Суспільство

  ▪   Станіслав Васін

Про Одесу і не тільки

Цей діалог відбувся буквально днями з однією з моїх давніх знайомих із Донецька, яка з початком війни покинула місто й переїхала жити до Одеси.
Матеріал друкованого видання
№ 46 (470)
від 16 листопада, 2016

 У самому Донецьку, в одному з прифронтових районів, у неї лишилася мати, яка відмовилася виїжджати. Від самого початку дівчина підтримувала Україну в цьому конфлікті (через що й переїхала), але після двох років життя в Одесі змінила думку з лояльної до України до байдужої. Її аргументи були такі:

— Хочеш, я розповім тобі про Одесу й узагалі про життя в Україні?
— Почнімо з того, що для мене й Донецьк все ще Україна. Але не це важливо. Слухаю.
— Так ось. Коли я туди переїхала, перший місяць була в захваті: тиша, ніяких обстрілів, море, пляж, гарні фасади… Словом, «перлина біля моря», як, мабуть, на місто дивляться й усі ті, хто там не живе. Але дуже швидко це минуло. По-перше, менталітет місцевих — суміш села і якоїсь тотальної безпечності. На якийсь романтичний образ старої єврейської Одеси тут і натяку немає. З єврейським акцентом мені за два роки зустрілося три-чотири людини. Тож це теж міф.

— Добре, припустімо. Але як це стосується сприйняття конфлікту на Донбасі?
— То слухай далі. Ти запитуєш: якби від мене щось залежало, чи допомогла б я нашій країні? Для мене Україна невіддільна від її нинішньої влади. А я ту владу терпіти не можу. Повернімося до Одеси. Коли я відкрила для себе зворотний бік міста, з’ясувалося, що до такого надзвичайного місця, якою Одеса справді могла б бути, немає нікому діла: архітектура в занепаді, найближчі дороги занедбані, одразу за вичищеним для наївних туристів пляжем арматура з бетоном. Словом, бруд і сміття. Я приїжджала навесні до Донецька — у вас (чи в нас, уже й не знаю) в мільйон разів чистіше, навіть затишніше. Хіба країна не пізнається за ставленням до своїх громадян і до місць, у яких вони живуть? Тут усім на всіх начхати — це те, що бачила я за два роки. До того ж з осені ще підняли всім комуналку — моя зарплата тепер уся йде в нуль, і це без планування відпочинку чи навіть ліків, якщо захворію.

Читайте також: Людина номер один

— Ти знаєш, Ігорю Анатолійовичу в підвалі було б цікаво почути про архітектуру та комуналку. (Козловський, український учений, який зараз перебуває в підвалі бойовиків. Ми обоє з нею добре його знали. — Авт.)
— Розумію, до чого ти ведеш, і Козловського я їм («ДНР». — Авт.) ніколи не пробачу. Але цікаво було б почути не тільки йому, а й моїй мамі, яка взимку жила без вікна на кухні: скло вибило вибухом. Вона, навпаки, підтримує «республіку» й у всьому винить Україну. І коли я їй кажу, що нейтральна, злиться не менше за тебе.

— Я не злюся, але не розумію: чому б тобі не переїхати тоді назад до Донецька?
— Я вже думала про це.
— Тоді дозволь накидаю картину: чисте місто, дешева комуналка, кожен метр займають люди з автоматами, ночами канонада, ранками підриви авто, іноді людей буквально зчищають з асфальту. Поруч із кафе та барами катівні, підвали, у яких просто зараз лише Богу відома кількість наших бійців і цивільних. Можливо, поки ти десь неподалік питимеш каву, того самого Козловського в той час жорстоко катуватимуть. Будь-якої миті просто за косий погляд туди можеш потрапити й ти. Доноси, цілодобова пропаганда про «вєлікую» Росію. Тобі кажуть, що думати, дивитися, на які сайти заходити, з ким спілкуватися, хто ворог, а хто ні. Час від часу розборки в стилі «лихих 90-х», після яких із Кальміусу є шанс виловити чергову пару голів. Менталітет?

Читайте також: Це солодке слово «війна»

Що ж, можливо, до війни тут і були ті люди, про яких ти казала. Але більша частина таких зараз у Києві чи Дніпрі. За поодинокими винятками, місто заполонюють чисті люмпени, у яких немає країни, ідеалів, цілей, віри у щось, окрім «міцної руки». Хазяїном для таких людей є той, у кого хлист. Саме тому вони так ідеально вписуються в 37-й рік, який зараз тут. Решта — еліта, що снує у вечірніх сукнях бульваром Пушкіна з маленькими собачками й під руку з гебістами, які вивалюються з мерседесів. Крім того, майже у всіх є зброя, котру тут дозволено носити. Про контингент, який її отримав, я вже розповідав. Але місто доглянуте, тут чисто, це правда. Бо скоро заборонять і дихати. І це я ще не торк­нувся навіть верхівки: московські ціни, тотальна відсутність права (якщо немає зв’язків), «братки», що злилися з владою, та багато-багато іншого. Так, в Одесі, мабуть, не солодко. Так, мабуть, там паршива місцева влада, яка справді є проекцією всієї нинішньої влади. Так, у тебе не лишається грошей навіть на аспірин. Але який усе це має стосунок до того, що група неандертальців «віджала» моє місто й розбила вщент половину Донбасу? Через них тепер ненавидять усіх нас. Я думаю так: навіть якщо в Донецьку все стане безплатним, а в Одесі не можна буде жити через ціни, усе це «кодло» під назвою «ДНР» все одно буде неправе. Просто тому, що воно неправе і все.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.