Суспільство

  ▪   Юрій Лапаєв

Андрій Антоненко: «У нас є й позитивніші, переможні пісні, але для них немає ефірів, про них ніхто не знає»

Тиждень зустрівся з військовим і рок-музикантом, лідером гурту Riffmaster, щоб дізнатися, як зробити українську музику мейнстримом, чи потрібно створювати мілітарний контент і як перемагати в інформаційній боротьбі.
Матеріал друкованого видання
№ 4 (584)
від 24 січня

Як ми можемо перемогти навалу російської низькоякісної музики?

— Моя думка, що вихід дуже простий: треба або на законодавчому рівні, або іншими методами, може, і не дуже популярними, приборкати телекомпанії. Вони в нас здебільшого приватні, тож слід уводити якесь регулювання. 

 

Квоти як для радіо?


— Як музикант, я розумію, що не квотами єдиними треба жити. Натомість варто прагнути до якіснішого продукту, певних висот — тоді жодних квот не потребуватимемо. Щоб матеріал вийшов добрим, щоб не соромно було казати про те, що це зроблено в Україні. Якісний продукт автоматично потраплятиме до ефіру. Водночас визнаю, що квоти свою функцію виконали: трохи полегшили ситуацію. Кажу це не як рок-музикант, а як український музикант: вони справді працюють.
Однак наведу приклад. Мій добрий товариш Сергій Перцев, який є керівником телеканалів «М1» та «М2», розповів мені, що другий створювався саме як проукраїнський майданчик. Хоча це звучить дивно й тоді невідомою є позиція «М1», на якому можна побачити Лорак, Повалій, Лободу. Що ж виходить? Що «М1» проросійський чи орієнтований на гроші? Але з часом цей начебто проукраїнський «М2» став уподібнюватися до «М1», деінде там можна було почути російську «попсу», тобто виходить, що навіть менш популярний канал, якщо порівнювати з «М1», і той змінили.

 

Читайте також: Тарас Чубай: «Війна в нас почалася не чотири роки тому, а тривала завжди»


Водночас є й певні внутрішні перешкоди — формат. Якщо треба, телевізійники легко кажуть, мовляв, твір «не є форматом». Але маю зауважити, що певне своє завдання канал устиг виконати, ми завдяки йому змогли побачити цікаві українські проекти, переважно популярну музику, бо рокерів центральні канали беруть у ротації з меншим бажанням. Рок-музика завжди в опозиції, хоча вона є потужнішим і виразнішим засобом донесення думок. Утім, каналами штучно створюється така думка, нібито в нас немає рок-гуртів, відповідно немає що вмикати в ефір. Звісно, їх ніхто не знатиме, якщо майже не показувати. У нас є лише дві рок-радіостанції і тільки одна з них — «Радіо Рокс» — більше ставить українську музику. Тож треба прищикнути хвости телеканалам. Якщо в країні триває війна, а надто інформаційна, треба відстежувати, хто яку позицію має й ретельно вибирати контент. 


Але хтось може назвати це цензурою…


— Байдуже. Це не цензура, а відключення ворожого інформаційного впливу. А про цензуру насамперед кричатимуть наші опоненти для того, щоби більше заплутати мозок людям. Їхня мета — збурити хаос усередині нашого суспільства, щоб ми самі себе тут перекусали. «Що? Мені заборонили слухати мою «Арію»!» — Ні, не заборонили, слухай скільки хочеш, але з ефіру ми її приберемо.

Якщо артистові байдуже й він хоче заробляти гроші на російському ринку, то такий не поїде співати в зону проведення ООС чи кудись там іще навіть за державні кошти. Але комусь їздити треба. Люди цього хочуть

 

І це допоможе розчистити шлях нашим виконавцям. До речі, як щодо альтернативних майданчиків, як-от соцмережі? Усі наводять приклад гурту Kazka, який зумів набрати більш ніж 125 млн переглядів своєї пісні на YouTube. 


— Нещодавній любительський запис мого акустичного виконання пісні «Тихо прийшов, тихо пішов», зроблений, як кажуть, на колінах, набрав за кілька днів більше, ніж мої відео за три роки до війни. Якщо є якісний продукт, навіть виконання не важливе. Мене, звичайно, тішить, що вітчизняному гурту з українською піснею вдалося добитися таких результатів, але з Kazka не все так просто, там є доволі потужні менеджери, які доклалися до цього успіху. 

 

У нас доволі багато гуртів, у складі яких умовно «громадяни» України, але співають вони російською. Як із ними бути?


— Ну в нас у Riffmaster перші українськомовні пісні з’явилися ще 2003-го, хоча певна частина репертуару була створена російською. Сьогодні намагаємося активно співати українською, свіжі наші пісні є підтвердженням того. Щодо інших, напевно, це така звичка, вони просто бояться переформатуватися. Що стосується Потапа, то, хоч він і їздить по всьому світу, але слухач, на якого він орієнтується, — це іммігранти, російські переважно. А хто ще на нього піде? Зрозуміло, що його не слухатимуть фанати гуртів на кшталт Korn чи якихось реперів. Нема там нічого українського, будь-які українські пісні в нього — це така собі відмазка, видається саме так. 

На Заході багато найвідоміших рок-гуртів активно підтримує військових і ветеранів, присвячує їм пісні, створює благодійні фонди. Водночас в Україні на початку АТО зірки, за невеликими винятками, майже не долучалися до відповідних процесів. 

 

Читайте також: Гурт «Гайдамаки»: «Нині українською рок звучить набагато краще, ніж російською»


Чому так?


— Насправді ми мали пісні на військову тематику. Та сама «Висота» («Ніхто крім нас») Положинського написана ще до війни. У нього ж були і «Лицарський хрест», і «Не кажучи нікому», але всі ставилися байдуже до цих композицій. Вони «вистрілили», коли біда вже постукала нам у двері. Першою серйозною піснею, написаною з початком війни, стала наша з Положинським «Земля», вона має вплив і досі. До мене тоді звернулися з Міністерства оборони, я вийшов ошелешений, не знав, що з тим робити. У відомстві хотіли зібрати групу артистів, та всі, кому пропонували, відмовилися, особливо ті, хто сьогодні намагається щось писати. Й ось так за три дні було створено пісню, але вийшло надзвичайно потужно та емоційно. Мені дотепер її дуже складно виконувати. 

 

Чи треба порушувати у творчості таку делікатну тему, як життя бійців після війни? 


— Звісно, треба. Вони мають розуміти, що не є покинутими. Це теж почуття, глибоко всередині людина переживає. Таким є наше сьогодення й нагальна актуальна проблема. 

 

За моїми спостереженнями, дуже багато пісень про АТО (ООС) та війну має негативне забарвлення: скрізь хтось умирає, віддає життя, і майже немає якихось у правильному сенсі войовничих, позитивних. Як із цим боротися?

 

— З одного боку, це cуто ментальна особливість — затягнути лірику, посумувати, як-от у блюзі. З другого — у нас є позитивніші, переможні пісні, але це те, про що я казав на початку: для них немає ефірів, про них ніхто не знає. На радіо їх беруть дуже обережно, на телебачення вони взагалі не потрапляють — «неформат». 

 

Читайте також: Суперсила чи глобальний глюк


Як, на вашу думку, вигравати в боротьбі за серця та розуми людей, передусім цивільного населення, у зоні АТО (ООС) й на решті території країни?


— Колись у 2016 році ми виступали в Лимані разом із «Братами Гадюкіними» й «Тартаком». Я гадаю, це був дуже правильний формат, місцеві зустрічали надзвичайно позитивно. Необхідно проводити більше таких заходів з українськими виконавцями. Щоб вигравати в цій інформаційній боротьбі, треба з людьми спілкуватися, вони не мають відчувати себе покинутими. Той концерт у Лимані це чітко показав: багато хто підходив до нас після виступу поспілкуватися, дівчата плакали, хлопці тиснули руки. Дякували за те, що ми приїхали, бо вони вважали, що їх уже покинули. Усе було надзвичайно емоційно. Коли ми закінчували виступ, я сказав: «Донбас, я вами пишаюся, слава Україні!», і тоді всі, здається, навіть ті, хто в душі був сепаратистом, відповіли: «Героям слава!».

 

Хто має займатися такими заходами?


— Я думаю, що це питання держави, хоча воно є комплексним. Якщо артистові байдуже й він хоче заробляти гроші на російському ринку, то такий не поїде співати в зону проведення ООС чи кудись там іще навіть за державні кошти. Але комусь їздити треба. Люди цього хочуть. Хоч би що хто казав, та коли приїжджають українські гурти, то люди на Донбасі із задоволенням приходять на такі концерти. Ми, коли виступали, почали з російськомовних пісень, тобто з того, до чого вони звикли, і потихеньку переходили на українські. Аудиторія нормально це сприймала, вони всі наші.


А головне — люди мають брати десь інформацію. Кремлівська пропаганда працює надзвичайно потужно й передусім знищує або підриває довіру до джерел інформації. На окупованих територіях вони одразу ставлять своє радіо й телебачення. Я перед їхніми спеціалістами-пропагандистами просто знімаю капелюха, вони надзвичайно якісно працюють. Пригадую, як 2016-го ми провели місяць поблизу Докучаєвська, там можна було спіймати 36 телеканалів, із них жодного українського. У тому ефірі такий сюр, однак місцеві в те вірять. Нині проти нас працює вся російська машина, тож робімо висновки. В Україні знищили службу пропаганди, хоча її доцільніше було б відновити. Увесь світ так працює. Треба робити агентуру, зокрема й з артистів. Коли тривала війна в Афганістані, туди їздило багато співаків, той-таки Кобзон, Лещенко й інші, вони мали навіть бойові нагороди. Так само тепер російські виконавці їздять на окупований Донбас, до Сирії літають. Не встигають стихнути обстріли, як перше, що роблять, — привозять зірок, щоб відвернути увагу місцевих. І якщо окупанти не можуть дати достатньо хліба, то дають видовища. У нас у цьому сенсі роботи непочатий край. Особливо з огляду на те, що боротьба триває на два фронти: із зовнішніми ворогами та з внутрішніми. І невідомо, де роботи більше. 

 

------------

Андрій Антоненко народився 1971 року в Києві. Закінчив музичну школу за класом цимбалів і Культурно-освітнє училище за фахом «диригент самодіяльного хору», викладач гри на гітарі. У 1989-му заснував треш-метал гурт «Лепрозорій». Із кінця 1990-го до 1996 року грав у треш-метал гурті ADEM, 1996–2003-го заснував і грав у rap-core гурті DAZ Machine. Із 2003 року виступає як сольний артист Riffmaster з однойменним гуртом.