Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Життя з перешкодами

Я живу в самому Луганську. Від центру міста пішки швидким кроком хвилин 40, але нашими околицями ходять зазвичай у гумових чоботях, бо від жовтня по квітень тут страшне багно замість шляхів.

Майже всі будинки одноповерхові та дуже старі: їх споруджували ще діди сьогоднішніх власників. З огляду на це можна сказати, що якщо колись і жили в моєму краї заможно, то ще тоді, коли каміння для будівництва власноруч привозили з кар’єру неподалік, а стіни мазали місцевою цеглою із соломою.

 

Виходить, ані мій батько, ані я ніколи не зрівняємося з тим станом багатства, який мали перші господарі цих маєтків, бо ніхто більше так і не спромігся побудувати дім своїми руками. Усе, на що були здатні мої сусіди та й ми теж, це ремонтувати те, що зазнавало руйнацій часом, підземними водами та через помилки будівництва… Хоча про що це я кажу? Власне нашому будинку 105 років. І здається, він має кращий вигляд, ніж я, хоч я набагато молодша від цього «дідуся».

 

Читайте також: Під підозрою

 

Мої сусіди — дуже типові представники цього краю трударів. І водночас із кожної родини можна було б писати сценарій для драми або серіалу про цю війну. Років п’ять тому в дуже багатьох будинках з’явилися молоді власники: онуки померлих старожилів, які зберігали ці оселі дітям. Молоді та енергійні взялися за справу: почали ремонтувати старі стіни, наївно мріючи про те, що не за горами той час, коли в них буде євроремонт, нові меблі та дитячий сміх. З останнім чомусь виходило набагато краще, ніж із цим безкінечним процесом відновлення й будівництва. А за першою дитиною народжувалася друга… І виходило, що ремонт не закінчувався майже ніколи, доводилося жити в цьому стані безкінечного безладу майже ціле життя з єдиною надією справитися з усім тоді, коли вже діти почнуть одружуватися.

 

Мої сусіди саме такі. Поїхали з Луганська в 2014-му. Наказали батькові приглядати за домом. Вони молоді, не дуже боялися, що до них можуть улізти. Та й думали, що там нема чого брати. У такі роки часто здається, що вдасться все відновити. Батько справді приходив, приглядав за будинком. Узимку 2015-го вимкнули світло й за три дні без електрики опалювальний котел встиг розмерзнутися, полопали труби — його вже не можна було відремонтувати. Коли діти повернулися зі своїх мандрів у пошуках кращої долі, дім потребував ремонту, систему опалення слід було відновлювати, купувати та встановлювати новий котел, сушити стіни, якими вже пустився грибок. Адже будинок майже всю зиму простояв без опалення з вологими стінами. Звичайно ж, коли триває війна, така проблема не проблема, а радше проблемка. Котел встановили новий, стіни сушили ще дуже довго, але дім і досі зберігає той запах цвілі. Щоб зробити ремонт, треба багато грошей.

 

Читайте також: Заборонена Україна

 

Батько родини, як і до війни, працює на самого себе: намагається продавати автозапчастини. Але раніше все це було куди простіше. Функціонували банки й пошти, були перевізники. Зараз, щоб щось продати, треба пройти процедуру ввозу товару, розмитнення, а від цього ціна на запчастини зростає на 100%. Заважає ще й конкуренція. Поруч є ті, хто якось ввозить сюди товар з України, ховаючи його в речах, не витрачаючи кошти на процедуру розмитнення. А хтось устиг вже налагодити канали поставки. Тобто все складно. Дружина теж бажає працювати, але те, що вона змогла знайти (за мірками Луганська дуже непоганий варіант роботи), приносило в родинний бюджет 8 тис. руб., а вимагало не лише п’яти повних робочих днів на тиждень, а й зайнятих вихідних, вечорів і постійного морального тиску.

 

Особливим видом знущання від керівництва цього «державного» закладу було зібрати підлеглих на нараду та нагади їм, що для Луганська робота з такою зарплатою — то велике щастя, яке треба цінувати й не скаржитися на життя, а зайняті роботою вихідні вважати нормою. Через якийсь час жінка зрозуміла, що на роботі проводить набагато більше часу, ніж із дітьми. І ще що її керівник, затримуючи працівників компанії до восьмої вечора, рушає потім додому автівкою, а всі підлеглі залишаються на зупинці в місті, у якому транспорт ходить лише до сьомої вечора. І вона звільнилася, щоб проводити час із дітьми. Непоганий спосіб самозаспокоїтися. Але доки вона була вдома, стіни їхнього старого будинку так і залишалися в тріщинах, через яку проглядала та сама дранка, якою більше ніж століття тому мазали стіни перші, заможніші власники цієї споруди.

 

Потім з’явилася можливість працювати в одному з комерційних центрів. Було три співбесіди, що більше скидалися на ті, які організовують під час працевлаштування у великий банк. Їй так і сказали, що структура цього комерційного закладу будується на принципах роботи одного з великих банків України. Ніби все, що від неї вимагалося, вона вміла: робота за комп’ютером, спілкування з людьми. Але її попередили: спочатку кілька місяців доведеться працювати безплатно. Ще до її обов’язків входитиме прибирання приміщення, а обідня перерва дуже умовна, бо якщо прийде клієнт, підмінити її буде нікому.

 

Читайте також: «Безкоштовно» в «ЛНР»

 

Так, після всього вона отримувала б свої 6 тис. руб. — 8 тис. руб. зарплати, але ж лише відпрацювавши кілька місяців безплатно в межах якогось випробувального терміну. І знову їй казали, що потрапити в таку майже банківську структуру — велике щастя, бо з роботою в Луганську дуже-дуже складно. А якщо відкинути ті гучні слова про майже банк і три ешелони керівництва, то була звичайнісінька контора «Роги й копита», що займалася зніманням українських пенсій із банківських карток через електронну систему банкінгу. Ще замовленням квитків, поповненням телефонів, погашенням кредитів… Але хіба то серйозна робота в якийсь великій корпорації, яку їй так обіцяли? Єдине, що спільне з банком, — на шиї слід було носити зелену хустинку, а за хорошу роботу видавали грамоту, яку вивішували на стіну, щоб її бачив клієнт.

 

Так, життя дуже дивна річ. Знайти роботу в Луганську за всього бажання дуже важко. Іноді здається, що ти не вартий нічого в цьому житті. І моя знайома пішла пакувальницею на виробництво. Чіткі обов’язки. Повний робочий день. 6 тис. руб. зарплати. Розраховує на кар’єрне зростання, бо в неї є вища освіта та досвід. Але їй знову сказали, що керувати на цьому підприємстві вже є кому, а ось робочі «лошаки» їм потрібні. Тобто, якщо вона хоче чогось досягти в цьому житті, то їй треба пройти довгий шлях від пакувальниці до офісної працівниці. щоб її розгледіли, у неї повірили.

 

Приятелька каже, що вони з чоловіком мріють колись відремонтувати той старий будинок зі стінами з дранки. Але єдиним виходом для себе бачать знову виїзд із міста туди, де можна знайти хоч якусь роботу, на якій нехай і треба буде багато працювати, але вдасться щось відкласти, аби колись привести до ладу старий батьківський дім. Заробляти на чужині, щоб колись повернутися додому, аби просто жити.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.