Суспільство

  ▪   Юрій Лапаєв

Без труднощів перекладу

Ми сидимо в одній із невеличких кав’ярень у центрі столиці. Час від часу на нас із певним здивуванням та інтересом поглядають інші відвідувачі. Мій співрозмовник — громадянин далекої від України Японії, але спілкується зі мною українською краще, ніж більшість присутніх у кав’ярні.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (577)
від 6 грудня, 2018

Дайсуке Мінаміно сьогодні — перший секретар Посольства Японії в Україні. Народився він у префектурі Осака, фактично на околиці великого ділового центру. Це друге важливе місто після столичного Токіо, між ними постійно точиться певна конкуренція. В Осаці минули його шкільні й університетські роки. Він здобув вищу освіту за спеціальністю «філологія», вивчав російську мову, культуру та історію. Певним поштовхом до вибору фаху став розпад СРСР. Тоді у світі панувало сподівання, що радянське суспільство оновилося й завдяки демократичним перетворенням варто чекати на збільшення міжнародних контактів і зростання транснаціональної економічної активності. Була віра у швидкі зміни. Отже, цей напрямок видавався надзвичайно перспективним.

 

Однак за час навчання ситуація на пост­радянському просторі тільки погіршала. У цьому Мінаміно міг переконатися на власному досвіді, адже 1994-го він перебував на мовних курсах у Москві й на власні очі бачив невдачі економіки СРСР, які тоді так і не було подолано. Через це сталося певне розчарування у виборі професії, тож Мінаміно вирішив продовжити навчання в аспірантурі, змінивши спеціалізацію на політолога, але залишившись на напрямку «слов’янські країни». В аспірантурі науковий керівник рекомендував йому зосередитися у своїх дослідженнях на Україні, прокоментувавши свою пораду так: «Вона за 10–20 років може стати одним із ключових факторів безпеки у Європі». І сьогодні можна пересвідчитися в правоті цих слів, хоча на той час хлопець не зовсім повірив своєму керівникові. За його рекомендацією, Дайсуке відвідав конференцію славістів у США, де були історики, політологи, економісти, філологи та багато інших науковців.

 

Читайте також: У камуфляжі та вишиванці


«І тоді я побачив, що кожна секція незалежно від наукової дисципліни порушує українську тематику», — зазначає Мінаміно. Тому сприяла наявність великих українських діаспор у Сполучених Штатах та Канаді. І цей факт тоді переконав Мінаміно у важливості дослідження українського питання. Він почав із вивчення мови. Адже поступово всі документи в керівних органах України стали видаватися державною мовою, тому для повноцінного розуміння політичної ситуації потрібно було її опанувати. Головною проблемою тоді, у середині 1990-х, була мала кількість літератури про нашу країну в Японії. Інтернет тільки почин­ав розвиватися, підручники він був змушений замовляти в канадському Університеті Альберти.


Почути живу розмову носіїв мови в Японії також було важко. Стали в пригоді радіостанції, які тоді вели трансляцію українською з Києва та західних країн. Дуже корисним виявився перший візит до української столиці, коли після закінчення магістратури Дайсуке розпочав роботу в японському посольстві. Працюючи, він удосконалював свої знання про країну. Після повернення з першого відрядження продов­жив дипломатичну кар’єру, займаючись питаннями двосторонньої співпраці між Японією та Україною, а пізніше й в інших відділах.

 

Читайте також: З гітарою на війну


Не можна сказати, що процес опанування мови пішов простіше. Її граматика достатньо непроста, але найбільше складнощів виникало через брак єдиних правил і нормативів. «Дехто твердив, що так казати правильно, інші заперечували, мовляв, то русизми», — наголошує Мінаміно. За його словами, для іноземців це дуже важко. Однак нині триває процес стандартизації мови, що практично вирішує цю проблему. До того ж, мешкаючи в Києві, вивчати українську було складно, адже в місті багато хто розмовляв російською, не бажаючи переходити на державну, коли її використовував Дайсуке. «Були моменти, коли опускалися руки, не хотілося продовжувати»,— зізнається він.


Але японець не здавався, терпіння вистачило. На досягнутому він не зупиняється, пояснюючи це необхідністю постійно самовдосконалюватися. І тепер завдяки знанню державної мови Дайсуке легко може читати художню літературу, краще розуміє національну культуру. «Це справді збагачує мене», — каже він. Особливо сьогодні відчувається зростання інтересу до української культури. Так само й у робочих питаннях: тепер він може брати участь у переговорах без перекладача, вільно дивиться, наприклад, засідання Верховної Ради та слухає новини по радіо під час поїздок містом, отримує більше інформації про ситуацію в державі. За його словами, дедалі більше представників дипломатичного корпусу іноземних країн намагається переходити на державну мову. «Спілкування українською — це привілей для мене», — підкреслює він і додає, що його наслідує щоразу більше колег із посольства, один із них закінчив дворічні курси у Львові. «У спілкуванні з людьми представлення українською працює краще, ніж будь-яка візитівка», — жартує Дайсуке. А пересічних громадян це досі дивує. Водночас мова полегшує дружбу з місцевими. Також це певною мірою дає сигнал людям, що він у курсі того, що відбувається, знає особливості менталітету чи національні традиції.


Мінаміно є завзятим мандрівником, він активно подорожує автомобілем практично по всій території країни й у цьому йому також дуже допомагає українська. «Хоча інколи на Заході виникають певні проблеми через місцеві діалекти», — зізнається він. Часті подорожі відкрили йому ще одну цікаву річ. Іноземці часто спрощують розуміння України, стереотипно вважаючи, що на Заході всі розмовляють українською, тоді як Схід виключно російськомовний. У некоректності цього твердження Дайсуке переконався особисто, коли в Одеській та Дніпропетровській областях, де нібито переважає російська, чув виключно українську.

 

Дайсуке підтримує заходи української влади щодо розширення використання державної мови. Цікавим моментом він вважає те, що акцент робиться не тільки на традиціях, а й на створенні нового контенту, як-от кіно- або телепродукції, музики, книжок, сучасних мистецьких проектів. «Я гадаю, що такі зусилля зможуть привернути більше уваги населення до української, — переконаний він. — До того ж це не створить жодного дискомфорту для тих, хто є носієм іншої мови». На його думку, патріотизм може стати чинником, здатним об’єднати всіх, хто певним чином показав і події під час Революції гідності. «Українська культура складається з надбання різних національностей, отже, варто збирати все, що працює на користь єднання народу», — зазначає Мінаміно.

 

Читайте також: Інклюзивність для батьків


Він упевнений, що знання будь-якої мови завжди дає можливість відкрити для себе щось нове. Так, українська допоможе зрозуміти багату культуру нашої країни й водночас певним чином руйнуватиме стереотипи про переваги російської мови. «У процесі вивчення відбувається занурення в історію, літературу, завжди з’являються цінні відомості про націю», — каже Дайсуке. Тож він радить далі популяризувати нашу мову й культуру в Японії. Хоча тепер у його рідній країні вже не так важко знайти, наприклад, українські підручники. Ефективним інструментом можуть бути різні варіанти «м’якої сили», зрозумілі японцям.


Наприклад, під час подорожі Донбасом його вразила книга коміксів, яка розповідає історію окупації та звільнення міст від терористів «ДНР». Ці комікси були виконані в дуже популярному в Японії стилі манґа, відповідно могли б зацікавити японських читачів. У такий нестандартний спосіб можна було б доносити інформацію про події на Сході України. Зацікавленість із боку японців, які є відомими шанувальниками традиційного одягу, викликає й уже звичний щорічний марш у вишиванках вулицями Токіо.


А поки що історія самого Дайсуке Мінаміно може стати добрим прикладом для тих українців, які прагнуть опанувати державну мову.


У матеріалі зазначено особисту позицію Дайсуке Мінаміно, яка може не збігатися з офіційною думкою посольства Японії або японського уряду.