Суспільство

  ▪   Юрій Лапаєв

Життя поза камуфляжем

Тиждень на умовах анонімності опитав військовослужбовців із різних родів військ та військових навчальних закладів
Матеріал друкованого видання
№ 9 (589)
від 28 лютого

1. Чи можна, на ваш погляд, вважати Збройні Сили соціальним ліфтом?
2. Чи знаєте ви, які є державні програми перекваліфікації військовослужбовців, що звільняються з лав ЗСУ? Чи пропонували вам особисто такі програми?
3. Чи покращилися умови служби і яка причина звільнення військових?
4. Що, на вашу думку, варто було б змінити в сучасній українській армії? 
5. Чи потрібно боротися зі старими кадрами, які досі обіймають посади, але мають застаріле радянське мислення?

 

Андрій, офіцер ЗСУ, звільнився

1. Сьогодні для толкових військових є можливість доволі стрімко піти на підвищення завдяки тим, хто звільняється.


2. Такі програми є, я особисто про них знаю. Сам скористався можливістю й здобув другу вищу освіту в одному з вишів Житомира.


3. Головні причини — відрив від родини на тривалий термін. А після повернення із зони ООС або полігон, або навчання, або збори з резервістами. Частим явищем є виклик із відпустки. Щодо зарплати, то з урахуванням психічного та фізичного навантаження і ризику для життя це не гроші. Невирішеним лишається питання з житлом.


4. Начальникам варто змінити своє ставлення до підлеглих. Інакше було в 2014–2015 роках, а тепер, коли на фронті стало тихо, командири знову позадирали носи й не чують землі під ногами. Не бачу сенсу тримати силою військових, краще відпускати, якщо хтось хоче перевестися. Принаймні так можна зберегти людину в армії, а не довести до звільнення. Давати людям можливість відпочити та вирішити свої побутові проблеми.


5. Старих комуністичних начальників, які не змогли адаптуватися до нових умов, вигнати із ЗСУ, а на ключові посади ставити молодих та ініціативних із бойовим досвідом, тоді лежні совкові самі відпадуть, бо для них будуть некомфортні умови. У навчальних закладах на ключових кафедрах та в командному складі люди мають бути тільки з військ. Різні «мазані» та «блатні» самі нічого не знають і навчити нормально не можуть.

 

Читайте також: Сергій Наєв: «Основні зміни полягають у тому, що ми більше не миримося з безкарними обстрілами наших позицій»

 

Олександр, офіцер ЗСУ, звільнився 

1. Система навчання в ЗСУ побудована таким чином, що та освіта, яку здобуває військовий, у цивільному житті не потрібна. Єдине, до чого привчає армія, то це до відповідальності за виконання завдання. Якщо вважати, що офіцер після звільнення влаштовується водієм таксі, максимум начальником охорони, то це соціальний ліфт, але їде він униз.


2. Знаю, але поверхово. На мою думку, вони не покращать знання з цивільного фаху, тому що за три місяці неможливо стати кваліфікованим економістом або айтішником. Мені особисто не пропонували курсів, але я й не бачу в них сенсу. Адже подальше стажування або працевлаштування ними не передбачено. 


3. Істотне покращення умов військової служби — це мильна бульбашка, яку роздули в прес-центрах МОУ та ГШ. Воно є на папірцях, не в житті. У реальності умови покращилися на 10%, більшість базових речей військові досі купують особисто. Щодо грошей: якщо влада в країні, яка воює, оцінює працю військового в 15–20 тис. грн, порівнюючи його зарплату із зарплатою продавця або вантажника, то це подачка, щоб не плакали. Порівняйте напруженість роботи, ризики для життя бійців із будь-яким іншим цивільним працівником. Однак люди покидають лави ЗСУ не через гроші, а через ставлення до них. Високі командири думають, що ми кіборги, яким не потрібно відпочивати, бути з родиною тощо. Інша причина звільнення — брак особистого часу, вихідних, запланованої відпустки тощо. Я вже не кажу про тривалі поїздки в зону ООС та постійне перебування на полігонах без будь-яких умов. В армії відсутній кадровий менеджмент, ніхто не рахує коштів, вкладених у підготовку фахівця, немає програми перспективного розвитку. Вступити до цивільного вишу практично неможливо, тому що заважатимуть начальники. Через це зникає мотивація. Молоді лейтенанти бачать безперспективність подальшої служби, чекають на закінчення свого першого контракту і йдуть. Також дається взнаки неповага керівництва до підлеглих.


4. Звільнити всіх, у кого більш як 25 років вислуги. Залишати тих, хто пройшов незалежну комісію з конкретними умовами та строком контракту не більш як три роки. Краще нехай молоді практично набивають ґулі та навчаються, ніж динозаври насаджуватимуть свою застарілу ідеологію. Ввести кадровий менеджмент за зразком країн НАТО. Під час призначення на посади комісією оцінювати фахові навички та робити висновок за результатами голосування. Виключити залежність від особистих стосунків із начальником під час призначення. 

 

Читайте також: Армія: Проблема дорослішання

 

Михайло, сержант ЗСУ, звільнився

1. Радше ні, ніж так. У США та інших країнах участь людей із військовим минулим у житті країни в ролі політиків або чиновників — то стала багаторічна традиція. У нас, на жаль, тільки бойові «комбати» в Раді засідають, які повністю нищать народну довіру до людини у формі. А в армію йдуть не за соціальним ліфтом — просто в селі іншої роботи майже немає, тоді як в армії зарплати вищі, є хоч якісь соціальні гарантії. Отже, служба — це шанс мати фінансову стабільність і хоч якась активність порівняно із занадто спокійним життям у селі.


2. Люди втомлюються, служба їм набридла. Хтось знаходить для себе щось краще. Коли ти служиш, надзвичайно важко завести родину. Незручно, коли людина живе в одному селі, а ППД бригади десь в іншій області.

 

Олексій, офіцер ЗСУ, продовжує службу

1. На мою думку, ЗСУ — це не соціальний ліфт, а радше лакмусовий папірець, тобто людина перевіряє себе, наскільки вона може виконувати складні завдання. Часто буває, що в критичних ситуаціях звичайна людина відкривається, а той, хто вів за собою інших, навпаки, пасує. Як приклад можу навести Олександра Погребіського, який після служби пішов працювати в МО й нині займається будівництвом житла для військових. З офіцерів, напевно, це Євгеній Мойсюк, який у 2014-му почав комбатом, а зараз уже генерал-майор, заступник командувача ДШВ.

 

2. Знаю, що є багато програм для звільнених військовослужбовців. Хто захоче, може опанувати нову професію, але для цього потрібно шукати та робити. Звільнені військові здебільшого вважають, що хтось повинен до них прийти й надати все необхідне. Так не буває. Я сам закінчив Житомирський державний технологічний університет за програмою здобуття безплатної другої освіти.


3. Питання комплектування на сьогодні, напевно, найгостріше в ЗСУ. На мою думку, звільняються, попри всі зміни, тому, що люди, які всі п’ять років беруть участь у бойових діях, втомилися жити в такому режимі. Нині проводиться дуже багато навчань, тому навіть після виходу до ППД немає часу на відпочинок. Часто сім’ї не бачать батька рік-півтора. Сьогодні звільнення з лав ЗСУ може здаватися масовим, але це трохи не так. Починаючи з 2014-го і до 2017-го не було можливості звільнитися, бо проводилася мобілізація. Тепер, зокрема й після внесення змін до законодавства, звільняються ті, хто набув таке право, за ці роки їх набралося багато. Але то звичайний перехідний процес. Із часом прийдуть нові офіцери й солдати. Для цього грошове забезпечення має бути конкурентним на ринку праці в Україні. Потрібно постійно рекламувати службу в ЗСУ на телебаченні та радіо. Шукати позитив. Щодо радянщини, то, на мою думку, таке дуже часто кажуть ті, хто боїться служити в ЗСУ. У тій самій армії США паперів ще більше, ніж у нас.


4. Щоб перетворити армію на справжній соціальний ліфт, потрібна програма, за якою на державну службу та більш відповідальну роботу без військового квитка взяти не зможуть. Буде мотивація — будуть ініціатива та результат.
 

5. Як на мене, це дуже важливе питання. Суть тут саме в освіті, досвіді та наукових ступенях. Сьогодні старші командири — це здебільшого офіцери ще довоєнної армії, тому що молоді не мають відповідного рівня військової освіти, яку надають у НУОУ, не всі мають можливість туди вступити. Старих професорів не можуть звільнити, тому що військовий виш втратить рівень акредитації. А для підготовки молодих учених потрібно багато часу. Більшість військових учених не мають бойового досвіду, бо, поки одні воювали, інші навчалися в ад’юнктурі. Тут виникає велика прірва між наукою та реальністю сьогодення. 

 

Читайте також: Війна триває

 

Ярослав, офіцер ЗСУ, продовжує службу

1. Для солдатів чи офіцерів із сільської місцевості армія є ліфтом, але якщо людина міська, та ще й із високим інтелектуальним рівнем, то, найімовірніше, їй просто буде нецікаво, її потихеньку винесе зі структури, бо там не потрібні ініціативні, а потрібні виконавці. Армія ж нічого не робить для того, що їх зберегти. А найгірше, коли там потрібні не виконавці, а штатні одиниці, щоб закрити некомплект.

2. Програми виникають час від часу, але, на жаль, вони не мають системного характеру. Були проекти з низкою державних університетів, що стосувалися здобуття освіти. Щодо питання військової освіти, то там курси є, із ними все гаразд. Передусім ідеться про курси підвищення кваліфікації для сержантів, із яких потім готують офіцерів. Є курси лідерства, курси за фахом. Це не зовсім працює з тими людьми, які вже мають кілька вищих освіт і хочуть прийти до армії, у такому разі вони навряд чи зможуть здобути нові знання. Такі люди, маючи первинні офіцерські звання, можуть володіти більшими знаннями, ніж деякі полковники. Питання в тому, чи дадуть їм реалізуватися. Але для молоді, яка, умовно, щойно після коледжу, це може бути хорошим варіантом.


3. Покращення істотне в тому, що стосується грошей, речового забезпечення. Харчування поки що реформується обмежено. Житло будується, на жаль, дуже точково й у дуже невеликих кількостях. Зав­жди хочеться кращого. Одна з причин, чому люди звільняються, — ставлення до підлеглих. Якщо їх вважатимуть за людей, а не сприйматимуть як «особовий склад», то стане набагато краще. Солдати нині вже не забиті селяни, які мають мовчки виконувати накази. У них є мотивація, власна думка та гідність. У цивільному житті можна отримувати нехай і менше, але там не так багато обмежень і зростають шанси домогтися чогось своєю наполегливістю та ініціативою.

4. У нас армія зараз відділена від політики та державного апарату. Тому я вважаю, що треба розділити цивільну та військову освіту, щоб держава не витрачала зайві кошти на підготовку офіцерів. Маємо зосередитися виключно на військових знаннях і навичках. Сьогодні людина отримує цивільний диплом на додачу до військового, але без відповідних знань і досвіду. Це прибере тих, хто не бачить власного майбутнього в армії, але пішов до ВВНЗ тільки заради дип­лому. Вони не могли оплатити навчання, але платять за нього роками свого життя, а держава витрачає на них кошти.


Ще одне, що можна було б покращити, — зробити частішими курси підвищення кваліфікації, адже ситуація змінюється занадто динамічно. Курси мають бути короткотривалими, але інтенсивними, без зайвої «води». Сьогодні ситуація така, що їх часто потрібно «заслужити». Хотілося б, щоб армія позбулася невластивих функцій, щоб військові не займалися ремонтами, прибираннями. Треба стимулювати ініціативність, нині це радше виняток із правил. Пасивніші колеги дивитимуться з непорозумінням, це для них певна загроза. Хотілося би більше гнучкості, зокрема й у комунікаціях. Із зовнішніми зв’язками в армії стало більш-менш нормально, тоді як внутрішні комунікації, на жаль, ніхто не будує. Зберігається тільки зв’язок підлег­лий — прямий командир, а з вищими ланками таке не працює. Нав­чання, як і виховання, має бути гнучким і відповідати вимогам часу, це один зі стовпів усієї системи. І наскільки відомо, такі плани у військового керівництва вже є. Наприклад, спрощення підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня, дистанційна освіта. Якщо вдасться їх реалізувати, це буде дуже серйозним кроком уперед. Навчання не може бути відірваним від реальної служби. Важливо, щоб людина приходила у частину й уже знала, що треба робити. Бажано, щоб викладачі мали можливість часто їздити в зону ООС, тоді їхні знання ставатимуть актуальнішими.


5. Армія — це ієрархічна структура, і якщо на якомусь рівні хтось зникає, виникає потреба заміни. Де її взяти таку, яка була б адекватною. Якщо міняти, то вже всю систему. У чомусь її спрощувати, щоб працювати на результат, а не заради процесу. У військових вишах така проблема ще нагальніша. При чому навіть у молодих офіцерів уже є певні ознаки радянського менталітету. Дехто досі вірить у блага СРСР, хтось вважає російські ЗМІ авторитетними джерелами. Але це широке питання, і стосується воно всієї державної машини.

 

Читайте також: ООС: велике прибирання

 

Костянтин, офіцер ЗСУ, звільнився 

1. ЗСУ останнім часом можна назвати соціальним ліфтом. Прикладів успішної кар’єри у війську та за його межами багато. Бо армія — це не «в ешелон і на передок», це школа, дуже важка і серйозна. А також можливість здобути безплатну освіту в цивільних ВНЗ, шанс напрацювати корисні знайомства з цілеспрямованими й патріотичним людьми, навчитися в них чогось. Я нещодавно звільнився з лав ЗСУ, вирішив спробувати реалізувати себе в новому житті. За понад 20 років в армії здобув безліч навичок, вони точно не будуть зайвими. Мій соціальний ліфт рушив із першого поверху вгору. 

 

2. Різних програм — від адаптації до перекваліфікації — сьогодні стільки, що не встигаєш за ними стежити. Військові активно їх використовують для здобуття додаткових спеціальностей, адаптації до цивільного життя, а хтось просто отримує кваліфіковану психологічну допомогу. Завдяки державі, яка заохочує установи, організації та окремих громадян, військові мають безліч можливостей. Сьогодні можна безплатно здобути вищу освіту й отримати належне медичне забезпечення в цивільних медзакладах, безплатно вивчити іноземну мову чи займатися спортом. І все це навіть не звільняючись. Я ось почав навчатися в автошколі.

 

3. Так, умови покращили, це безперечно. Але не все так добре. Отримали нову форму, яка ще далека від ідеалу, щороку відбувається її заміна, часом немає змоги відстежити, що вже «не відповідає вимогам керівних документів». Про керівні документи взагалі краще не казати. Щонайменше 70% їх ще й досі мають присмак радянщини, вони просто перекладені рідною мовою, із них прибрали застарілі слова. Є нова техніка, але її занадто мало й вона надходить переважно до частин, які виконують бойові завдання. І це добре, що ми зміцнюємо бригади та батальйони, які воюють. Але нові зразки озброєння, яких у навчальних центрах і полігонах немає, потребують додаткової навченості особового складу, тому вчаться воїни, так би мовити, наживо, що в бойових умовах не зовсім правильно. Про житло навіть не йдеться. Якби не війна, то й того, що сьогодні дають, не було б. Щодо організації забезпечення житлом, я єдиний раз погоджуся з радянським підходом, коли в кожному будинку, що зводився, 10% квартир віддавалося військовим. Тоді був один забудовник — держава. Але зараз хоч і забудовники різні, але ж будівництво то на державній землі.

 

Що заважає створити правову базу, яка зобов’язала б забудовників хоча б 5% помешкань давати військовим? Так ми за десять років мали б мізерні квартирні черги й натовп біля військкоматів. Щодо фінансів, то грошове забезпечення збільшили суттєво, але родині з чотирьох осіб, де мати з двома дітьми перебуває в декретній відпустці, жити важкувато. Ні, це не виживання, але ще далеко від нормального життя. Тому контрактники, які мають амбіції, безплатно навчаються коштом держави й по закінченню контракту намагаються знайти себе там, де немає нарядів, полігонів, завдань «не хвилює, але до ранку має бути готово». Одним із головних гальмівних чинників у армії є радянщина. Цим «добром» забиті голови більшості сучасних «полководців» і керівників апарату МОУ та ГШ. Майже всі вони є випускниками «акадємії ЗСУ», як її кличуть у народі. А хто там викладає? Колишні радянські воєначальники, яким тодішня система так промила мізки, що в них виникає когнітивний дисонанс, коли треба впроваджувати нові принципи навчання, використовувати сучасні методи ведення бою. Бо, на їхню думку, не може бути кращого, ніж те, що було вигадано за радянських часів. Я не хочу образити викладачів, на щастя, туди вже приходять і бойові офіцери, які подолали чималий шлях у сучасній армії, але їх дуже мало та їм поки що важко ламати систему. І боротися з цим потрібно розумно, але кардинально.

 

4. Ставши лейтенантом у 2001 році, я можу сказати, що, звільняючись старшим офіцером у 2019-му, бачу дуже багато позитивних змін, але настають вони надто повільно. Це можна назвати менталітетом, але ми чомусь дуже болісно й довго відмовляємося від минулого. Уперто уповільнюємося через совкових генералів і полковників. Ті, хто звик красти, досі зубами тримаються за свої крісла. Я впевнений, що якби «великі чини» менше набивали свої гаманці, армія вже давно була б сучасною та зразковою. На жаль, у нас звикли красти, починаючи зверху й закінчуючи низом. Це сумна істина, і заперечуватиме її тільки той, хто сам бере участь в оборудках. Заради справедливості треба зазначити, що є й чесні люди, кому зараз під час зустрічі тиснуть руки та дякують.


5. Потрібно максимально швидко замінити стару кров на нову, але й тут є свої труднощі. Неможливо замінити всіх одночасно, тому, на жаль, боротьба із совком у головах командирів і начальників триватиме ще не один рік.

 

Читайте також: Анатолій Петренко: «З військового погляду Україна готова до запровадження миротворчої місії ООН на Донбасі»

 

Дмитро, офіцер ЗСУ, продовжує службу

2. Державні програми, може, і є, але я ними не цікавився, тому що збираюся служити, доки дає змогу здоров’я. Хоча раніше був такий документ, як соціальна картка військовослужбовця (приблизно в 2004–2008 роках, в особових справах), вона містила запитання, чи потребує військовослужбовець додаткової спеціальності (за бажанням) і в якому навчальному закладі хотів би її отримати. Чи працюють такі програми, мені невідомо, усі офіцери, яких я знаю, хто звільнявся з лав ЗСУ, самі шукали себе в цивільному житті. Точніше, спочатку шукали, потім звільнялися.


3. Істотне покращення умов служби відчутне, по-перше, лише якщо порівнювати з попередніми роками. А коли поглянути на ситуацію загалом, то нічого істотного не відбулося. ЗС лише за вуха підтягують до якоїсь планки. Незважаючи на гучні заяви, проблеми з житлом не вирішуються (у Києві черга задовольняється лише для тих, хто встав на облік у 1992 році!). Армія залишається не престижним місцем, а притулком для тих, хто не зміг влаштуватися в житті. Це ми вже проходити раніше, коли йдуть в армію з навколишніх сіл і їх беруть, щоб укомплектуватися. Про підготовку я взагалі мовчу. Ось і йдуть кадри, які в цивільному житті зможуть або більше заробляти, або працювати в комфортніших умовах із перспективою зростання чи зміною місця роботи в разі, якщо щось не сподобалося. Тобто залишається актуальним висловлювання радянських часів «Кто в жизни счастья не нашел, тот в армию служить пошел». Інший аспект (він головний) — політичний. Далеко не всі бажають зі зброєю в руках обстоювати незалежність. Уже не спостерігається тієї єдності, що була в 2014–2015 роках. Путін свого домігся, створивши умови для затягування конфлікту, що, своєю чергою, спричиняє «розхитування» суспільства. 


4. Для покращення ситуації потрібен системний державний підхід, важко відповісти, але підґрунтя політичне. Престижною повинна, на мою думку, бути не служба в армії, а захист Батьківщини, яка пік­лується про своїх захисників, і не тільки на папері. Але це все про людей.


5. Боротися зі старими кадрами, на мою думку, не потрібно. Важливіше розвиватися самим, вони ж кануть у Лету самі. На жаль, наша новітня історія — це протиставлення нас Росії, а кращим був би розвиток самодостатньої держави, яка не дивилася б, куди їй вступити, а її тягнули б зацікавлені структури. У старих кадрів є чого повчитися, але крізь призму власного досвіду.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.