Суспільство

  ▪   Єлизавета Гончарова
  ▪   Бахмут

За що воюють добровольці з Донецька

Свідомий вибір. Богдан міг би стати «ще одним» втікачем до Росії, натомість обрав кар’єру українського офіцера
На початку війни їх питали здивовані колеги по зброї: ти з Донецька? А чому ж не на тому боці? А справді, чому? Тиждень зібрав три родинні історії донеччан, що воюють за Україну
Матеріал друкованого видання
№ 5 (481)
від 2 лютого, 2017

У кожного з них своя унікальна історія рішення стати на захист Вітчизни: від емоційного виклику до вистражданого в муках сумління вибору, вони пройшли різні випробування, робили висновки, втрачали віру та довіру. Але всі вони зробили свідомий вибір, незважаючи на те що фактично йти на війну довелося разом із дружинами та дітьми. Бо їхня домівка лишилася за лінією фронту. І вертатися з цієї війни їм немає куди.

«Якби війна скінчилася, я повернувся б»

Відслуживши строкову службу у ВДВ, Богдан вирішив: незважаючи на спадкову належність до родини військових, з армією він зав’язав. Хоча до цього мріяв про аеромобільні війська, але, навіть склавши всі іспити, до вишу не потрапив: там відверто вимагали грошей. Здобув вищу технічну освіту, жив і працював у Донецьку, з дружиною Інною виховував сина. Як багато мешканців Донбасу, з острахом дивився на те, що коїлося на Майдані. Не підтримував, вважаючи, що насильство породжує тільки насильство. Потім, коли заворушення почалися на Донеччині, не передбачав, що це серйозно.

«Я працював начальником служби охорони, філії підприємства були в багатьох містах Донеччини. Телефонують якось із Дзержинська (нині Торецьк), бо на підприємство прийшли люди в балаклавах забирати транспорт. Приїхав, щоб з’ясувати, мені дали номер головного — коменданта міста. Записую собі в мобільний і розумію: у мене є цей номер. Так буде потім ще не раз: багато людей, разом із якими завжди святкували День ВДВ, побачу серед тих, хто взяв зброю під чужими прапорами. Я їздив містами та містечками й бачив: усе, що на мітингах подається як якась ідея, — це просто привід для крадіжок і масштабного злодійства. Коли вирізають на метал рейки, якими мають іти вагонетки з шахти, — це аж ніяк не про турботу про людей Донбасу. А потім почалося: «віджими» автівок просто на вулицях, перестрілки, вбивства, беззаконня», — згадує Богдан.
Разом із дружиною та маленьким сином вирішили повернутися до батьків у тодішній Артемівськ. Але й там майже кожну ніч було чути вибухи — це штурмували місцеву військову частину. Родичі в Росії запропонували перечекати в них. Погодилися, два місяці провели в рідні, Богдан навіть знайшов роботу. Але витримати психологічний тиск не зміг: «Щодня я встановлював інтернет-обладнання у квартирах росіян. Почувши мій український акцент, вони починали: «Ми вам допомагаємо, а ви там фашисти!», «Ось мій брат поїхав, я теж там постріляв би, але жінка не пускає!». Відмовчуватися не виходило… Якось дуже інтелігентному професорові довелося натякнути, що його слова дуже схожі на виступ Гітлера, бо слухати пафосні фрази про велику російську націю та хохлів із жидами було несила. Бо я ж українець, не фашист, я просто хочу жити на своїй землі й щоб ніякі брати мене не приходили захищати зі зброєю! Так виходить, росіяни зробили з мене патріота. Зв’язавшись із командирами бригади, де проходив строкову, почув, що хлопці виконують бойові завдання, що вже є полеглі. І мені стало соромно. Хай там як це прозвучить, заприсягаються тільки один раз. Я обіцяв боронити державні кордони та цілісність України. Тому я тут, на нашому боці»…

Читайте також: Не святі. Про що свідчать справи проти добровольців

Повернувшись в Україну, Богдан підписав конт­ракт, а вже на Різдво 2015 року був у ДАП — найближчому місці від рідного дому. Потім пройшов усі найгарячіші точки цієї війни: Зайцеве під Горлівкою, промка в Авдіївці. Принциповий, розумний і досвідчений, він майже відразу став авторитетом серед товаришів по службі. Після офіцерських курсів, куди командування направило перспективного бійця, дістав звання молодшого лейтенанта, але при цьому зараз керує батареєю. Багато часу проводить на передовій. Дружина теж пішла на службу в 54-ту бригаду. Бачаться, коли відпустки чи вихідні збігаються: родина мешкає разом із батьками Богдана.

«Чи повернемося назад до Донецька? Навряд чи ми отримаємо наказ звільнити міста саме воєнним способом. Але якби війна скінчилася, я повернувся б: рік-два — і час почне гоїти рани та об’єднувати людей. Але що нам потрібно робити вже зараз, то це виховувати дітей патріотами. Щоб у них не було жодного вибору — тільки любити та поважати свою країну».   

«Не поїду, навіть якщо Донецьк звільнять»

Олексій Христенко — людина спонтанна та непередбачувана. Але навіть він не очікував від себе, що зі звичайного доволі успішного бізнесмена, який майже не цікавився політикою, миттєво перетвориться на бійця батальйону спеціального призначення. А потім оселиться в чужому місті та піде служити в ЗСУ, зрозумівши, що кадровий офіцер — це все ж таки його покликання. Не повірив би! Навіть коли питаю: «З чого все почалося для вас?», він каже: «Покупців не стало, люди віддавали гроші тільки за найнеобхідніше». А потім додає: «Зрозумів, що треба своїми руками допомагати щось міняти, на жаль, саме зараз, уже тільки зі зброєю в руках».  

«Мене дуже розлютила ситуація з Кримом! Як таке можливо в сучасному світі, щоб просто відібрали частину країни. Потім по Донецьку, де я мешкав із родиною, почав розповзатися «русский мир». Його ще тоді не дуже рекламували саме у зв’язку з Росією, кричали тільки про самостійність, федерацію, щось таке. Я по мітингах не ходив, але те, що відбувалося тоді в Донецьку, не подобалося! Тому прийняв рішення: зібрав документи для оформлення в міліцейський батальйон спецпризначення «Артемівськ», який тоді ще формували в Донецьку».
Але це виявилося пасткою: рішення збирати добровольців саме через донецькі відділення міліції було або свідомою провокацією, або чиїмось безглуздям. Бо через кілька днів усі особисті дані 60 добровольців «Артемівська» отримали ті, проти кого вони збиралися воювати. Ця інформація мог­ла б стати фатальною: 1 травня 2014 року Олексій із маленькою сумкою виїхав до Дніпропетровська, а його родину вивезли до Харкова. Через день його будинок пограбували, машину вкрали. Зараз він у «розстрільних» списках, тому до Донецька зась.
«Не поїду, навіть якщо його звільнять. Не хочу жити серед зрадників, це вже не той Донецьк, який я любив. Не кажу, що в інших містах жодного сепаратиста, але тут вони не переможці, вони тільки перед телевізором щось там кричать. І бачать, як звідти з голодними очима пенсіонери їдуть. Я вже тут щось шукатиму: у мене донечка народилася під час війни. Це нове життя».  

Капітан Олексій Христенко брав участь у звільненні Красного Лиману та Артемівська, у боях під Ямполем, Слов’янськом, виходив із Дебальцівського котла. Це його найважчі спогади: «Вранці ми побачили, що на нас їдуть два БТР, на яких майорять українські прапори. Але, почувши «Аллах акбар!», зрозуміли, що це провокація. Прийняли бій, після якого були змушені відступати в тил. Йшли за навігаторами в телефонах, бо жодних наказів чи планів не було. Ми тоді вийшли всі. Це було диво».

Читайте також: Вічне питання добровольців

У травні 2015 року Олексій пішов із батальйону, де, до речі, було щонайменше десяток донецьких довоєнних мільйонерів, які пішли воювати через справжній патріотизм. Багато хто тоді був розчарований: ставленням держави, штабів, командирів, лицемірством, коли патріотизмом прикривали власну матеріальну зацікавленість.   

«Коли бійці гинуть, охороняючи бізнес командирів, а не виконуючи бойові завдання, — це не війна. То ганьба! Таке було не тільки в нас, на жаль», — із сумом констатує капітан Христенко. Але прижитися на «гражданці» вже не вийшло, Олексій із родиною вирішив залишитися в місті, колишня назва якого була на його шевроні цілий рік. Контракт підписаний до закінчення особливого періоду. Жодних інших спонтанних рішень щодо свого призначення командир роти вже не очікує…

Тепер усе залежить тільки від нас

Така собі машина часу в невеличкій кухні за горнятком кави… Ось зараз Сергій має свідоцтво підприємця та кілька особливих ящиків у підвалі орендованого будиночка, у яких уже дуже скоро з’явиться перший урожай грибів. Цей проект від міжнародної організації — надія на те, що він стане на ноги та зможе утримувати рідних. Ще рік тому доброволець Сергій Сторож носив форму ЗСУ та замерзав у бліндажах під Волновахою, а в однокімнатній чужій квартирі майже без меблів дружина з дітьми щодня чекала на дзвінок — живий! Два роки тому сидів із батьком під обстрілами в підвалі свого будинку в Донецьку, жодного разу не бачивши народженого на вільній території сина — третю дитину в родині. Вертаємося на три роки назад: невеличкий бізнес, дітки, власний будинок. Але велике прагнення до справедливості: збори на Майдан, пошук однодумців, прокляття сусідів, бо ж ви «бандерівці якісь»!  

«Хто мав захищати своїх громадян від терористів і сепаратистів? Міліція, армія, інші силові структури! У Донецьку вони нас просто «злили»: я багато років бачив, як повз мій будинок у військову частину йшли чоловіки в погонах. Вони за щось отримували гроші від України й повинні були її захищати! А на проукраїнських мітингах ці люди не змогли захистити навіть тих, хто не побоявся показати свою позицію! Тому я зрозумів, що тепер усе залежить тільки від нас. Вирішив, що піду воювати, навіть коли не був упевнений, що зможу виїхати з Донецька: тоді вже молодих чоловіків забирали на окопи чи в підвали просто з вулиць та блокпостів», — розказує свою історію Сергій.

Читайте також: Що має бути написано на прапорах ЗСУ

Коли родина з’єдналася в Бахмуті, дружина поставила умову: хоча б два місяці бути разом із ними, щоб звикнути до малого Михайлика, щоб діти заспокоїлися, бо стрес і відсутність батька зробили із середнього Вовчика похмурого та нервового хлопчика. Погодився, але документи у військкомат відніс. У четверту хвилю мобілізації пішов добровольцем: «Так, за рік служби «рожеві окуляри» як вітром здуло. Бачив і пияцтво, і невмотивованість, і відвертий саботаж на різних рівнях. Було образливо, коли ті, хто за своїм фахом не міг чи не хотів захищати Батьківщину, почали казати пафосні речі й принижувати добровольців. Так, після демобілізації я не пішов на контракт. Але, як кажуть, ми чистимо кулемети та чекаємо. Ще не все скінчено!».

На запитання, чи повернуться вони до Донецька, Сергій і Тетяна вигукують: «А ви спитайте, чи бажаємо!». Є думки продати будинок хоч за якісь гроші, щоб не бігати з дітьми по чужих квартирах. Але повертатися — ні, бо для тих, хто там лишився, вони будуть завжди «каратєлями» та бандерівцями. А для них важливо підтримувати мир і гармонію, де діти не пам’ятають обстрілів, Вовчик усміхається, ніхто не заважає всією родиною нести на свята великий український прапор.  

Нещодавно в Бахмуті видали ключі від 16 квартир у відремонтованому гуртожитку: ордери отримали учасники АТО з числа працівників СБУ, ДСНС, поліції та ЗСУ, що стояли на квартирному обліку. Це дуже малий відсоток захисників із Бахмута, що не мають домівок. Родин, про яких ішлося, у «щасливих» списках немає, бо вони не мешканці Бахмута, а законодавство ще не врегулювало механізму розподілу житла поміж переселенців, навіть якщо його будували чи ремонтували спеціально для цієї категорії людей. До речі, отримати гарантовану державою землю для будівництва переселенцям-атошникам теж дуже проблемно. Родина Сторожів подала документи до виконкому ще влітку, але пропозицій так і не надходило. Добре, хоч не відіслали отримувати за місцем прописки. Бо тоді вже точно треба було б знову брати зброю до рук.