Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Молитися за Донбас

Фото: svlavra.church.ua
Яких змін очікують і чого бояться священики та паства в прифронтовому регіоні
Матеріал друкованого видання
№ 43 (571)
від 25 жовтня, 2018

«Доки тепло, людей дуже багато в Лавру їде. А як задощить, то, мабуть, знову стане пусто», — робить прогноз таксистка у Святогірську, що підвозить православних туристів, які приїздять до «донецької Швейцарії». Жінка розповідає, що «козаками працюють» тут тепер уже місцеві хлопці, у Лаврі ще лишилася невелика кількість переселенців, але здебільшого «бабусі, яким нема за що та куди їхати». Каже, що про жодні церковні зміни тут вона не чула, а якщо щось і буде, то, мабуть, не місцевим мешканцям це вирішувати: «Або приїдуть та заберуть. І що вдієш? А може, наші туди вступлять. Хто ж це знає». Біля Лаври суботнього вечора справді дуже людно. Хтось просто піднімається вгору, «до Артема», щоб звідти фотографувати яскраві краєвиди осіннього Дінця та крейдяних гір. Але більшість усе ж таки прямує до храму. На вході на територію Лаври стоїть невисокий чоловік у козачій формі: чемно вітається, усміхається, не перешкоджає жінкам, навіть якщо вони з непокритою головою та в штанях. Але більшість усе ж таки підготовлена: хтось у хустинах, хтось у капюшонах, дехто прикриває джинси пляжним парео. Порівняно з довоєнними порядками, коли кремезні козаки мало не нагайками змушували купувати «правильні атрибути», взагалі тиша та спокій. Групу туристів, які заходять на територію, супроводжує гід, він розповідає про історію місцевих церков. До речі, українською. Коли наближається жебрак і просить рубль, відповідаю, що рублів якось немає. Він зітхає і зголошується: «Ну тоді хоча б гривню»...


Від самого початку розмов про томос саме довкола Святогірської лаври стали ширитися чутки. Деякі експерти навіть сигналізували про начебто мобілізацію вірян з усього регіону для охорони Лаври від захоплення «радикалами», кажуть про існування окремого листа-звернення про захист святині, але поки що якогось помітного руху зафіксовано не було. Принаймні про це не знають ані правоохоронці, ані місцеві активісти, а заклики не розклеєні на дошках оголошень чи бордах. Але в обласній військово-цивільній адміністрації вже вдалися до превентивних заходів: минулого тижня було проведено спільну зустріч із представниками релігійних організацій. Про результати перемовин написав на своїй сторінці голова ВЦА Олександр Куць: «Просто робити свою Божу справу. Мирно. Без політичних агітацій, образ та провокацій. Люди самі оберуть, до якої церкви їм ходити».

 

Читайте також: Релігійність чи фарисейство?


Священики, які належать до Київського патріархату, теж не бачать у майбутньому томосі загрози загострення конфлікту. «Сьогодні люди ще не дуже відчувають якісь зміни. Ті, хто чекав на утворення єдиної церкви, радіють, ті, хто боявся цього, обережно до того всього ставляться, — розповідає отець Ігор, настоятель парафії святих страстотерпців Бориса і Гліба (УПЦ КП) у Краматорську. — Мене запитують, що буде з храмами. По-перше, для вирішення таких глобальних питань є керівництво держави, законодавство та його правове запровадження в життя. Тому не думаю, що відбуватимуться захоплення чи незаконна передача, хіба що якісь провокації від «гарячих голів». Бо зараз це тут нікому не потрібно. Коли тільки закінчилася окупація Краматорська й Слов’янська, люди мали такі думки та плани, були налаштовані дещо радикально, бо були обурені, що московські батюшки допомагали терористам. Але навіть тоді ніхто, ані наше керівництво, ані ми на місцях, на це не пішов. Думаю, якщо в ті часи це не сталося, то тепер тим більше. Зовсім інший дух панує в нашій церкві: у воєнний час ми зміцніли, зокрема тут, на Сході країни. Наші священики, капелани, архіреї постійно підтримували бійців, часто бували у військових частинах, піклувалися про людей у прифронтових населених пунктах, возили гуманітарну допомогу, не кидали своїх земляків сам на сам із бідою у важку годину. Своїми добрими вчинками вони здобули авторитет набагато більше, ніж якби почали грабіжницьки захоплювати храми. Тому навіщо ці здобутки було б паплюжити якимось популізмом? І для чого? У нас є храми, нам виділяється земля, ми бажаємо будувати нові! І все, що стосується Лаври, теж повинна вирішувати держава, бо це її власність».

 

перші храми КП з’явилися на Донеччині ще в 1990-х роках, у самому Краматорську нині п’ять парафій. Перед війною була усталена кількість парафіян, але під час окупації багато виїхало. А потім додалися ті, хто перейшов із Московського патріархату


Отець Ігор також розповів, що перші храми КП з’явилися на Донеччині ще в 1990-х роках, у самому Краматорську нині п’ять парафій. Умови, звичайно, не всюди однакові, один храм навіть був перероблений... із трансформаторної будки. Перед війною була усталена кількість парафіян, але під час окупації багато виїхало. А потім додалися ті, хто перейшов із Московського патріархату. І це були непоодинокі випадки, мова про десятки сімей у кожній парафії. Люди свідомо відмовлялися ходити до церкви, яка сприяє агресору. «Але ці події, хоч як дивно, поліпшили наші відносини з місцевими священиками Московського патріархату, які раніше боялися навіть спілкуватися з нами. А тоді в гострих ситуаціях ми разом стали щось обговорювати, радитися, допомагати. Тож я вже зараз можу сказати: зміни є. А томос ми відчуємо не сьогодні, трошечки згодом, коли все вляжеться та заспокоїться. Коли кожен побачить велику користь від зміни: постане єдина церква з єдиними правилами, настоятелем. Людям буде простіше: у будь-яку церкву йдеш, і не треба шукати, хто правильний, а хто не дуже. Вони ставитимуться вільно до вибору. Згодом просто заходитимуть у храми, обиратимуть священика, який сподобався, і знатимуть, що це єдина церква. І взагалі, знаєте, тут усі вже заморилися від мовчазного протистояння одне з одним», — каже отець Ігор.

 

Читайте також: Акт про духовну незалежність


Про томос під час проповідей у храмах на Донеччині, звичайно, говорять. У церквах КП найчастіше про те, що встановлена історична справедливість, що відбувається підтвердження законності та скасування незаконної анафеми. У МП в одних випадках кажуть, що об’єднання можливе тільки з примусу, і лякають тим, що служіння вестиметься не традиційною для МП церковнослов’янською, тому всім, зокрема й вірянам, доведеться наново вчити молитви та пісні вже українською. В інших закликають пережити разом із нескореною церквою лихі часи гоніння, бо все одно правда залишиться на боці «духовного центру православ’я», тобто Росії. Звичайно, атмосфера напружена, плітки та невідомість дратують вірян і відволікають від головного, для чого вони приходять до храму. Але серед людей поступово стає популярною теза, яка традиційно стосувалася мови спілкування: «Яка різниця?». Тепер дедалі частіше можна почути: «Ми ж до Бога ходимо, то яка різниця, що за церква?». Але до чіткого усвідомлення змін чи бажання мати єдину церкву здебільшого ще далеко.


У приватних бесідах священики МП зізнаються, що розгублені. Рядові служителі міських чи сільських храмів ще не отримали чітких тлумачень щодо майбутнього після отримання Україною томосу. А самі навіть висловлюватися публічно бояться: або відмовляються озвучувати свою думку, або просять не вказувати особу. «Якщо буде законна можливість перейти в помісну церкву, думаю, для мене це реальний сценарій. Звичайно, таке рішення залежатиме й від поглядів самого священика, особливо в нашому регіоні. А ще від настрою пастви, бо на Донеччині нелегко правильно налаштувати людей, щоб не залишитися «попом без приходу». Нині у мене в парафії приблизно 30% потенційно були б за перехід у помісну церкву, а 70% категорично проти. На це необхідно зважати. І не треба дурити себе марними надіями: тут не буде багато тих, хто ризикне на такий крок. Узагалі хотілося б, щоб процес став об’єднавчим, а не призвів до нової ескалації конфлікту», — на умовах анонімності висловив думку настоятель одного з храмів Донеччини.

 

Читайте також: “Коли до них перейду, то загину” - що проповідували прихожанам Лаври на свято Покрови


А от отець Олександр Панасенко не приховує своєї позиції. Він від початку війни був священиком в одному з прифронтових містечок, допомагав українським військовим, займався наданням гуманітарної допомоги, а нині є кліриком Ізюмської єпархії Московського патріархату. «В Україні має бути своя помісна церква, як, наприклад, у Грузії чи Сербії. Зараз мені багато що незрозуміло з погляду канонічного права в рішенні Священного Синоду РПЦ. Згідно з деякими постановами нам тепер гріх їздити на Святу гору Афон і багато ще чого стає гріхом. Причому є гріхом лише в межах РПЦ. На мою думку, це суто політичне, а не догматичне рішення. Я громадянин України й обстоюватиму її інтереси. Паству закликаю на проповідях не тільки виявляти християнське благочестя, а й уникати будь-якого радикалізму та дотримувати законів України», — каже отець Олександр. І зізнається, що дуже серйозно розмірковує над тим, що робити далі. У храмі служить церковнослов’янською, але Патріарха Московського Кірілла не згадує. «Ось ви опублікуєте мою думку, мене покарають, як того батюшку з Білорусі, тоді вже й плани побудуються», — віджартовується він, але додає, що свою позицію стосовно помісної церкви не приховував від керівництва й раніше. «Я служу Богу, Україні й людям, а не Російській Федерації, яка окупувала частину моєї Батьківщини».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.