Суспільство

  ▪   Спілкувався: Дмитро Крапивенко

Богдан Прах: «У сучасному світі зруйновано відчуття справедливості, авторитети знівельовано»

фото: костянтин смолянінов
Тиждень обговорив із ректором Українського католицького університету (УКУ) Богданом Прахом виклики, що постають перед сучасною освітою та релігією, запит на консерватизм і вразливість сучасних суспільних інституцій.
Матеріал друкованого видання
№ 47 (575)
від 22 листопада

Появою університетів Європа завдячує Церкві, однак згодом релігійна та світська освіта були сегреговані. Якою нині є відстань духівництва від університетської кафедри в європейських країнах та Україні зокрема? Де місце УКУ в цій системі координат?


— Кожна країна має свою історію становлення освіти та відносин між Церквою і владою в цій царині. Якщо казати про католицизм, то нині між Ватиканом та окремими країнами діють різні конкордати, які регулюють ці відносини. Що стосується України, то тут ми ще маємо певні пострадянські рудименти, тому потрібен компетентний підхід, щоб якісно провести необхідні реформи. Але певні речі стають на свої місця. Держава рухається європейським шляхом, Церква вже може співпрацювати з освітою на рівні шкіл, університетів, дослідницької діяльності. Ми раді, що стаємо партнерами влади в освітньому процесі.

 

Як ви охарактеризували б головні виклики, що постають нині перед Церквою?


— Сьогодні церква переживає процес переосмислення підходів до викликів сучасності. Це спричинено тими змінами, що відбуваються в суспільстві. Найактуальніший виклик — технології, що охоплюють дедалі більший простір: у медицині, суспільній комунікації. Постає питання: як Церкві перебувати в новому середовищі? Колись комунікація між людьми була менш динамічною, ніж тепер. Ми читаємо про численні скандали в Західній Європі, спричинені негідною поведінкою окремих священиків, — інформація такого ґатунку поширюється неймовірно швидко. Це не можна приховувати, на це треба реагувати блискавично. І головною відповіддю має стати очищення Церкви — тільки в такий спосіб вона поверне довіру до себе, до інституцій та людей одне до одного.

 

Читайте також: Час ієрархів

 

Колись священик був і за вчителя, і за лікаря, і за психотерапевта. Яка роль сучасного духівництва?


— Я багато років очолював духовну семінарію та завжди казав своїм учням, що душпастиру належить бути елітою суспільства. Має здобувати довіру вірян не так через тайну священства, як своїм покликанням і гідною поставою. Він повинен мати не лише доб­ру духовну формацію, а й високий інтелектуальний рівень. Наш університет також старається виховувати студентів у цьому дусі. Ми прагнемо створити середовище відповідальних людей, де плекалися б ті цінності, якими мала б дихати вся Україна. Тому в УКУ не може бути навіть запаху корупції чи плагіату, людина має перебувати в центрі уваги, її слід поважати, повинна панувати атмосфера справедливості.

 

Якою ви бачите роль УКУ в елітогенезі?


— У сучасному світі зруйновано відчуття справедливості, авторитети знівельовано. Це дуже змінює суспільство, ми стаємо беззахисними. Немає артикульованих цілей, які зазвичай визначає еліта. Суспільство, можливо, не завжди з такими цілями погоджувалося, але поважало еліту. Сьогодні воно не почувається захищеним з її боку. Можливо, якийсь час це триватиме, але так не має бути. Навряд чи саме суспільство зацікавлене в поточному стані речей, вони можуть бути штучно спровоковані певними силами, що прагнуть маніпулювати й керувати людьми, залишаючись при цьому осторонь, знеособленими. І коли раптом хтось стає лідером, його щосили прагнуть дискредитувати.
Ми, своєю чергою, повинні давати можливість людям, щоб вони зрозуміли поточний стан справ і самі починали змінювати світ навколо. Потрібно повернути довіру в суспільстві. Ми створили таку невеличку спільноту, що має назву «середовище довіри», запровадили відзнаку «Гідний довіри», яку даємо окремим особам, інституціям чи компаніям — так демонструємо, що є ті, кому довіряємо, і в такий спосіб пропагуємо довіру. Ще одна наша ініціатива — «Бієнале довіри», захід, що недавно відбувся у Львові. Ми намагаємося зі студентами й викладачами шукати відповіді, як будувати суспільство на базі цінностей.

 

Ви кажете: «Є сили, які зацікавлені». Хто вони?


— Вони об’єктивно існують. Назвати їх на ім’я складно. Ми маємо відчувати загрозу для себе та всього суспільства. Наведу таку аналогію: хтось завів двигун машини й пішов, а ми вимушені дихати отруйними газами. Можливо, у нас згодом до них виробиться імунітет, але наразі нам просто треба уникати шкідливого повітря. Атака вчиняється на кожну людину окремо й на середовище, у якому вона живе.

 

Отруйний газ легко відчути, а тролінг і дезінформація діють приховано, часто апелюючи до людських пристрастей та інстинктів. Багатьом людям приємно обманюватися…


— Це не зовсім так. У кожної людини є внутрішня потреба до зростання. Але коли бачимо постійні атаки на інших, це демотивує й нас вдосконалюватися та змінюватися. Кілька днів тому розмовляли з блаженнійшим Святославом (Шевчуком, головою УГКЦ. — Ред.) про піар і харизматичних осіб. Піаряться ті, кому немає що сказати, тож так вони намагаються здаватися кращими за інших. Харизматична людина піару не потребує, вона є автентичною, природною, щирою та приваблює інших. Але настає момент, коли якась група осіб прагне демотивувати її, дискредитувати. Ми повинні рятувати таких людей, бо коли не буде кому задавати тон суспільству, то домінуватимуть ті сили, які хочуть маніпулювати.

 

Читайте також: Війна без стратегії


Наш університет намагається працювати в різних середовищах. Але й наші зусилля захочуть знівелювати, щоб ми не завдавали тон. Я постійно молюся, щоб це відбулося якомога пізніше. Або не відбулося взагалі. Це можливо лише тоді, коли станемо сильними у співпраці та довірі з іншими. Ми повинні повернути людям віру в те, що варто жити цінностями, звідси ростуть ідентичність і гідність.


Мультикультуралізм — це виклик чи цінність?


— Абсолютна цінність! Господь створив людей різними. Нам важливо відчувати повагу одне до одного. Ми не повинні лякати людину людиною. А це сьогодні відбувається скрізь. В Україні, можливо, меншою мірою. Але візьмімо, наприклад, Польщу. Якщо увімкнемо місцевий державний телеканал, то там всюди наявний страх перед «іншими». Так народжується націоналізм, шовінізм, расизм… Є такі країни, як-от США, де живуть люди різних культур, вони вміють добре спілкуватися, співіснувати, співпрацювати, насичуватися надбаннями одне одного, жити в повазі. Це велика цінність. На жаль, існують середовища, які прагнуть, щоб мультикультуралізм був викликом, коли в іншій людині бачать ворога. Слово «інший» завжди насторожує, лякає, викликає агресію.

 

Але під гаслами мультикультуралізму руйнуються підвалини християнської цивілізації в Європі. Хіба це не загрожує ідентичності європейців?


— Дискусія про те, якою має бути Європа, не нова, вона точиться ще від завершення Другої світової війни. У 1950–1960-х роках європейські народи та їхні лідери добре розумілися на тому, як розбудувати мультикультуралізм і при цьому не занедбати християнські цінності. Саме тому ми нині бачимо Європу без кордонів. Тепер це дуже хочуть зруйнувати: десь у тому зацікавлена Москва, десь інші сили. Наскільки нині європейські народи усвідомлюють, що їхня культура побудована на християнських цінностях? На спільному існуванні народів і базується християнська доктрина.


Нині багато говорять про мігрантів із Близького Сходу та Африки. У Німеччині їх 8%, у Франції та Італії теж близько до того, у решті країн — помітно менше. Чому місцеві мешканці бояться мігрантів? Бо втратили свою ідентичність, а тепер бояться чужої. Адже якби ми мали міцну власну ідентичність, до пуття розуміли, ким є, то нас не лякали б представники інших релігій, народів тощо. Ми боїмося їх тоді, коли самих себе не розуміємо,  маємо комплекси й страх самі перед собою.


Бачимо польсько-українські суперечності, не розв’язані донині, але багато століть ми жили на одній землі. Траплялися конфлікти, але ми не боялися одне одного. Позитивних моментів було значно більше. Друга світова багато що змінила: поляків та українців переселяли, була ворожнеча, і тепер є сили, що прагнуть її поглибити. А це можливо тоді, коли кожна зі сторін не відчуває вповні своєї ідентичності, не має поваги до самої себе і до свого ближнього.
Це і виклик, і великі можливості одночасно: треба вчити людей жити в нинішньому середовищі. І знову виникає запитання: а хто це має робити? Окремі авторитетні люди чи певні інституції, а може, Церква?

 

Читайте також: Акт про духовну незалежність

 

Нині у Європі й не тільки є запит на нові політичні сили, здебільшого консервативного спрямування, щоправда, часто люди схиляються до популістів і націоналістів. На що насправді є запит у суспільстві? Чи відчуває його Церква?


— Щоразу, коли Церква зближувалася з політикою, це мало дуже погані наслідки. Вона повинна виконувати свою місію й не прагнути максимального зближення з державою. Запит на консерватизм був завжди. Так само, як і на лібералізм. Річ не в політичних трендах. Свобода — це добре, коли вона йде поруч із відповідальністю, коли ж вона обертається на анархію, це стає небезпечним. Певні тренди лібералізму ведуть до повної безвідповідальності, що, звісно, спричиняє в суспільстві протидію. Є запит повернення до так званої норми. Суспільство мусить самостійно очиститися, відновити рівновагу. Коли «ненормальні» установки починають домінувати, коли немає нагоди захистити своїх дітей від цих проявів, виникає спротив. Маленькі середовища тиснуть на великі, і це може спричинити вибух. Тому нинішні лідери повинні думати над тим, як зменшити напруження в суспільстві, уникнути небажаних конфліктів й агресії.

 

Сьогодні українські студенти масово їдуть вчитися до Польщі. Не схоже, щоби вони керувалися суто освітніми мотивами. Чим ви пояснили б прагнення «будь-що вчитися за кордоном»?


— Є дві фундаментальні причини. Перша — молоді люди не відчувають себе в безпеці в Україні, мають сумнів, що тут у них є майбутнє. Друга — похідна від першої — це європейський диплом, що є таким собі запасним аеродромом. Проблема не в тому, що українська освіта зовсім погана й неконкурентоспроможна. Маємо чимало проблем усередині країни: війна, корупція, брак верховенства права, а отже, справедливості, втрачені надії після Майдану.

 

Наша мета — показати молоді, що в Україні можна жити інакше. Треба створювати комфортні середовища тут, і їх має ставати більше. Тоді це стане аргументом. УКУ — одне з таких середовищ. Ми стараємося вселити в молоду людину почуття відповідальності, щоб вона запитувала в себе: «Якщо не ми, то хто?». Я маю право так запитувати, бо сам приїхав із-за кордону й не завжди мені тут комфортно, але хочу присвятити своє життя Україні, бо за походженням є українцем, для моїх предків наша країна священна.


Треба розуміти, що такого шансу, як тепер, у нас не було ніколи. Потрібно повернути молоді віру в себе та країну. А це можливо через цінності, відповідальність, навіть через самопожертву.

 

Війна — це теж своєрідний шанс. Не вся молодь тікає до Польщі, є ті, хто добровільно йде на фронт. Ці люди можуть стати тими авторитетами, про яких ви кажете?


— Суспільство нині доведене до того, що не хоче бачити героїв, а як і бажає, то на дуже короткий час. У багатьох немає відчуття того, що треба жити цінностями. Я бачу за кордоном представників старої української громади. Як тяжко вони працюють, щоб допомогти Україні! І ця праця людей надихає. Бо ці люди виховані в цінностях, коли важливо, що ти зробив для країни, а не вона для тебе. Нам бракує відчуття відповідальності за державу. Українцям ще треба подолати багато радянських травм. СРСР породив систему, коли людина, що стає частиною влади, стає корумпованою, безкарною. Значною мірою так триває й донині. А в Польщі такого не було навіть за соціалізму, там функціонували здоровіші державні інституції плюс потужна й впливова Церква, що й дало добрі стартові умови для розбудови держави після 1989-го.


Ми дуже поблажливі до різних злих речей. Я в Україні вже 22 роки живу, і з певними речами став миритися. Так, уже не звертаю уваги на людей, що переходять дорогу на червоне світло, але з тим, що закон не функціонує, миритися не можна, хоч дуже багато українців це зробило. Треба вимагати та боротися за верховенство права, тоді почуватимемося захищеними.

 

--------------------------------

Богдан Прах народився 1960 року в Польщі, 1985-го закінчив богословський факультет Люблінського католицького університету, 1990-го — історичний факультет Люблінського державного університету, де 1994 року захистив докторську дисертацію. Із 1985-го є священиком Української греко-католицької церкви. Від 1997 року живе в Україні, у Львові. Очолював Львівську духовну семінарію Святого Духа, із 2013-го — ректор Українського католицького університету.