Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

У сімейному вимірі

Страшна тема цієї війни, але її наслідки не менш трагічні.

З ними ми лише починаємо жити, бо й сама війна поки що для багатьох належить до категорії реального часу. У колі моїх знайомих за ці чотири роки розпалося з десяток родин. Хоча формально вони все ще в шлюбі, а саме розлучення для них ще не очевидний факт. Але ж… Війна та все, що з нею пов’язане, лише пришвидшили ті процеси, які, мов клітини злоякісної пухлини, існували в стосунках кожної із цих пар. У родині М. чоловік поїхав на заробітки ще влітку 2014 року. Нормальний стан речей для нормальної сім’ї. Він вирішив забезпечувати своїх рідних, доки його дружина виховує вдома трирічну дитину. Чоловік сподівався, що через деякий час сім’я приєднається до нього в якомусь російському містечку, де він знайде роботу. Винаймуть житло, він працюватиме, а вона зустрічатиме його гарячою вечерею. Вдвох завжди легше, бо є підтримка. Все так і залишилося в майбутньому часі, який ніколи не став часом теперішнім. Батьки дружини не відпустили її мандрувати кудись у невідомість разом із дитиною. Може, якби поїхала до чоловіка, вперше відірвавшись від них, вони повернулися б разом, але то була б іще родина. Усі чотири роки дружина чекає на чоловіка вдома, сподіваючись, що він схаменеться, повернеться. Усі чотири роки вона слухає від батьків, як невдало вийшла заміж, як їй не пощастило в житті й що гіршого чоловіка, мабуть, і не знайти. І щодня ця нещаслива жінка шукає в місцевих газетах оголошення про роботу: її чоловік міг би щось знайти собі зараз у Луганську, якби повернувся. Вони знову жили б у батьків і були б ляльковою родиною під батьківським наглядом, як і до війни, а не її уламками. У родині Г. ситуація схожа. Чоловік поїхав заробляти. Він шаленів від дочки та дружини. Вони були для нього найкрасивішими та найрозумнішими — не те що він, жартував чоловік.

 

Читайте також: Без законів і судів

 

Заради своїх дівчат він міг би рити землю руками, якби знадобилося, накривати їх власним тілом. Але ж усе це вкупі з його любов’ю стало звичним: він так і залишився маленькою людиною робочої професії. А його дружина за ці чотири роки пройшла шлях від гарненької листоноші місцевого поштового відділення до керівника великого відділу в управлінні пошти «республіки». У неї з’явилися власний водій, службова машина, кабінет, підлеглі. І той маленький чоловік із великими руками став непотрібним їй. Він і далі їздив на заробітки: будував корівники в Росії шість днів на тиждень по дванадцять годин на день, але ж… Якось повернувся передчасно. І застав удома нібито нараду, так сказала дружина. Але сусіди шепотіли: незнайомець ночує в них, доки він заробляє в Росії, а донька гостює в бабусі. Був великий скандал. Але чоловік відчув, що зайвий у тих стосунках він, а не той нічний гість, із ким його дружина щоночі проводила наради. І поїхав, залишивши своїм дівчатам усе: будинок, меблі, техніку. Його життя та любов стали непотрібними нікому, бо змінилися часи, змінилася його дружина, а він, як і раніше, був маленьким чоловіком із великими руками. У С. все навпаки. Із дитиною з небезпечного Луганська виїхала дружина, а чоловік залишився охороняти полишені родиною квартири, працювати й доглядати стару матір. Вирішили, що його дівчатам безпечніше буде жити в Росії, де не чути пострілів. За чотири роки жінка підтвердила там свій диплом, працює на двох роботах, а донька після закінчення школи планує вступати до вишу в Москві. Який може бути Луганськ із копійчаною зарплатою лікаря. Його дружина в Росії такі гроші заробляє за два дні. Так, важко. Працювати треба по дванадцять годин щодня, з однієї роботи бігти на іншу, але таке життя. Винаймають житло, заробляють на всі свої потреби. І ще з’явилася звичка так жити. Велике місто, друзі, можливості. Це як відпустка або цікаве відрядження: дитина ходить у музеї та кіно, користаючись перевагами життя у великому місті.

 

Читайте також: Без законів і судів

 

Ніяких ремонтів, дачі, заготівель. Так, формально вони подружжя. Але то дивна пара, що зустрічається максимум двічі на рік. Чоловік заробляє в рази менше за дружину, стереже житло, а вона виховує доньку. Вони постійно спілкуються, кожен крок у фотографіях. Чоловік не випускає телефону з рук, усюди сплачує за інтернет: у матері, на роботі, вдома. Така собі ілюзія присутності в житті своєї родини. Донька постійно скидає йому фотозвіти, радиться. Попросила його надіслати дитячі світлини, щоб показувати друзям. Під час нечастих приїздів чоловіка до Москви йому некомфортно, він постійно відчуває, наскільки мало грошей заробляє в Луганську за мірками Москви. Запросити дружину нікуди не може — надто дорого. І всі дні його гостин у Білокам’яній обертаються скандалом: умовляє дружину поїхати додому. Каже, що вже безпечно, що її подруги давно повернулися й працюють, як і раніше. Він навіть просив їх підтвердити це. Але жінка вважає безглуздям їхати на копійчану зарплату до міста, де діє комендантська година, де порожньо вечорами й нікуди піти у вихідний день. Коли жила в Луганську, так не вважала. Вона пропонує компроміс: перевезти до Москви стару чоловікову матір, якій під 90 років і яка ледве ходить. І лише на таких умовах жити разом, жодних інших варіантів. До Луганська вона приїжджає дедалі рідше: робота, немає коли. Хіба це сім’я? Хоча формально так. Останнім часом у подружньому житті мешканців «республіки» із таких розлучених родин з’явився новий вислів: секс-побачення. Як у в’язнів. Їздять одне до одного на день-два. Привезти або забрати гроші, приготувати, прибратися й провести разом час. Шукають компроміси, аби не так далеко: орендують квартиру на добу десь між Луганськом, де лишилася дружина, і містом, де живе чоловік. Проводять ту гарячу добу разом, як у молодості. Тут жартома кажуть, що обмінюються застудами. І роз’їжджаються знову, аби спілкуватися через інтернет. Так, це ті сім’ї, де ще лишилася спільна мета, де стосунки не стали формальними. Але ж… Це постійне «але ж» є в кожної з таких розлучених війною родин.