Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова
  ▪   Бахмут

У камуфляжі та вишиванці

Навряд чи в родині Зіньковських збирали велику сімейну нараду, щоб вирішити, що вони робитимуть на війні, яка прийшла до їхнього міста разом із галасливими незнайомцями та земляками з колорадськими стрічками й триколорами.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (575)
від 22 листопада

У їхньому житті все вийшло емоційно, але вони впевнені, що правильно: це і сотні бійців, безплатно врятованих чоловіком Валерієм від зубного болю, і патріотичні молодіжні мітинги, у перших рядах яких бігла донька Олена, і рідна медична рота Нацгвардії, розташована в прифронтовій лікарні, у яку добровільно пішла служити дружина Ліліана в найважчі 2014–2015 роки.


Але навесні, коли в Бахмуті відбулися перші проросійські мітинги, відчувалася розгубленість та обурення беззаконням, що діялося майже без спротиву правоохоронців чи влади. Виявилося, що просто мовчати Зіньковські не готові. «Ми з донькою йшли в перукарню й стали свідками того, як із виконкому якісь люди скидали герб України. Це нас так вразило, просто до сліз, — розповідає Ліліана. — А коли над головною будівлею міста з’явився незрозумілий прапор замість державного, ми прийшли в мерію зі своїм. Так, у нас вдома завжди були українські прапори. Ми сказали, що хочемо самі замінити стяг, бо це незаконно та огидно. Секретарка міськради зраділа нам, але почала відмовляли, бо, мовляв, у кожного є родини, це поки що небезпечно. Добре, що та ганчірка висіла там недовго: місто звільнили. Як з’ясувалося, випробування тоді тільки починалися».

 

Читайте також: З гітарою на війну


У Бахмуті стали самоорганізовуватися люди для допомоги українській армії: готували їжу для бійців добровольчих батальйонів, проводили патріотичні акції, забезпечували їжею та речами людей, що бігли з місць, де тривали активні бойові дії. Із допомогою друзів та знайомих Ліліана організувала перший збір речей і продуктів у територіальному центрі: тоді в місті було багато родин зі Слов’янська. Жінка каже, що чиновники дивувалися та перепитували, звідки ми те беремо та хто за нами стоїть. Вони навіть припустити не могли, що люди все робили своїм коштом та із власного бажання. Але головне — Бахмут був змушений стати центром лікування поранених. Адже на початку масштабних бойових дій не було ще нормальної логістики, шпиталів, відповідальних за лікування та перевезення, хворих і поранених побратими просто везли до міста. Тоді теж у пригоді стало надійне волонтерське плече. Виникла потреба в дуже різноманітній допомозі, бо ніхто не був готовий до такого. Із військових автівок перепитували просто у перехожих: «А де у вас тут можна знайти уролога, окуліста чи психіатра?». Так у стоматолога Валерія Зіньковського з’явились особливі постійні клієнти — цілими ротами та взводами.


Перебування в окопах та бліндажах, стрес, погане харчування, брудна вода дуже часто провокували загострення хронічних захворювань у бійців, зокрема й ротової порожнини, тому волонтерської роботи в кабінетах вистачало. Ліліана разом із чоловіком їздила на позиції військових довкола міста: тоді у всіх волонтерів України, мабуть, були однакові побутові замовлення. Просто місцеві виконували їх швидше та майже щодня: булочки з кефіром чи перша варена кукурудза, лопати, чисті шкарпетки, мочалки. А у вільний від усього цього час подружжя чергувало в лікарні, куди постійно привозили поранених. «Якось чоловік приїхав додому в прямому сенсі без штанів. Добре, хоч був на власній автівці. Хлопців із передової привезли, одяг зрізали, а до Харкова на евакуацію спеціальним автобусом їхати голим незручно. Він і дав свої джинси», — Ліліана згадує початок волонтерства, яке для неї дуже швидко неочікувано перетворилося на службу в армії.


Більш-менш організовано гуртуватися місцеві почали саме навколо лікарні: зробили палати для військових, облаштували гаряче харчування для бійців, бойлер для душу, холодильники й мікрохвильові печі. Зайнялися логістикою щодо скерування до вузьких спеціалістів, купівлею ліків, які доктори виписували просто на папірцях і віддавали волонтерам. Про цей період Ліліана розповідає з піднесенням, незважаючи на те що навіть відпочити не мала коли: «Я була вдячна своїм землякам, які тоді за покликом серця були з нами. Правду кажуть: у темні часи краще видно світлих людей. Тоді все трималося саме на них. І на сміливцях. Коли приходила на роботу й розповідала про настрій, який панує серед активних громадян, деякі подруги плакали, бо хотіли бути поруч, але боялися». Знаходились як однодумці, так і ті, хто сичав услід, розповідаючи, що скоро прийдуть «наші». Але Ліліана всім, хто чекав «на своїх», казала, що всі свої вже прийшли. А кому не до вподоби — ще ходять поїзди.

 

Читайте також: Рух за вільні суглоби


Ця діяльність захоплювала, займала весь вільний час, ставала вагомою частиною життя. Тому коли на базі лікарні вирішили розмістити Першу медичну роту імені Пирогова Нацгвардії, Ліліана пішла до війська. Тоді, коли з місцевого автовокзалу щодня відходили автобуси, у яких чоловіки призовного віку тікали від можливої служби до країни, яка й розв’язала цю війну, тендітна жінка, що все життя працювала медичною сестрою в педагогічному коледжі, приміряла на себе військовий камуфляж. Здебільшого підрозділ складався з добровольців, які об’єдналися довкола одного з керівників медичної служби Майдану Ігоря Ільківа, але чимало охочих виявилося з-поміж місцевих, тих, хто, як і Ліліана, із перших днів допомагав у лікарні: «Я, як то кажуть, заскочила в останній вагон, коли штат майже повністю було сформовано, навіть не залишилося місця для лікарів, тільки для середнього медичного персоналу. Тому так вийшло, що з нашої родини на війну пішла я, медсестра, а не чоловік. Він далі працював волонтером. Звичайно, близькі переживали, адже є великі небезпеки й ризики. Але тоді ми жили в такому місці, де небезпечно було всім, а я могла справді стати корисною».


Медична сестра приймально-сортувального відділення Ліліана Зіньковська зізнається, що страшно все ж таки було, доводилося не тільки працювати на сортуванні поранених у самому шпиталі, а й виїжджати на блокпости та позиції. Але вона переживала більше, що не впорається, не витримає всіх військових тягот. За півтора року служби в неї було два вихідні, але, як місцева, мала привілеї: могла бачити сім’ю та бувати вдома. Але коли твої рідні поруч на війні, це водночас і більше відповідальності й тривог. Удома дуже довго зберігалася «тривожна валіза» з документами й речами на перший час. Якби фронт став рухатися в іншому напрямку, усій родині Зіньковських довелося б евакуюватися разом зі шпиталем: окупанти такого точно не подарували б.

 

Читайте також: Хатній дух el Gato


«Але все це можна перетерпіти. По-справжньому страшно, коли молоді хлопці без кінцівок лежать на ношах, коли помирають на руках у чужих людей, і страшно, що поступово звикаєш навіть до цього. А дещо залишилося в пам’яті назавжди. Я досі плачу, коли про те кажу. Після дебальцівських подій, коли була величезна кількість поранених, а під час евакуації з поля бою ми втратили колег, настало відносне затишшя. До нас привезли чоловіка років 40 з травматичною ампутацією обох нижніх кінцівок. Коли ми його підіймали до операційної, він був ще живий, але лікарі не змогли його врятувати. Чомусь цей випадок досі в мене перед очима: той чоловік був моїм ровесником, мабуть, десь його чекала дружина та діти...».


Ліліана після звільнення залишається в першій черзі резерву, каже, що за потреби готова знов одягти військову форму. Але нині на всіх патріотичних урочистостях, у яких родина Зіньковських, як і раніше, бере активну участь, воліє одягатися не в камуфляж, а у вишиванку. По-перше, дуже любить національний одяг, а по-друге: «Я і пільгами для учасників бойових дій не користуюся: якось не хочеться почути від здорового дядька-маршрутника, що він мене туди не посилав. Він і справді не посилав, але навряд чи то привід для гордощів».