Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Майже п’ять років у «ЛНР»

У «республіці» обожнюють казати про «майже п’ять» років відокремлення. Це більше, ніж чотири, і звучить доволі вагомо. Як п’ятирічка в радянські часи.

Усі ці «майже п’ять» я регулярно відповідаю на запитання, чому нікуди не поїхала. Ніби іспит. І моя відповідь, як у поганого учня, завжди однакова: тут мої дім та мама. Я могла б за п’ять років вигадати щось краще: додати мотиви безмежної лобові до рідного міста чи землі моїх пращурів або ж щось про відчуття патріотизму, саме через яке я вперто й живу всі ці «майже п’ять» років у Луганську.

 

Нині, коли за спиною стільки часу, я жахаюся. Моїй дитині того літа було півтора року. І мені всі казали: «Їдь!». Я серйозно розглядала це питання: як їхати, куди, де винаймати житло. Уявіть лише, це той дитячий вік, коли матір ще на законних підставах у декреті. Якби я виїхала, мені довелося б мати гроші на оренду помешкання, а потім у шаленому темпі шукати роботу, щоби вчасно оплачувати житло та няньку для дитини. Тільки задумайтеся, які професійні якості я мусила б мати, або досвід, або щось ще, щоб знайти роботу за короткий термін.

 

Читайте також: Шлях до себе

 

Я вже мовчу про гроші на переїзд. А той роботодавець, який узяв би працювати мати-одиначку з півторарічною дитиною, та ще й із Луганська, мав би бути неабиякою людиною. Це якби я зустріла саме такого, бо хто погодився б запропонувати мені оплачувану роботу, знаючи, що в новому для мене місті мій єдиний родич — півторарічне дитя. Легко казати «їдь» та давати оцінку поведінці, якщо сам не опинявся в схожих умовах. За ці «майже п’ять» років мені кілька десятків разів доводилося чути, що я божевільна, бо не поїхала звідси, коли стріляли. Що я не думала про власну дитину, що я егоїстка, що в мене короткий розум. Але жодна з цих людей не була в моїй ситуації, може, тому з легкістю критикувала мої дії та розумові здібності.

 

Найближча подруга всі ці «майже п’ять» років умовляє мене пробачити батькові моєї дитини та зателефонувати йому. Нагадати, що в нього є син, що він міг би бачити його, якщо того хоче. Головне — пробачити, не вимагаючи нічого. Але вона не була в моїй ситуації. Війна для неї — лише подія з новин про іншу країну, як ролики про Сирію. Тому моя подруга керується власним життєвим досвідом, у якому самотні люди повинні жити разом, а війна не привід для образ. Я навіть не прагну їй пояснити, що ці «майже п’ять» — дуже великий термін як у сенсі часу, так і життєвого досвіду, що я могла б пробачити батькові моєї дитини ще чотири роки тому, але ніяк не «майже п’ять». Невже він сам за цей час не здогадався жодного разу поцікавитися, чи живий його син, чи є в нього одяг за віком, їжа, вода, світло, які наслідки для його здоров’я після літа 2014 року. Моя найближча подруга каже, мовляв, моя поведінка нерозумна. Треба поступатися принципами, зателефонувати, запросити на каву, зробити перший крок. Я могла б це зробити до літа 2014-го, пробачивши самотність у пологовому будинку, відповіді на запитання знайомих, лікарів, родичів. Пробачити багато чого, окрім війни. І знову чую про власний егоїзм і те, що думаю лише про себе, дбаю тільки про власні інтереси… Так усі «майже п’ять» років, ніби то мій характер спричинив цю війну.

 

Читайте також: Наелектризована атмосфера

 

Один колега переїхав того літа з Луганська до Києва. Він був ідейним, поїхав за фірмою, у якій ми працювали понад сім років. Його навіть не турбувало те, що зарплату йому не збільшили анітрохи, платили рівно стільки, скільки він отримував у Луганську. Звичайно ж, грошей винаймати житло він не мав, та навіть у такій ситуації дорікав мені, що я не поїхала, як багато хто з наших колег. Вже у вересні він спав на підлозі чужої кухні в Києві, і далі не маючи коштів орендувати окреме житло. Майже завжди застуджений, без змоги придбати нове взуття він сам лагодив старі кросівки. Ночував у спальнику під вікном, але далі дорікав мені, що я обрала Луганськ. Кажуть, давати оцінку та засуджувати когось можна лише тоді, коли пройдеш шлях цієї людини, їстимеш те, що й вона, спатимеш, де вона. Але не хотіла б я такої долі для своєї дитини: чужої навіть не квартири, ні, лише місця на кухні, і то вночі. Коли господарям цього помешкання потрібна була вся оселя, вони просили мого колегу заночувати десь, і він шукав тоді ліжко на ніч у хостелі. Невже ми з дитиною могли б пройти такий шлях? Навряд чи. За цей час мій приятель змінив роботу й спромігся на оренду кімнати в хазяйки-алкоголічки, звідки втік уже через два роки. Тепер він мешкає в офісі. Знову на підлозі, бо винаймати житло йому все ще ні на що.

 

Так, усе якось могло б скластися. Я сама в це вірю. Якщо ти можеш працювати, якщо хочеш досягти чогось, то в тебе вийде. Але хіба не було б найвищим егоїзмом, якби я, дбаючи про себе, будувала власну кар’єру з ранку до ночі, поки мій син жив постійно з няньками? Могла б покинути його в Луганську, як учинило багато моїх знайомих. Я й сама не знаю відповідей на ці запитання. І дорікаю собі більше за інших у тому, що могла б виїхати тоді, досягти чогось, якось влаштуватися, винаймати квартиру або кімнату. А ліжка нам із дитиною вистачило б на двох. Та жоден із моїх знайомих, хто обрав цей шлях, досі не досяг особливих висот. І найбільше, на що вони спромоглися, це орендування двох кімнат, а не однієї. І вони більше за інших запитують у мене, чому я не поїхала нікуди, таким чином виправдовуючи себе. Я знову розповідаю звичну історію про матір та дім. І чую незмінні закиди про божевілля «так ризикувати дитиною».

 

А знаєте, мій син після тих обстрілів не розмовляв кілька місяців. Ми тоді були настільки збентежені всім, що його мовчання не виявилося найбільшою з проблем. Потім він сказав «комбат», бо по радію часто крутили тоді «Любе». І це знову не стало приводом для жартів, як могло би бути в мирний час. І всі ці «майже п’ять» років я прагну компенсувати моїй дитині війну. Я скрізь і постійно з ним. Намагаюся дати те, що він повинен мати, компенсувати свій статус самотньої матері, відсутність батька, дивне дитинство. Хоча й це можна знову-таки назвати егоїзмом, яким дорікають мені знайомі, кажучи про те, що я мала б виїхати, якби дбала про свою дитину та справді її любила.