Суспільство

  ▪   Станіслав Васін

Дві столиці

Я нечасто вибираюся з «ДНР». Ще рідше буваю в столиці. Але щоразу, коли вдається виїхати на контрольовану Україною територію, найбагатшим досвідом стає саме спілкування з людьми на «великій землі».
Матеріал друкованого видання
№ 43 (467)
від 27 жовтня, 2016

Цього разу мені пощастило: розмова зав’яза­лася в найвідвертішому та найневимушенішому ключі, і цьому багато в чому сприяло саме місце бесіди — столичний метрополітен. Це своєрідна візитна картка для іногородніх: варто спитати, як дістатися від однієї станції до іншої, — і в тобі одразу ж розпізнають приїжджого. Так було під час усіх попередніх моїх подорожей до Києва. Так сталося й цього разу. Нижче наводжу мою розмову з киянами без зайвих коментарів, оскільки сам характер запитань і реплік уже каже більше за будь-які
думки зовні:
— Ви не місцевий? Звідки ви?
— З Донецька. (На мене відразу ж звертають
увагу всі навколо.)
— І як там у Донецьку, тихо зараз?
Треба сказати, що я їхав вкотре під грім канонади, і зведення знову рясніли пораненими за ніч як із нашого, так і з «республіканського» боку (переважно південний фронт). Саме питання про те, чи тихо зараз, особисто для мене свідчить про цілковиту відсутність відчуття війни, а отже, частково й розуміння того, що відбувається, як мінімум у нашій столиці.
— Ні, зараз, як і вчора, там війна. Артилерія б’є майже щоночі.
— Так… І що люди думають з того приводу?
Одразу ж влітає репліка з вагона «а вони думають?» — її кидає один дідок.

Читайте також: Виснажливе очікування

— Насправді атмосфера міняється в наш бік. Всі глобально стомилися, критики на адресу Захарченка та військових дедалі більше, але до того, аби любити Україну, ще далеко.
— А чи була вона взагалі, та любов? Ви особисто, наприклад, були на Майдані?
— Ні, — кажу, — не був.
— А що робили в той час?
— Вагони вантажив.
Знову репліка дідка:
— Ось, вагони вантажив. «Донбас працює», так? Думати там ніколи, — приречено махає рукою в мій бік.
— Та дайте хлопцю сказати. А як узагалі сприймали Майдан у Донецьку? Ви що справді вірите, що всі ми нацисти?
— Та немає ніяких «ми». Є проук­­раїнська меншість, яка поступово набирає сили. Це черепашачі кроки, але все ж таки. Є ще менша кількість «республіканців», які досі мріють про «Новоросію». Є військові, як місцеві, так і російські, зрозуміло, як налаштовані. І є основний
контингент — «тільки б не було війни» з невеликим ухилом до Росії. Не варто думати, що Донецьк — це щось монолітне і єдине. Так не було навіть на початку війни. А до Майдану справді більшість ставилася критично. Але зрозумійте: багато з тих, хто не стояв на Майдані, зараз воює в АТО. Це взагалі пісня не про те: Майдан намагаються прив’язати до нинішніх подій, але на них стільки смертей наклалося, що мова вже не про нього. А щодо нацистів, то цей дим поступово розвіявся. Але в нас серйозно працює пропаганда: вона цілодобова й дуже якісна, це теж треба мати на увазі.
Підключається ще одна жінка:
— Ну я, наприклад, була на Майдані, та не в захваті від того, що вийшло зараз. Але ж до чого тут усі ці Ґіркіни та «ДНР» із «ЛНР»? Ви тут маєте рацію: це наша внутрішня справа, і хлопці зараз на фронті гинуть не з ім’ям Порошенка чи ще когось. А ви якось на Донбасі так одразу побігли до Росії.
— Знову ви узагальнюєте й кажете «ви». Я нікуди не біг.
Підключається дідок:
— А чого тоді до Києва приїхав? Жив би в
Донецьку…

Читайте також: Демократія в дії

— Я і живу. Виїжджаю до столиці двічі-тричі за рік звідти. Так, радше для того, щоб не збожеволіти.
— По ковбасу, мабуть?
— Ви пробували ковбасу 30 годин везти? По ковбасу їдуть до Бахмута, та й то не всі.
— Для донецьких Бахмут — то вічно буде Артемівськ. І столиці в нас тепер різні, дві.
— І чого ви до хлопця причепилися? Він після того повернеться до Донецька й так само скаже про київських, що ми тут ненавидимо всіх із Донбасу.
— А я вважаю, якщо він з Донбасу, то має в першу чергу бігти на фронт.
— Фронт буває різним, — кажу, — іноді важливіше переконати таких, як ви, що ми не вороги. Це теж маленька перемога.
Але тут уже була станція метро «Хрещатик», і я благополучно під побажання добра від моєї нової українськомовної (до речі, з дуже грамотною українською, що рідкість) знайомої вийшов із вагона. Сам Київ можу охарактеризувати для себе одним словом — «занадто». Для людини з невеликого радянського містечка Донецьк, яким зараз намагаються зробити місто, у Києві надто багато людей, надто багато пафосу у вигляді захмарно дорогих авто й підкреслено дорогого вбрання і все надто просто: їжа, одяг, час. А ще літаки — звук літаків за неповну добу перебування в столиці встиг мене довести — надто вже нагадує шипіння «Граду». Над Донецьком уже давно нічого не літає, й асоціювати літак не з ракетою не так легко. Іноді до війни звикнути легше, ніж до миру.