Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова

Майстерня як порятунок

У нас, у Польщі та Білорусі, її називають майже однаково — витинанка (wycinanka, выцінанка), у Росії якось із гастрономічним нахилом — вирізка, у Китаї про ці витвори декоративно-прикладного мистецтва кажуть цзяньчжи, а в Європі така народна творчість має загальну назву — силуетне вирізання. Нині нею захоплюються в Литві, Грузії, Ізраїлі, Америці.
Матеріал друкованого видання
№ 42 (570)
від 18 жовтня

 Популярність одного з найдавніших засобів прикрашати життя виробами з різьбленого паперу набирає обертів у всьому світі. Є класичні та авангардистські школи витинанкарства. А коли цим почала займатися Вікторія Нестерова, вчителька зі Школи мистецтв у маленькому Часовому Яру, майстрів-витинанкарів навіть у всій Україні можна було полічити на пальцях, не кажучи вже про Донеччину.  


Вікторія працює з дітьми понад 35 років: навчає їх різних видів художнього мистецтва. Вчить своїх вихованців того, чим захоплюється сама. Ще наприкінці 1980-х, закінчивши художнє відділення Єнакіївського торговельного технікуму, молода художниця-оформлювач захопилася писанкарством. А вже в 1990-му відбулася її перша виставка писанок у Донецькому обласному краєзнавчому музеї, у 1992-му вона була делегатом ІІ Міжнародного з’їзду писанкарів у Києві, через три роки здобула звання «Майстер декоративно-прикладного мистецтва» Спілки художників України. У 1992-му почала професійно займатися петриківським розписом, потім розписом по кераміці, нині відроджує традиції витинанкарства в регіоні. Серед її випускників є художники та архітектори, але головне, як вона вважає, багато людей, навчених не тільки цінувати прекрасне, а й створювати його: «Якщо бачать, що світ не ідеальний, хочуть зробити його кращим. Мої учні, навіть якщо займаються в житті зовсім іншими речами, часто творчі та соціально активні на різних рівнях люди. Пішли навчатися в університет, служать в армії — беруть участь у різних постановках, прикрашають сцени, розмальовують приміщення. Вміння зробити будь-що красиво стає в пригоді незалежно від професії. Не здивуюся, якщо колись хтось із них розповість, що робить стоматологічні коронки з петриківським розписом», — сміється Вікторія, показуючи роботи своїх учнів.

 

Читайте також: Хатній дух el Gato


А подивитися тут є на що. Наприклад, окрім дитячих картин, що виконані в традиційних стилях, увагу привертають дуже подібні копії робіт відомих українських художників, виготовлені з... пластиліну. Спосіб малювання, а не ліплення пластиліном Вікторія колись підгледіла в книжці для молодшого шкільного віку, де на примітивному рівні показували, як можна створювати картинки. І запропонувала своїм учням ускладнити завдання: зробити копії відомих картин: «По-перше, такі вправи розвивають дрібну моторику, яка, своєю чергою, вливає на загальний розвиток дитини, по-друге, діти ознайомлюються з історією живопису, по-третє, така оригінальна техніка приваблює тих, кому набридає одноманітність. Для дітей це дуже важливо: дивишся на роботи відомого майстра, вивчаєш його техніку і створюєш свій шедевр, дуже схожий. Ми всі були вражені, коли побачили, що картини вийшли, мов намальовані олією. Такого не робить ніхто інший. У Херсоні, на семінарі Міністерства культури України, куди ми привезли свої роботи, всі дивувалися: подібного живопису на виставках ще не було. Особливо схожою на оригінал вийшла копія картини Тараса Шевченка «Костел у Києві», її створив школяр Кирило Івлєв. Люди розглядали зблизька, торкалися руками, бо не вірили, що це простий пластилін».

 

Читайте також: Яскравий діалог вулиці


Є у Вікторії такий талант: вдихнути у звичайну, навіть банальну річ нове життя. Зараз діти на її заняттях захоплюються, наприклад, антистресовими розмальовками, що останнім часом популярні й серед дорослих. Але навіть на такому, здавалося б, примітивному рівні примудряються навчатися правил колористики, за допомогою не дуже шанованих серед справжніх художників кольорових олівців створюють традиційні для різних народів кольорові гами, пишуть яскраві та змістовні картини. Так само з побутових матеріалів почалося її захоплення витинанками: «Ще у 2008-му вперше побачила листівки, виготовлені за допомогою такої техніки. Тоді думала, що, мабуть, ніколи не вийде таке зробити. Два місяці бігала з роботи, аж руки тремтіли, так хотілося різати. І діти, побачивши таку цікаву діяльність, підхопили. Тоді на Донеччині навіть інформації про це було дуже мало. Через брак матеріалу придумували, з чого робити. І якось вийшло дуже оригінально: зазвичай під орнамент підкладають контрастні або зближені тони. А я подивилася навколо — о, пергаментний папір! Завдяки цій випадковій знахідці робота вийшла начебто об’ємна. Їздила з нею на міжнародний симпозіум із витинанки до Білорусі, на якому були витинанкарі з багатьох країн світу. Усі дивувалися, що це таке. Її потім використовували як ілюстрацію до докладу «Ілюзії у витинанці». Вона ж тим і цікава: в одному малюнку можна побачити різне. У різний час, різними людьми, під різний настрій».

 

Читайте також: Мата Харі з Краматорська


Вікторія розповідає, як разом із дітьми шукає оригінальні теми та засоби створення витинанок: колись треба купу ескізів намалювати, щоб не повторювалась, а буває просто інтуїтивно. Сама вона вчилася по журналах. А потім уже довелося познайомитися з тими майстрами, на чиїх роботах училася. Згадує, як колись на другому всеукраїнському конкурсі дитячої творчості головою журі був Василь Корчинський, роботи якого свого часу стали поштовхом для занурення у витинанкарство самої Вікторії. І Гран-прі за роботу в українському народному стилі отримала її учениця Ольга Медведєва. «Джерела витинанки — істинно народне мистецтво. Я пам’ятаю, як моя бабуся вирізала різними візерунками з газети, бо паперу не було, білий край на шафу як прикрасу, — згадує Вікторія. — Витинанки різних народів різняться. Техніка універсальна, але за елементами точно можна сказати, чия це: білоруська, наша чи, можливо, польська. У Національній спілці майстрів у Києві намагаються збирати саме народні приклади, але вже багато авангардних, авторських витинанок, бо цей напрям, як будь-яке мистецтво, розвивається. Наприклад, Дарья Альошкіна робить величезні, на кілька метрів, витинанки, має на них замовлення, деякі з-за кордону. Взагалі в нас дуже багато майстрів, на творчості яких можуть учитися діти. І напрацьовувати свій стиль. Я, наприклад, роблю дуже яскраві витинанки, щоб світ ставав живішим та наповненішим. І в однієї з моїх маленьких учениць уже свій упізнаваний стиль: вона вирізає витинанки з дуже дрібними деталями. Його вже не сплутаєш з іншими».

 

Читайте також: У політику із студентського «движа»


Учні Нестерової беруть участь у багатьох регіональних та міських конкурсах, фестивалях, виставках. У 2014-му витинанка «Коло року» Вероніки Петренко та Ольги Медведєвої, а також дві роботи самої Нестерової увійшли до альбому-каталогу найкращих робіт року Національної спілки. Тоді в самому Часовому Яру вже відбувалися буремні події, що потім переросли у війну. Майстерня стала своєрідним осередком української культури, хоча містом уже ходили люди з триколорами. Заняття не переривалися, хоча під час малювання були і дискусії, і запеклі суперечки. «Діти є різні. Але я впевнена, що на народній творчості можна виховувати любов до традицій, бажання знати їх та відчувати свою причетність до нації. Хоча бувало й таке, що дитина малює петриківський розпис, але переказує те, що чує вдома: про «русский мир» та інше. Але я вчу їх головного — бути вільними у творчості та в житті. Тому дискутували ми про свободу в різних сенсах життя, — розповідає Вікторія. — І тоді ходили, і нині займаються й діти, які переїхали з окупованих міст. Комусь це навіть допомогло пережити стрес: кілька місяців у підвалах під обстрілами далися взнаки. Одна дівчинка стала просто «зіркою» витинанкарства, хоча прийшла до нас обережною, мовчазною та нервовою, бо відчула на собі бойові дії. А творчість — це ще й психологічна допомога. Вони малюють, вирізають, розмальовують свої страхи, свій біль і радість. Мені хотілося б, щоб і щастя».