Суспільство

  ▪   Ганна Чабарай

Опір Донбасу. Пряма мова

Як жителі Донеччини та Луганщини протистояли російській окупації навесні 2014 року
Матеріал друкованого видання
№ 12 (592)
від 21 березня

П’ять років тому почалася російська окупація Донецької та Луганської областей. І мешканці Донбасу опиралися їй. 5 березня 2014-го в Донецьку відбувся один із перших великих мітингів за єдину Україну. Та вже 13 березня протистояння перестало бути мирним: під час масової акції від рук проросійських бойовиків загинув Дмитро Чернявський. Громадянський опір продовжився та переріс у волонтерський, партизанський і добровольчий рух. Тиждень зібрав спогади учасників цих подій.

 

Олег Саакян, політолог:

У Донецьку, як і в усій Україні, у перші дні вийшов Євромайдан. І стояв увесь час, хоча б хтось один на ньому лишався завжди. Він справді не збирав багато людей, оскільки в Донецьку як в індустріальному місті, де завод давно вийшов за рамки заводу й визначав життя людей, не було модно ходити на протести. Ті протести, які всі бачили, організовувалися згори, за допомогою адміністративного ресурсу, за гроші, але частіше під загрозою звільнення. І люди не виходили на мітинги, вони казали, що Донбас працює, доки всі протестують. 


Але коли відбулася анексія Криму, стало зрозуміло, що в Донецьку вже присутні росіяни, яких ми тоді лагідно називали «русские туристы», що через обмінники скидаються великі суми російських рублів, що в магазинах почали різко скуповувати лікеро-горілчані вироби, бо ціна в Росії та Україні відрізнялася в кілька разів. Люди, яких привозили з РФ, блокувати військову техніку, скуповували алкоголь, щоб через тиждень-два забрати з собою додому, — навіть вони думали, що це тимчасово. Але в Донецьку вже тоді було зрозуміло, що це більша гра й намагання розкачати кримський сценарій. Що вже стоїть питання не геополітичного чи мовного вибору, а зовсім інше: ми маємо єдину Україну чи ні? 


Увечері 4 березня в Донецьку на Соборну площу вийшло понад 2 тис. людей. 5 березня акція потрапляє на перші шпальти західних видань. Із цього моменту почався перехід від Євромайдану до акції «За єдину Україну». 4 березня Донецьк зізнався собі й сказав цілому світові, що він — це Україна. Люди збиралися дуже боязко та невпевнено, кружляли маленькими купками навколо площі й не сходилися до центру, бо думали, що це маргінально, що їх буде мало. Самі вони перебували під впливом стереотипу, що Донецьк, мабуть, не таке вже й українське місто. Коли побачили, що поруч є їхні працівники, викладачі, начальники, студенти, коли побачили, що цих людей не десятки й не сотні, а тисячі, то впродовж 5–10 хвилин зібралися в центрі площі. Вони хотіли показати владі, Україні, міжнародним журналістам, що український Схід є. Нам було дуже важливо показати світові, що не можна лишати Путіну на поталу Донецьк і Донецьку область. 

 

Читайте також: Повернення Донбасу очима українців


Одразу ж було прийнято рішення про мітинг 5-го числа, він виявився десятитисячним. Прапор на відомому фото розміром із половину футбольного поля: 45×30 м. Він накрив людей від каміння, яєць, які жбурляли з того боку. Пропорція була дуже проста: з Донецька на акцію «За єдину Україну» за одну добу вийшло більш як 10 тис. людей. З усієї області криміналітет, поліція, так звані місцеві еліти, російські «туристи» всі разом не змогли зібрати навіть 4 тис. Там була дивна еклектика, вона зберігалася фактично до кінця мирного спротиву, який завершився для мене особисто 28 квітня. Перше вбивство сталося 13 березня, коли загинув Дмитро Чернявський, але насправді загиблих могло бути від п’яти до семи осіб, яких знаходили навколо площі й списували смерть на побутові конфлікти. 13 березня стало страшно, хоча росіянам стало страшно раніше, після 5 березня. 13-го числа була відповідь на їхній страх. Вони зрозуміли, що так просто Донецьк не отримають.


Після 28 квітня почався збройний спротив. Організувалися партизанські загони, добровольчі батальйони. Майже всі вони мали назви міст Донеччини та Луганщини, тому що кістяком стали саме вихідці з них, вихідці з Євромайдану, з руху «Донецьк — це Україна», «Горлівка — це Україна», «Сніжне — це Україна», інших містечок. На той момент Донецька область налічувала 17 рухів у різних містах, які виходили за Україну й влаштовували різні акції. Після цього всім стало зрозуміло, що ми переходимо в жорстку фазу.


Було багато зірваних росіянами акцій. Але ці два місяці, впродовж яких Донеччина стримувала російську навалу, стали наріжним каменем знищення радянського мему про Донбас совковий, пролетарський і проросійський.

 

Віктор Литвінов, завідувач Сектору інформаційної реінтеграції Криму та Донбасу Міністерства інформаційної політики України:

Крим уже був захоплений, але нам усім здавалося, що це якесь кіно, що мине тиждень, два, ці незрозумілі люди (проросійські «активісти». — Ред.) походять площами й розійдуться по кутках бухати. Ми вперше зібралися під храмом 4 березня, там лунали заклики вийти 5 березня на головну площу міста. І наступного дня нас там зібралося більш як 10 тис. Абсолютно спокійні, мирні люди вийшли показати, що Донецьк — це Україна, що він не хоче в «Новоросію», Росію чи ще кудись, що тут є не тільки алкаші з георгіївськими стрічками, а й нормальні, адекватні люди. Вони розмовляють різними мовами, але люблять Україну. Розгорнули великий український прапор, який принесли ультрас ФК «Шахтар». І в той прапор полетіли яйця, каміння, пляшки, петарди, лайка. Це був перший найбільший мітинг і останній мирний у Донецьку. Після того люди, які намагалися взяти участь у мирних акціях, постійно потрапляли під побиття. Наступний мітинг оточили проросійські посіпаки, які відловлювали людей у дворах, навіть жінок і дітей. То була не просто сутичка, а звіряче полювання навколо. Але це нікого не зупинило. Мирний спротив Донбасу поступово переріс в активний.


Луганщина теж чинила досить потужний опір, там відбувалися тисячні мітинги, які так само були жорстоко побиті й фактично знищені. Є велика книжка про оборону Луганського аеропорту «У вогняному кільці», яку написала група авторів. Авторами ідеї були Сергій Глотов із дружиною Анастасією, луганські волонтери. Книжка починається з «того, чого не було», — з опису луганського Євромайдану. Також продюсерський центр «ФОР-ПОСТ» на замовлення Держкіно зняв документальний фільм «Луганський форпост», що розповідає про оборону Луганського аеропорту й частково про волонтерів-луганчан, які допомагали захисникам.

 

Читайте також: Донбас і майбутнє. Як українці бачать повернення окупованих територій

 

Ігор Козловський, релігієзнавець, співорганізатор молитовного марафону в Донецьку, колишній полонений:

І в донецькому Євромайдані, і в молитовному марафоні брали участь ті самі люди. Марафон спочатку був міжконфесійним, а потім приєдналися мусульмани — і він став міжрелігійним. Це був феномен: на майдані збиралася невеличка група людей, тому що багато активних донеччан поїхало до Києва. 4 березня відбувся перший проукраїнський мітинг, і того самого дня почався молитовний марафон. Представники різних конфесій брали участь у мирних мітингах, які збиралися через соцмережі. Загальна ідея полягала в тому, що Україна єдина, соборна, хоче жити самостійно, вона обрала свій шлях. Уже на мітинг 5 березня прийшли люди з українськими та кримськотатарськими прапорами. Це була ознака того, що ми виступаємо за єдину соборну Україну, що вболіваємо не тільки за Донецьк і наші домівки, а за всю країну. У той самий час представники різних релігій, конфесій об’єдналися у так звану Міжцерковну раду релігійних організацій Донеччини, яка згодом стала частиною Комітету патріотичних сил Донбасу. Усі почали гуртуватися довкола тих чи інших організацій, щоб заявити всьому світові, що ми стоїмо на позиції єдиної цілісної України. У нас могли бути різні погляди на шляхи її розвитку, але те, що ми всі за єдину Україну, було головне.

 

Після цих подій для мене стало зрозуміло, що постає український Донецьк, який бере на себе відповідальність. Бо досить чекати від влади, правоохоронних структур, що нас захищатимуть. Треба відкрито заявляти про свою позицію.


Молитовний марафон стояв під проукраїнськими гаслами, синьо-жовтими прапорами. Навіть коли прийшли стрєлковці, вони були здивовані й шоковані, що тут є осередки українства. Коли мене заарештували, катували з мішком на голові й зачитували різні доноси, головним обвинуваченням було те, що я брав участь у цих акціях, проукраїнських мітингах, молитовному марафоні. Я постійно думав, що вони катують не тільки мене, а всіх, хто брав участь у тих заходах. Вони катують увесь український Донбас. 

 

Тетяна Дурнєва, громадська активістка, співкоординаторка Комітету патріотичних сил Донбасу:

У той час я вже працювала в громадській організації, розуміла певні процеси, як що організувати, як знайти українську символіку, хоча її було небагато. Тільки на Євро-2012 у магазинах з’явилися прапори, плащі, але вони після першого ж мітингу зникли з полиць, їх усі розкупили. Тоді ми розіслали запит громадським організаціям по всій Україні, почали приймати символіку. Нам надсилали навіть шматочки синьої та жовтої тканини, зшиті руками. У нашому підпільному офісі жінки вечорами теж шили прапори на мітинг.  Комітет патріотичних сил Донбасу, багато інших організацій, ініціативних груп щодня щось робили. Це і підтримка військових, і передача води, їжі, організація концертів, допомога тим, хто в лікарні. Для мене то був перший досвід фандрейзингової роботи, коли звичайні люди переказували кошти на друк газети. Нам категорично не вистачало інформації доступною і зрозумілою мовою про те, що відбувається у країні та в Донецьку. Деякі ЗМІ не мали можливості розповідати людям, що відбувається. Люди, які виходили на вулицю, — це ще не всі, хто підтримував Україну. Наприклад, батьки сиділи з моїми дітьми, бо знали, що я можу не повернутися з мітингу.  


Досі пам’ятаю свої відчуття, коли їхала на велосипеді повз облдержадміністрацію, з якої  знімали прапор України (учасники проросійського мітингу. — Ред.). Я зупинилася й почала плакати. До мене підійшов міліціонер, який мене знав, і запитав, чому я плачу. Сказала, що не можу дивитися, як він стоїть тут і при ньому знімають прапор моєї країни. Відтоді мій велосипед повністю обклеєний наліпками з прапорами України. Дуже важливо розповідати, що тоді відбувалося в Донецьку. Тому що стигматизація переселенців, які змушені були покинути свої домівки, звинувачення «самі винні» частково відбуваються через те, що ми не знаємо всієї правди. Не знаємо, як люди чинили спротив. Не знаємо, як вони захищали рідну країну в себе вдома. 

 

Читайте також: Яким ви бачите Донбас через п’ять років?

 

Сергій Гармаш, журналіст, координатор Комітету патріотичних сил Донбасу:

Коли 13 березня вбили людину, я як журналіст зібрав знайомих, щоб зрозуміти, чому так сталося. І з’ясувалося, що це трапилося через відсутність координації проукраїнських акцій. Існували різні групи, організації, але не було єдиного ядра. І ми вирішили його створити. На той момент ми ще не розуміли, що робимо. Була ілюзія, що нас захистить держава, яка має армію і міліцію, що нас підтримає влада. У процесі виявилося, що всього цього немає. Харків зміг себе відстояти, бо там як мінімум існувала підтримка місцевої еліти. А ми були самі. І навіть одне одному не могли цілком довіряти. Міліція працювала проти нас. Ми не могли покластися на місцеву владу, яка не розуміла загрози Росії. Коли мене запитують, чому тоді не взяли до рук зброю і не прибрали лідерів усіх цих рухів, то я відповідаю, що ми сиділи б тоді у в’язниці. Та й зброї не мали. Я не був на мітингу 13 березня, але був на ефірі ТРК «Донбас» на тій самій площі й бачив події з вікна. А вже ввечері їздив у лікарню, спілкувався з постраждалими. 


Комітет патріотичних сил Донбасу запровадив мораторій на масові акції, тому що ми не хотіли нових убивств. Але 17 квітня все-таки вирішили провести мітинг. Він мав мету: 18 квітня в Женеві збирався саміт із питань України, і ми хотіли ще раз показати світові, що Донецьк — це Україна, що там є кого захищати. Багато людей телефонувало мені, казало, що веду людей на бійню. Я зустрічався з головою області, керівниками силових структур, часто блефуючи, говорив, що буде, якщо цей мітинг не провести. Був напрацьований цілий план дезінформації людей, які сиділи в Донецькій обладміністрації. Ми запустили чутки, що коли вийдуть розганяти протест, то люди захоплять адміністрацію. Туди підігнали внутрішні війська, вони ж оточили наш мітинг. На ньому було, може, 3 тис. донеччан, але то були справді герої. Перед цим на місцевому телебаченні щодня транслювали заклики не ходити на мітинг, бо там убиватимуть. І люди пішли на нього свідомо, знаючи, що можуть загинути.

 

Читайте також: Миротворці: чекати, але не надіятися

 

Сергій Косяк, пастор, волонтер, автор книжки-щоденника «Донбас, якого ти не знав»:  

Коли почалися ці події, висловлювалися всі: політики, громадські діячі, депутати. Я запитав у себе: а чому мовчить церква? Чому духовні лідери, принаймні Донеччини, нічого з цього приводу не сказали? Тому в лютому 2014 року запропонував зібрати голів конфесій у Донецькій міській раді. Подумав, що духівництво має висловити свою позицію. Ми зібралися за круглим столом, там були представники майже всіх християнських конфесій. Я заздалегідь підготував резолюцію, у якій було прописано, що ми за цілісність України, проти насильства й закликаємо до цього парафіян та громадськість. Підписали резолюцію всі. Якийсь час вона була опублікована на сайті Донецької міськради, але потім її швидко прибрали. 


Ми стали думати, яким чином донести громадськості думку духівництва. І вирішили проводити щоденну молитву, молитовне стояння в центрі Донецька. Вибрали символічне місце — площу Конституції. Ніколи не думали, що це стояння триватиме так довго. І взагалі все, що відбувається з Донецьком, триватиме так довго. У результаті оголосили безстрокову акцію. Якщо порівняти донецьке та київське протистояння, то донецьке, на мій погляд, було сильнішим, потужнішим і довшим. У нього не було такої підтримки з боку влади, як у київського Майдану. І воно не мало такого людського ресурсу. Наша акція тривала майже до листопада. Ми стояли з лютого по серпень, сім місяців. Ми кричали, що хочемо бути Україною, це був наш духовний погляд. У молитві заявляли, що все, що тут відбувається, неправильно. 


Молитовний марафон — це справді феномен. Він простояв так довго, бо, мабуть, Бог хотів нам щось тим сказати. Хотів сказати, щоб ми й далі молилися, любили свою батьківщину. Віримо, що Донецьк повернеться в Україну, ми зберемося на площі Конституції й проведемо ще один день молитовного марафону. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.