматизовані станції радіотехнічної розвідки.

Вважаючи, що з військовою частиною А1783 покінчено, того самого вечора сепаратисти більше не поверталися до неї. Скориставшись цим, протягом усієї ночі капітан Роман Дейнеко та кілька військовослужбовців болгаркою розпилювали стволи вогнепальної зброї, виймали затвори та запали з гранат


У березні 2014-го, коли в Україні почалася мобілізація, яка також мала охопити й Луганську область. Однак місцеві військкомати переконливо довели, що вона буде безперспективною. Пізніше більшість працівників луганського об’єднаного військкомату виїхали на територію, підконтрольну Україні, а в приміщеннях розташувалося незаконне збройне формування «Заря». Попри те що мобілізацію відмінили, командир частини дістав наказ вислати до Артемівська вантажівки, щоб там отримати зброю та патрони на особовий склад із урахуванням тих, хто мав би надійти в результаті мобілізації. Ішлося про завезення великої кількості зброї до міста, яке вже повністю контролювалося сепаратистами та російськими терористами, і цей наказ викликав неабиякі почуття та сумніви. Але накази не обговорюються: зброю було привезено. 


6 квітня сепаратисти захопили будівлю управління СБУ в Луганській області, слідом за нею приміщення Національного банку України. 29 квітня проросійські активісти ввірвалися в будівлю обласної адміністрації. Попри ці події, а також вплив родин, серед яких було чимало прихильників сепаратизму, військовослужбовці залишалися вірними присязі. Лише надвечір 9 травня на територію центру з відпустки повернулося кілька контрактників із георгіївськими стрічками на грудях. Із ними ввічливо поспілкувалися, що нині ці стрічки — символ антиукраїнської позиції, і бійці їх зняли.


Тим часом навколо Слов’янська почалися бойові зіткнення. У Донецьку з’явився перший загін «добровольців» з Росії та Кавказу. У Луганську місцеві сепаратисти також перейшли до активних дій. Одного вечора вони потайки прибули в гуртожиток військової частини, де також мешкав командир батальйону Нацгвардії (внут­рішніх військ на той час). Його захопили просто біля дверей квартири, дружина та дитина навіть нічого не почули. Під ранок командир повернувся. А ще за кілька днів у темряві озброєні сепаратисти захопили зброярню та місце дислокації полку внутрішніх військ в/ч 3035. Командир військової частини А1783 став просити, щоб йому дозволили з усією технікою вийти з Луганська. Замість цього «на допомогу» приїхав представник вищого штабу з Чернігова та звичайним потягом три військовослужбовці одного з полків спецназу. Начальство, спецназівці та командування військової частини А1783 були налаштовані боронити розташування військової частини, для чого на першому та другому поверхах за допомогою мішків із піском, меблів та обладнання було влаштовано вогневі точки.

 

Читайте також: Бій за Жолобок: як це було


Складніше було з військовою технікою, яка розміщувалася на віддаленому відкритому майданчику. Її охороняли два військовослужбовці, які за вказівкою вищого командування були переодягнені в цивільне та не мали зброї, щоб не наражатися на неприємності з боку ворога. Упродовж 29–30 травня сепаратисти активізувалися. Спочатку до військової частини в супроводі 6–10 озброєних терористів приїхав чоловік, який представився «міністром оборони ЛНР». Як потім з’ясувалося, то був сам Ігор Плотницький. До нього вийшли командир частини та один із заступників. Плотницький заявив, що Україна їх покинула, ніхто не допоможе, і запропонував переходити на бік «ЛНР». «Плотва» попередив: якщо вони не погодяться, усе одно відбудеться штурм. Пізніше прийшов ще один «сусід із будинку навпроти» — нібито представник «контррозвідки ЛНР». Він теж висунув ультиматум: або військові здадуться, або буде штурм військової частини.


Надвечір 31 травня до п’ятиповерхівки, де розташовувалася військова частина, стали під’їжджати машини ГАЗ-66 із сепаратистами, одягнутими в камуфляжі, із кулеметами, автоматами, снайперськими гвинтівками та зенітною установкою ЗУ-23-2. Машини були з автопарку, зокрема з нещодавно роззброєної частини внутрішніх військ. Загалом сепаратистів нараховувалося близько 100–120 осіб, розосереджених по всьому колишньому військовому містечку авіаційного училища. «Гості» підійшли до воріт та натиснули на дзвінок. Вийшов командир частини, йому одразу було запропоновано здатися. Командир заявив, що готовий покинути частину, але зі зброєю та в колоні. Сепаратисти відповіли, що зброя і техніка їм потрібні, потім дали час «подумати».

Тим часом командування Сухопутних військ запропонувало два варіанти підтримки:


• авіаудар по сепаратистах із повітря (!);
• прорив на допомогу десантників із луганського аеропорту.

 

Обидва вони були фантастичними: бомбити або обстрілювати житловий квартал, який потопає в зелені, абсурдно та призведе до масових жертв серед мирних мешканців. До аеропорту далеко (близько 10 км), і там десантники теж в оточенні. Попри це з Києва та Чернігова надходили запевнення: «Буде підтримка, тримаймося». Військовослужбовці з особистою зброєю та боєкомплектом перебували біля вогневих точок на першому та другому поверхах. На інших ще залишалися родини військовослужбовців. Навколо будинку зібралося чимало родичів солдатів і місцевих мешканців. Один із сепаратистів («теж сусід») запропонував зайти всередину приміщення та пояснити військовослужбовцям, що вони не хочуть проливати кров. Під прикриттям натовпу з родичами та цивільними озброєні сепаратисти зайшли на територію частини. У декого із солдатів почалася паніка, у них сепаратисти легко відібрали зброю. «Гості» пробули на території будівлі 5–8 хв, потім від’їхали захоплювати майданчик, де містилася військова техніка. Бійців у цивільному, які без зброї «охороняли» її, просто прогнали, проте в процесі захоплення хтось із сепаратистів поцілив із РПГ та знищив одну з двох наявних «Кольчуг».

 

Читайте також: Зеленопілля. Спогад офіцера


Тим часом спецпризначенці та представник зі штабу зникли в невідомому напрямку. Вважаючи, що з військовою частиною А1783 покінчено, того самого вечора сепаратисти більше не поверталися до неї. Скориставшись цим, протягом усієї ночі капітан Роман Дейнеко та кілька військовослужбовців болгаркою розпилювали стволи вогнепальної зброї, виймали затвори та запали з гранат. Таким чином було знищено шість кулеметів, 128 автоматів та 18 пістолетів. Затвори зі зброї, 316 гранат Ф-1, а також приблизно 72 тис. одиниць патронів каліб­ром 5,45 мм і 1,5 тис. калібром 9 мм під ранок двоє військовослужбовців на власному автотранспорті вивезли до одного з водоймищ і там утопили. Лише 4-5 червня особовий склад частини дістав наказ на передислокацію з Луганська до Чернігова. Вибиралися з міста хто як міг. Переважно власним автотранспортом із мінімумом особистих речей: тільки найнеобхідніше та документи. У Луганську залишилося 13-14 військовослужбовців, і лише про одного з них відомо, що він вступив на службу до «ЛНР». Решта, здебільшого луганчани, виконали наказ і прибули до Чернігова. 
Попри те що в цій історії ніхто фізично не постраждав і військовослужбовці доклали всіх зусиль, щоб зброя не потрапила до рук ворога, вище керівництво зробило «винними» командира частини майора Доленюка та його заступника луганчанина капітана Дейнеко. Їх звинуватили в тому, що саме вони впустили сепаратистів на територію частини. Офіцерів позбавили військових звань (до солдата) і звільнили з лав Збройних Сил України.


На сьогодні кілька судових інстанцій визнали, що капітан Дейнеко діяв правильно: покарання незаконне й безпідставне. Він у судовому порядку відновив справедливість, захистив свою честь та гідність і після трирічної судової тяганини та перемоги повернувся на військову службу офіцером, беручи участь в Операції об’єднаних сил на Сході України в складі іншої військової частини.