Суспільство

  ▪   Лесь Белей

Парадичковий парадайс

Чим живе «помідорна столиця»
Матеріал друкованого видання
№ 1 (581)
від 10 січня

— Алло, добрий день! 
— Добрий!
— Я приїхав до Чінґави. Де ми зустрілися б? 
— А де ви зараз? 
— Ну я біля церкви, тут навколо теплиці…

У відповідь я почув тактовно вгамований сміх. 


Так почався мій візит до столиці закарпатських помідорів Боржавського, що до 1946 року мало назву Велика Чингава (багато місцевих дотепер називає село Чінґавою). Моя співрозмовниця мало не засміялася, бо, по-перше, у селі є кілька церков, а по-друге, теплиці — це взагалі не орієнтир, вони біля кожного храму, усюди, на кожному вільному клаптику землі. 


1498-го Христофор Колумб привіз помідори до Європи з Америки. Довго вони вважалися отруйними. Ними навіть намагалися отруїти Джорджа Вашинґтона, але той, на подив усім, вижив. Слово «помідори» походить від італійського pomi d’oro — золоте яблуко. У багатьох мовах ці овочі називають «райськими плодами, або яблуками»: «парадайзер», «парадайзапфель» у деяких діалектах німецької, «райчата» чеською, «породічом» угорською. Саме з останньої мови взялися закарпатські «парадички». Мало хто з місцевих знає, що це слово якось пов’язане з раєм. А якби й дізналися, то сміялися б довго, бо вирощування помідорів — заняття далеко не райське. 

 

Читайте також: Як працює хаб для ветеранів


Помідори, а також капусту, перець, салат і баклажани останні 50 років активно вирощують у селах біля річки Боржава — Вільхівці, Боржавському, Великих Ком’ятах та Заріччі. Населенні пункти розташовані доволі щільно, майже переходять із одного в інше: вони ділять приборжавську низовину з не дуже родючими ґрунтами, але доволі сприятливим кліматом. Якщо до цього додати багато роботи, то можна отримати непоганий результат. Спочатку всі села вирощували один асортимент, із часом поділилися. Сьогодні Ком’яти спеціалізуються на квітах, Заріччя більше на капусті, а Боржавське стало помідорною столицею. 

 

«Киби робили так, ги ми, то була би УкрАїна файна»


Я потрапив до Боржавського на початку листопада. Думав, що сезон уже закінчився і я зможу спокійно поспілкуватися з людьми, але робота все ще кипіла. Люди готували землю до зими, знімали поліетиленову плівку з теплиць, селом снували вантажні буси — найпопулярніший місцевий транспорт, яким тут може похвалитися майже кожне подвір’я. 


Мене спрямували до господарського магазину в центрі села, мовляв, там усе розкажуть. У магазині можна купити добрива, насіння, реманент і плівку на теплиці. З минулого року тут також приймають на переробку відпрацьовану поліетиленову плівку, яку раніше місцеві палили або викидали в річку. У магазині торгує пані Надія Костак, яка є активною учасницею помідорового промислу й бачила, як він зароджувався. Коли я зайшов до магазину, вона саме продавала клієнтові насіння. Той розплатився, а продавчиня побажала йому: «Хай Бог родить». Коли покупець почув, що я хочу написати репортаж про помідори, то прокоментував це так: 


«За парадички в Чінґаві можна много сказати. Боржавське на традиції стоїть. Киби Укрáїна робила так, ги Чінґава, то було би добре… Киби робили так, ги ми, то була би Укрáїна файна. Ни уд кого не просиме, ни уд кого не залежні».
Я хотів детальніше поспілкуватися з покупцем, але він послався на зайнятість і побіг у справах, як і багато інших мешканців Боржавського, які мені траплялися дорогою. Пані Надія, на щастя, мала час на розмову. 


Їй 62 роки й вона пригадує, як у 1965-му в селі почали вирощувати помідори. Першопрохідцями стали три сім’ї. Ніхто не вмів робити теплиці, вирощували на відкритому ґрунті. Її родина спочатку посадила 350 стебел, наступного року 500… Сьогодні сім’я пані Надії, що розрослася в кілька поколінь і, як тут заведено, живе під одним дахом, садить 36 тис. стебел (із них 6 тис. про запас). 

 

Читайте також: Чи краще гуртом жити?


Коли помідорництво тільки починали опановувати, люди не зовсім знали, як рослини правильно вирощувати. Не було добрих сортів. Але в 1970-х помідори поступово ставали дедалі популярнішими, люди опановували технології, шукали найкращі сорти, бралися вирощувати на продаж. 

 

Від совка до рекету


СРСР, м’яко кажучи, не сприяв таким ініціативам, але люди самі обхідними шляхами вибудовували ринок, самотужки працювали на всіх етапах: вирощування, логістика доставки, продаж на ринку. Основний напрямок збуту — це Львів, але їздили також і до Рівного, Житомира, на Хмельниччину, працювали на місцевих ринках Мукачева, Ужгорода. Торгівля починалася так: 


«Спочатку ми возили помідори в плетених кошиках, а не в ящиках, — згадує пані Надія. — Шоферам не дозволяли нас брати. Ми вивозили товар тракторами у Вільхівку (сусіднє село на трасі), а там водії, які хотіли заробити, брали нас або до Мукачева, або на Верб’яж (старий перевал і межа області). На перевалі міліція нас висаджувала, ми платили хабар 5–10 руб., самі переходили пішки через потічок, а машина проходила з товаром. Потім ми підсідали та їхали до Стрия або Львова. У Львівській області вже ніхто нас не чіпав. Бувало, що десь мусили ніч перечекати. Ми ночували біля товару, як миші, прикривалися плівкою. Ніхто не хотів нас брати: боялися, що водійські права заберуть. Заробляли тоді по 70–90 руб. Так починали. Потім, після Союзу, ми здавали вантаж перевізникам, а самі їхали поїздом до Львова й далі продавали помідори на базарі. Коли Україна стала вільна, можна було прожити, хоч і тяжко».


У 1990-х роках міліція перестала боротися з фермерами, натомість з’явилися нові особливості дикого капіталізму: «У нас був «Жигуль», яким я їздила після смерті чоловіка до Львова, де торгувала з родичами. Одного разу підійшов до нас хлопець, який весь час за нами спостерігав і вирахував, що це мій товар. Він покликав за собою та попросив певну суму, казав, мовляв, вони знають, де ми ночуємо, й можуть машину розбити. Ми заплатили й запитали, що робити, якщо інші прийдуть. Він дав номер телефону й сказав, що звуть його Валєра і якщо хтось прийде, то треба йому дзвонити. Наступного дня з’явилися інші, а ми подзвонили, і він нас захистив. А потім ми так подружилися, що коли бензину не було, то вони нам із цим допомагали. 


У Новому Роздолі й у Калуші теж нам казали: або платіть, або ви тут не продаєте. Якось піднімаюся трасою на Біласовицю й бачу, як мені мигає машина: обігнала мене й просить, щоб я стала. Я зупинилася, вікно було відкрите. Тут надбігло приблизно п’ятеро. Я мала сказати «що вам треба?», але зі страху вигукнула «що ви робите?», і один мене цоркнув по голові. Нахилилася й думаю: «А, буде що буде», і дала по газах. Двоє з них упали, а в мене в голові: «Хай стріляють, я собі їду». На щастя, з’явилася зустрічна, і я втекла…».

 

Читайте також: Олександр Кордюк: «Наша мета — не відплив, а циркуляція мізків»


Іншого разу пані Надія їхала до Коломиї, її наздоганяли, притискали до обочини, щоб вона зупинилася, але жінка вже знала, до чого все йде, і не давалася. Загалом вона чітко згадує шість конфліктів із рекетом: «Ми боялися торгувати. Із нашого села один чоловік пішов на Краківський базар, так і не повернувся. Але ми мусили, не було іншого виходу». 


Із початком 2000-х рекет майже зник. Ринок став налагоджуватися. Боржавчани перейшли на більші обсяги, почали масово вирощувати під поліетиленом, до села стали навідуватися перекупники, тож можна було сконцентруватися на вирощуванні. 


Робочий рік на помідорних фермах починається разом із календарним. 1 січня тут починають сіяти насіння, наприкінці місяця його треба розсадити в теплиці. Там воно росте до 10 березня, а потім його розсаджують у полі під плівкою. У теплицях утримують температуру, щоб помідори не повимерзали (у занадто холодних умовах рослина просто гальмує свій розвиток, за температури до 10 °C помідор цвіте, але плід не зав’язується). Для пізнього урожаю помідори садять у березні. Ґрунт треба постійно полоти, кожна рослина повинна мати свій кілок, до якого її підв’язують і перепідв’язують по два-три рази за сезон. Рослини запилюють вручну, їх постійно поливають і доглядають. Червень і липень — це пік сезону. Саме тоді максимально пристигає перший урожай. 


«Під час сезону до півночі складаємо і сортуємо товар, — розказує пані Надія, — а о третій треба вставати та їхати на Львів. 2-3 год спимо, не більше. Удень їсти зварити, сортувати й рвати, бо помідори гниють, їх два рази на тиждень треба обривати й збувати. Це не капуста, що може почекати. І так увесь червень і липень». Зять пані Надії Юрій, який покинув роботу вчителя заради помідорництва, так описує гарячий сезон у Боржавському: «Усі вулиці села забиті фурами перекупників. Усі в селі мають транспорт і думають, куди відвезти 2, 3, а то й 5 т. Їздимо переважно на львівський «Шувар» і оптові ринки Виноградова й Мукачева».


Боржавське завжди вигравало саме ранніми врожаями. Завдяки Карпатам клімат тут сприятливий. Пан Юрій жартує щодо цього: «Мене запитують, яка в нас погода. Я кажу, що тут тепло, а мені друг із Тернополя не вірить. От я й відповідаю йому: ми Карпати для чого тримаємо? Якби не було з них пуття, ми їх розорали б». 


Перший урожай закінчується в середині липня, потім рослини оновлюються, їх треба очистити: ті, що родять, залишити, інші обрізати, підв’язати, бур’ян прополоти. 

 

Арифметика та хімія


Наприкінці жовтня останні врожаї закінчуються, поля очищають, плівки знімають. Землю удобрюють гноєм і переорюють. До кінця грудня — короткий час відпочинку, хоча багато хто й цього собі не дозволяє. Коли роботи меншає, тоді частина боржавчан їде на заробітки: до Чехії або Угорщини. Є такі, хто перший урожай збирає до кінця липня, а далі вирушає на заробітки. Саме в листопаді, до початку посту, у Боржавському триває сезон весіль. Улітку тут не одружуються: на відпочинок і гульбу просто немає часу. 


Урожай дуже залежить від погоди. Помідори не люблять холод. Щоб убезпечитися від цього фактора, їх вирощують під плівкою. Скажімо, теплиця сто на десять метрів опалюється чотирма буржуйками, які все одно можуть прогріти тільки повітря, але не ґрунт. У холодних умовах помідори розвиваються погано, на них кидаються хвороби. 

 

Читайте також: Дні пам’яті та свободи


Щоб запустити прибуткове фермерське господарство, треба дуже багато витрат. Пані Надія легко оперує цифрами: «Для початку треба мати землю. У всіх господарствах Боржавського її небагато, ділянки переважно по півгектара. Якщо ж землі нема, то можна взяти в оренду. Двадцять соток тут здають за 6 тис. грн на сезон. Рулон плівки коштує 3350 грн. На півгектара потрібно шість-сім рулонів. Поліетилен слугує в кращому разі від одного до чотирьох років (залежно від виробника й погоди). Ще на півгектара потрібно п’ять вантажівок гною (6300 грн за одну), шість-сім мішків добрив (один коштує 7140 грн). Ще слід врахувати кілька вантажівок дров для опалення теплиць. Із квадратного метра (шість стебел помідорів) за добрих умов можна зібрати 12 кг урожаю». 


За словами пані Надії, якщо фермер посадить 10 тис. стебел, то доходу стане тільки на покриття витрат. Господарства в Боржавському — це сімейний бізнес, у якому працюють усі члени великих родин від восьми років і поки вистачає сил. Якщо бракує робочих рук, то можна найняти працівника. Платять 30 грн за годину, але знайти охочих доволі важко. 


Пані Надія стверджує, що помідорництво доволі позитивно позначається на селі: люди працюють, сім’ї не розпадаються через постійні виїзди на заробітки, пияцтва майже немає, бо на це просто не вистачає часу. А ще, за її словами, у Боржавському постійно є робота, тому діти після навчання в інших містах повертаються до сімейного промислу. Село намагається тримати руку на пульсі нових технологій. Тут вам розкажуть про те, як на фото із супутника воно повністю біле через теплиці. Люди вивчають нові сільськогосподарські хитрощі в інтернеті, користуються Facebook і вільно оперують спеціалізованою термінологією. Сюди навідуються менеджери європейських компаній, що торгують насінням, добривами тощо.


Попри це, відчувається великий індивідуалізм і конкуренція. Кожна сім’я працює тільки на себе, здобутками не хваляться, пускають плітки про конкурентів. Ком’яти, які недолюблюють Боржавське, своїх сусідів називають «ридумільщиками» за назвою добрив, мовляв, хімією травлять людей. Пані Надія нарікає на ці наклепи, каже, що діти заходять до теплиці та їдять помідори просто там і ще жоден перекупник не пожалівся на якесь отруєння. 
Із травленням у боржавчан клопотів немає, що не скажеш про опорно-руховий апарат. Помідорництво — це постійна робота в напівзігнутому положенні, а ще великі вантажі. За словами пані Надії, половина села має проблеми з хребтом, і перші сигнали з’являються вже у 20-річних.

 

У тіні й без оптимізму


Боржавський помідорний бізнес ніяким чином не контро­люється державою. Ніхто з місцевих не має жодної зареєстрованої фірми, ніхто не користується послугами страхових компаній, хоча врожаї дуже нестабільні й залежать від багатьох факторів. Також тут усі працюють на збут, ніхто не думає про переробку. У пікові моменти сезону, як каже пані Надія, помідори нетоварного вигляду просто десь закопують або викидають у річку, хоча їх можна було б переробити на кетчуп чи томатну пасту. Люди могли б скооперуватися, якби не той-таки індивідуалізм і брак довіри. 

 

Читайте також: Станіслав Черногор: «Мрію, щоб колись у Краматорську, скажімо, з’явився краєзнавчий музей, подібний до того, що є в Катовіце»


Якщо подивитися ретроспективно, то помідорний бізнес у Боржавському став активно зростати із 1970-х, останні 10 років — це його пік. Із початком війни херсонські виробники, які працюють на чорноземах і в незрівнянно більших промислових масштабах, були відрізані від величезного російського ринку, тому спрямували свою продукцію на внутрішній. Окрім того, почалася масова міграція. Остання, за словами пані Надії, вилилася у дві проблеми: нема кому працювати й нема кому продавати.


Боржавчани доволі скептично дивляться на перспективи помідорництва. Кажуть, що багато місцевих також подасться на заробітки. Представники наймолодшого покоління, із якими я спілкувався, скаржаться на те, що робота важка й краще кудись виїхати. Так чи сяк, майже два покоління боржавчан виросло в активному помідорному промислі. Є й такі, хто не збирається покидати напрацьоване ремесло. Пані Надія розказує, що багато селян купило дешеву землю з господарствами в угорських селах або під Ужгородом і там вирощує помідори: «Де наші, там садять».


Я запитав у пані Надії та пана Юрія, чи подобається їм їхнє нелегке заняття, й обоє відповіли ствердно. Пані Надія: «Мені дуже подобається, я люблю дивитися, як рослина росте. А коли вона росте, то і я росту. 30 років тому я захворіла на рак. Повернулася додому, і мені здається, що мене рослини вилікували». Пан Юрій: «Можна сказати, я народився в помідорах. Це мій спосіб життя. Подобається, коли є результат. Я навіть не думав, чим ще я міг би займатися…».
Закарпатський парадайс — це мозолі, біль у спині й невтомна робота. Можливо, його спіткає така сама доля, як і в текстах Мільтона, і він стане втраченим раєм. Можливо, він знову відродиться, як у того ж таки Мільтона в раї віднайденому.