Суспільство

  ▪   Спілкувалася: Єлизавета Гончарова

Яким ви бачите Донбас через п’ять років?

Про власне розуміння процесів, які будуть відчутними на Донеччині та Луганщині через п’ять років, Тижню розповіли громадські активісти, підприємці, волонтери, культурні діячі
Матеріал друкованого видання
№ 52 (580)
від 27 грудня, 2018

Володимир Щербаченко, голова ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», переселенець із Луганська, Київ 

 

Завдяки посиленню західним світом режиму санкцій щодо Росії та насамперед успішності реформ у самій Україні ми відновимо державний кордон. Вважаю, буде справедливо, якщо Луганська й Донецька області матимуть такий самий статус, як і решта. Частина прихильників «русcкого мира» втече до Російської Федерації, а злочинці, які вчинили тяжкі правопорушення, постануть перед судом і будуть засуджені. Ми вже тепер маємо перші результати на міжнародному рівні: наприклад, у Голландії обстоювали інтереси України в абсолютно новому статусі, ставши учасниками міжнародної мережі «Вижив — говори», яку очолює лауреат Нобелівської премії миру Деніс Муквеґе. А до цьогорічного звіту Офісу прокурора МКС включені ґрунтовні дослідження наших документаторів щодо гендерно обумовленого насильства на Сході України. Як пишуть мені закордонні колеги, які спеціалізуються на роботі з Міжнародним кримінальним судом, отриманий результат — це найбільше, що можна очікувати від цього інституту на нинішньому етапі розгляду справи. Сподіваюся також, що особи, які обіймали керівні посади в окупаційній адміністрації, будуть обмежені судом у частині громадянських прав (зокрема, не претендуватимуть на посади в державній службі). Донбас поступово відновлюватиме промисловий потенціал, але наголос робитиметься на новітніх технологіях. Завдяки цьому відновлюватиметься екологія, відроджуватиметься українська культура краю.

 

Читайте також: Миротворці: чекати, але не надіятися

 

Надія Поламарчук, голова Донецької обласної організації людей із обмеженими можливостями Союз осіб з інвалідністю України, Краматорськ

 

Я маю проблеми зі здоров’ям із дитинства, тому, можна казати, усе життя займаюся питаннями людей з інвалідністю. Заглядаючи на п’ять років уперед, сподіваюся, що ми не втратимо їх марно й матимемо сучасну та справедливу систему захисту осіб із особливими потребами. Цьогоріч я зустрічалася з президентом та його дружиною, яка опікується питанням інклюзивної освіти. Увага до цієї проблеми на такому рівні — це позитивний знак для країни, яка вже майже десять років повинна активно втілювати в життя підписану нею Конвенцією ООН «Про права осіб з інвалідністю». Водночас я на місцях бачу дуже повільні зміни, а інколи просто небажання чиновників допомагати дітям із обмеженими можливостями виходити зі своїх кімнат у межах інклюзивної освіти. Наприклад, отримуючи гроші з бюджету на ремонт, керівники багатьох навчальних закладів навіть не планують робити пандуси, спеціальні туалети чи понижувати бордюри, вважаючи це примхою, а не необхідністю. Та сподіваюся, що процес визнання людей рівними у правах уже не можна зупинити й він буде налагоджений на державному рівні. А через п’ять років люди з інвалідністю в Україні матимуть доступні школи та дитячі садки, державні та приватні заклади, багато можливостей для розвитку своїх фізичних, розумових чи творчих здібностей. І не потенційно, а гарантовано. 

 

Віталій Кізіло, виконавчий директор ТОВ НВО «Інкор і К», селище Новгородське

 

Як для людини, що живе та працює майже на лінії фронту, головне сподівання — це, звичайно, припинення війни. Мир для нашого хімічного підприємства фактично є запорукою існування. Сьогодні ми маємо постійні ризики через обстріли, фенольний завод просто не може працювати на повну силу й через економічні санкції, бо більшість зв’язків, зокрема технологічних, було з Російською Федерацією. Але я нині не можу навіть припустити, як працюватиме підприємство після війни, бо це залежить від багатьох факторів. У всякому разі хотілося б його зберегти, бо від цього залежить добробут тисяч мешканців Новгородського: це і робочі місця, і соціальні проекти. Тому сподіваюся, що через п’ять років і бізнес, і селище повноцінно функціонуватимуть.

 

Читайте також: Анатолій Петренко: «З військового погляду Україна готова до запровадження миротворчої місії ООН на Донбасі»

 

Сталіна Чубенко, вчителька, мати закатованого бойовиками школяра Степана Чубенка, місто Краматорськ

 

Якщо казати про мрії, то вони досить конкретні, хоча сподіваюся, це відбудеться раніше, ніж через п’ять років. Бачу таке: Україна вступає до НАТО, російські війська виходять із території нашої країни, по всіх кордонах стоять сили миротворчого контингенту. Звичайно, Крим повернувся до України, у ній шанують загиблих і живих героїв, а їхні родини не ображають, усі поранені отримують від держави гідну допомогу. Усіх злочинців, які причетні до вбивств, катувань і державної зради, покарано. Усі мешканці країни, зокрема Донбасу, нарешті опановують державну мову й не соромляться нею розмовляти. Сподіваюся, що це не просто мрії, але реалізація їх можлива за умови, що люди, йдучи на вибори, думатимуть не виключно про зниження ціни на газ, а й про майбутнє своїх дітей та внуків.

 

Анатолій Нетюхайло, керівник ТДВ «Попаснянський вагоноремонтний завод», Попасна

 

Навіть якщо певний час спостерігатиметь­­ся затишшя на фронті, війна — це реальність нашої країни, яка впливає на всі сфери життя. Ми мешкаємо в прифронтовому населеному пункті, тому підприємство повною мірою відчуває всі наслідки: через небезпеку місто покинуло дуже багато спеціалістів, порушено звичні ланцюги торговельних зв’язків. Адже раніше чимало продукції, зокрема й із заводів нашого регіону, відправлялося до Росії. Тому передусім сподіваюся, що через п’ять років настане мир, а Донбас об’єднаєть­­ся під прапорами України. Думаю, що це відбудеться в дипломатичний, політичний спосіб, а п’ять років для цього — реальний час. Сьогодні «Попаснянський ВРЗ» працює в одну зміну, але ми тримаємося на плаву. Хотілося б, щоб через п’ять років завантаженість вийшла на три зміни й потужність та якість давали змогу опановувати не тільки вітчизняні, а і європейські ринки. Щоби бізнес відчував бажання влади створювати умови для розвитку, а бізнесмени прагнули допомагати їй та громадам розвивати міста й села, де вони ведуть свою справу. Як представник містоутворювального підприємства Попасної, сподіваюся, що така співпраця допоможе населеному пункту стати зручним і квітучим.

 

Читайте також: Екологічні небезпеки Донбасу

 

Анастасія Пугач, прес-секретарка кінофестивалю «Молодість» та співкерівниця Театру переселенця, переселенка з Донецька, Київ

 

Донбас через п’ять років я бачу мирним! Дуже хочеться, щоб війна закінчилася й Донбас був у складі України. Боюся консервації теперішнього становища з війною, зі статусом незрозумілої невизнаної республіки в рідному краї на роки. Боюсь одвічної окупації. Я вже роками не бачила рідних у Донецьку й дуже хочу з ними зустрітися. Ця війна завдала мені багато горя та втрат. Мабуть, немає жодної людини, яку це не зачепило б. Ми з колегами з Театру переселенця казали не раз, що братимемо курс на культурну розбудову регіону, на єднання людей у ньому, що поїдемо туди працювати відразу з припиненням війни! Але залишатися жити на Донбасі я не планую. Ще дуже боюся реакції української влади щодо громадян звільнених територій, щоб не сталося, як із жителями окупованих нацистами територій, зокрема, України під час Другої світової.

 

Микола Матвієвський, доброволець, учасник АТО та ООС, волонтер, Сватове

 

Мені вже за шістдесят, а я знову — уже втретє — збираюся до війська. Ми точно зможемо вибороти свою незалежність, і я вірю, що через п’ять років у нас на Донбасі станеться справжнє відродження. Нині на околицях мого Сватового можна побачити покинуті хати, голі землі, занедбані підприємства, бо люди біжать у різні боки: хто до Росії, хто до Європи. Так було й сто років тому, але тоді Україну майже ніхто не підтримав. Однак після нашої перемоги люди повернуться сюди, щоб оновити цю землю. Я вірю, що до нас поїдуть українці, які з різних причин опинилися на чужині. Бо настане час для цього, а весь світ підтримає нас у бажанні відновити нормальне життя. Я чув від своїх дідусів і бабусь, що багато хто передбачав події сьогодення, які завершаться перемогою віри, надії і любові. Сподіваюся, країну розбудовуватимуть люди зі щирою вірою в душі...

 

Читайте також: Донбас і майбутнє. Як українці бачать повернення окупованих територій

 

Діана Макарова, волонтерка, Київ

 

Я Донбас раніше не знала. Полюбила Донеччину та Луганщину лише під час війни. Не уявляю, як жила без закоханості в ці українські області. Яким я бачу регіон через п’ять років? Українським. І не вважаю це завдання надскладним. Бо так само під час війни я пізнала нарешті жителів цих областей. О, це непрості люди. Але коли донеччанин чи луганчанин патріот, то його почуття незламні. Я чую заклики: дороги та зростання економіки врятують Донбас. Регіон врятують інвестиції! Так, звичайно, я з цим згодна. Гроші вирішують багато проблем, але лише тоді, коли ними розпоряджаються правильні люди. Люди — патріоти своєї землі!

 

Катріна Хаддад-Розкладай, письменниця, літредакторка «Детектор медіа», уродженка станції Сіль (Донеччина), Київ

 

Боюся, за п’ять років на Донбасі мало що зміниться глобально. Якщо буде введено миротворчий контингент, це внесе свою нотку, але не думаю, що воєнна ситуація за той час якось кардинально вирішиться. Про окуповану частину не скажу, тут усе надто непередбачувано (у поганому сенсі). А от підконтрольні території повільно, але неухильно відбудовуватимуться. З огляду на ситуацію тут, ймовірно, добре зростатиме військова медицина, на локальному рівні може бути запит на будівельні роботи (це я про такі-сякі перспективи для цивільного населення). З’явиться попит на перекладацьку сферу (якщо миротворці таки будуть неподалік). Дуже сподіваюся, що просто-таки розквітне (наскільки це тут реально) дрібне підприємництво, зокрема й завдяки грантам на цю сферу. Ну й з огляду на об’єднані територіальні громади теж, гадаю, на низовому рівні життя поволі почне впорядковуватися. Мрію про широку програму психологічної допомоги та реабілітації на цій території (та по всій Україні), але не хочу загадувати навіть, коли таке взагалі можливо буде реалізувати. Тобто я собі бачу не дуже добру, але стабільну, без різких змін ситуацію. Тоді буде сподівання, що життя повільно налагоджуватиметься. Особливо важливо це для сфери зайнятості місцевого населення.

 

Ольга Гвоздьова, громадська діячка, уродженка Донецька, Київ

 

Хочеться звернути увагу на грома­дянсь­­ке суспільство Донбасу й те, яким воно може бути через п’ять років. На формування та розвиток громадського сектору останні п’ять років вплинули безпосередньо війна та необхідність об’єднуватися в критичній ситуації. А також пов’язані з війною порушення прав людини й увага міжнародних донорів до підтримки свіжих громадських ініціатив і волонтерів. За цей час народилася когорта нових активістів — від правозахисних організацій до культурних ініціатив і молодіжних вільних просторів. Наразі ці ініціативи все ще сприймаються як певні чужорідні групи, але зерна, засіяні ними (особливо серед молоді), через п’ять років дадуть свої плоди: з’явиться новий клас молодих громадян, які свідомі своїх прав та обов’язків, прискіпливіші до обіцянок влади й готові захищати власні права. Насправді ми рідко замислюємося над тим, наскільки трансформується суспільство на Донбасі й наскільки воно вже не вкладається в ті стереотипні межі, що діяли до 2013-го. На підтвердження цієї тези наведу один із результатів нещодавнього соціологічного дослідження з прав людини. Коли його респондентам було запропоновано визначитися з тим, що важливіше: достаток чи свобода, то 74% опитуваного населення підконтрольної частини Донбасу зазначили, що заради особистої свободи та гарантій дотримання всіх громадянських прав вони готові терпіти певні матеріальні труднощі (водночас в інших регіонах України таких лише від 36% до 45%). Під час деокупації саме сформовані останніми роками громадські об’єднання можуть відіграти важливу роль у боротьбі з наслідками російської пропаганди, яка панує наразі, а також у підтримці процесу відновлення української державності на деокупованих територіях.

 

Читайте також: Донбас не чує. Чому в України проблеми з комунікацією

 

Гаяне Авакян, менторка Агенції розвитку локальних медіа «Або», Бахмут

 

Давати прогнози, яким буде Донбас за п’ять років, у часи кардинальних змін вважаю невдячною справою. Певно, це легко робити тільки популістам. Або таксистам. Я можу сказати, яким хотіла б його бачити: більше інтегрованим у загальноукраїнський контекст щодо стратегічних питань безпеки, вектора розвитку, реформ. Непротиставленим у медійному полі. Це безпосередньо залежить від інформаційної та кадрової політики держави в нашому регіоні. Хотілося б, щоб у місцевих ЗМІ громади робили ставку на молоді команди з бізнес-орієнтацією проектів, якісним незаангажованим контентом, новими сучасними форматами, які функціонували б завдяки рекламним коштам. Але, найімовірніше, і через п’ять років екс-комунальні редакції далі отримуватимуть фінансування від місцевих рад — не як дотації, а як плата за погоджене висвітлення діяльності. Неконкурентні газети зі слабкими онлайн-версіями так само існуватимуть із традиційними текстами про очільників адміністрацій і перерізання стрічок. Вони не шукатимуть інших способів монетизації та не дозволять ринку адекватно розвиватися.

 

Віктор Разживін, директор Книгарні «Є», Слов’янськ

 

Я, напевно, не буду оригінальним, коли чесно визнаю, що головною подією наступних п’яти років вважаю припинення війни на Донбасі та повернення окупованих територій під владу України. Я не знаю, коли саме це трапиться, але впевнений, що через п’ять років над Донецьком майорітимуть синьо-жовті стяги. Як показала практика мого міста, зміна прапорів не надто впливає на зміну світогляду. Люди з «ватним» мисленням нікуди не зникнуть і ще довго визначатимуть обличчя Донбасу. Я не очікую, що буде легко, але дуже хотілося б, аби наш регіон перестав існувати відокремлено та став мислити в річищі загальноукраїнського бачення ситуації. Для мене це чи не найважливіше з усього, що має трапитися. Якщо того не відбудеться, то отримаємо повернення старого: знову влада однієї партії, домінування промислових магнатів, повна безправність населення й у підсумку черговий вибух неконтрольованої агресії, інспірований сусідами. Згодний, що сьогодні такі думки ще видаються перед­часними, але найгірше, коли вони виникають запізно.