Суспільство

  ▪   Роман Малко

Чотири життя Слави Кухалейшвілі

Дивовижна історія сина українських куркулів і грузинських «ворогів народу»

Нині він знову все починає спочатку. Вчетверте за життя. Тепер в Україні. Майже чверть століття тому вперше втратив усі свої чималі статки й пішов захищати Батьківщину зі зброєю в руках. Запевняє, що ні про що не шкодує. Гроші не головне, вони приходять і йдуть. Головне — сім’я і вірні друзі. З історії його життя можна писати книжки й знімати кіно, можливо, колись хтось це й зробить. А зараз коротка історія напівгрузина і напівукраїнця Кухалейшвілі з рідкісним грузинським ім’ям Слава.

Абхазька війна

«Я війну 1992-го зустрів керівником науково-дослідної частини Грузинського інституту субтропічного господарства, — розповідає немолодий уже чоловік із відчутним кавказьким акцентом, вбраний в українську вишиванку з майданівською стрічкою. — Почалася точно так само, як у Криму: були чоловічки, Росія запускала чеченців, фінансувала, завозила зброю. Шеварднадзе відправив війська, щоб навести порядок, бо це ж територія Грузії, і солдати в Сухумі зайшли без жодної перестрілки. Але за містом, біля Гумістинського мосту (там, у Гудауті, була величезна російська авіабаза), росіяни їх спинили й далі не пустили, почалися бої. Я пішов в ополчення, тоді всіх зачисляли в 23-тю Сухумську бригаду, приписану до Міноборони. Якийсь час лінія фронту стояла на річці Гумісті, потім змусили вивезти зброю, майже як у вас змусили відвести техніку, і вони пішли в атаку. А в нас ні техніки, нічого. Отак взяли Абхазію. Це Шеварднадзе винен, ми не хотіли цього, ніхто не хотів».

«Після війни ми пішли в гори. Я там ще півроку воював уже в групі спецпризначення вогневого захисту, яку організували разом з Мірабом Гугуадзе, і якою разом керували. Потім нашу групу приписали до Міністерства оборони. У нас було трохи інакше, ніж у вас, — запевняє Слава, порівнюючи свою війну, яку пережив, та українську, яку спостерігає, — коли воювали, у нас усе було. Грузія бідна, а всі допомагали. Навіть співвітчизники, які жили за межами Грузії. Коли були в горах, провізію з вертольотів кидали, але й свани нас дуже підтримували. Найважче — це дефіцит цигарок. А тут, в Україні, навпаки, з армії крадуть те, що йде в армію. Це називається зрада».

Читайте також: Грузія: затишшя після бурі

«З Абхазією під час війни не було ніякої торгівлі. У нас навіть у полон людей не брали. Ні туди, ні сюди. І контрабанди взагалі не було. Яка контрабанда? За це зразу вбивали. Ніхто там не цікавився б від міністра чи ще когось, застрелили б хлопці і все».  

Грузія поверне території, які Росія віджала, впевнений Кухалейшвілі, бо сама Росія за кілька десятиліть на частини розвалиться. «Вона тримається завдяки страху й атомній зброї. Але років через 30 ця зброя буде як берданка. Народ там нормальний здебільшого, але зазомбований. Я всю Росію об’їздив, тому знаю. Якщо щодня ідеологія, ідеологія, звісно, буде фашизм. Якщо патріарх і президент у країні, де 120 національностей і народів живуть, де на половині території, особливо за Уралом, росіян майже немає, говорять про російську цивілізацію, то це теж фашизм. Як може взагалі бути російська, німецька чи грузинська цивілізація? Цивілізація може бути людська».

Коли стало зрозуміло, що війна програна, «переговори провели, а що там у горах сидіти», Слава подався до Кутаїсі починати все спочатку. На той час дружина із сином уже були в США й думали, що він загинув. Зв’язок втратився. Про те, що живий, дізналися лише цього року, знайшлися в соцмережах...

«Думаєте, я не міг утекти, — каже емоційно чоловік, — міг, мені пропонували, і хорошу роботу теж пропонували. У Сухумі я все залишив, усе втратив і ні разу не плакав. Плакати ніколи не можна, втратив, то втратив, головне, що живий. Головне — не втратити родичів, родину».

Вибухова суміш

Батьки Слави Кухалейшвілі зустрілися на засланні в Комі АРСР. Батько був політв’язнем і працював на лісосплаві. Його вислали туди ще до війни, потім взяли воювати, після взяття Праги обіцяли відпустити додому, але повернули на заслання знову. «Сталін не був грузином, був диктатором. — каже Слава. — Він у відсотковому відношенні найбільше грузинів до Сибіру та Середньої Азії відправив». Мати з куркулів, «великої багатої родини. У них навіть власна церква була десь на Вінниччині. Діда розстріляли, з дев’яти дітей четверо чи п’ятеро, хто більший, втекло, а мати маленька була, і її з рештою родини вислали». «Тато з мамою звільнилися із заслання лише по смерті Сталіна й поїхали до Грузії. Там удома ніхто не знав, що батько живий, думали, загинув. Грузинсько-українських сімей, особливо в Тбілісі, дуже багато, — каже Кухалейшвілі. — Раніше між нами прямий зв’язок був. Краснодарський край — це ж Україна, ми сусіди. Мама нам, дітям, співала українських народних пісень, сумних. Вони мені дуже подобаються».

Читайте також: Виклики різноманітності

Дитина з родини репресованих особлива. Їй набагато важче жити в більшовицькому суспільстві, ніж будь-кому іншому. Але жити треба. Вирішив піти вчитися на харчові технології. Поступив у Грузинський інститут субтропічного господарства. «Тому що це гроші й завжди маєш що їсти, — пояснює Слава, — за будь-яких обставин і влади, плюс це більша, ніж в інших, зарплата. От за кордоном на першому місці за рівнем зарплати юристи, лікарі, далі йдуть технологи». «Все доводилося силою брати, — зізнається, — навіть коли студентом був. У ті комуністичні часи ніхто тебе так просто не пропускав, поки інші не пройдуть, поки сина не пропхають. Щоб захистити дисертацію треба було на кафедрі спочатку пройти захист. Я завкафедри заяву написав, а він мені, мовляв, поки мій син не захиститься, не проведу. І що я, 24-річний сільський пацан, зробив? Іншого виходу не було. Знав, що він рано приходить, підійшов, взяв за галстук і кажу: «Якщо сьогодні не буде, викину з третього поверху». І поклявся матір’ю. А в нас якщо мамою поклянешся, значить зробиш. Того самого дня пройшов кафедру і все було надруковано».

Керівником науково-дослідної частини Грузинського інституту субтропічного господарства Кухалейшвілі став у 28 років, був тоді кандидатом наук. Часто їздив на конференції, мав винаходи, помітили, одним словом. Та й не помітити було важко. "Я єдиний пацан туди приїжджав, решта дідки років по 60. У сорочці марлевій і джинсах. Тоді так заборонено було ходити, але мене пускали. Одним словом, коли постало питання про призначення, була зовсім інша кандидатура, але голова Агропрому Союзу зателефонував ректорові й каже, мовляв, мені чхати, що другий секретар не підписав рекомендації (була така процедура), я кандидат у члени Політбюро, там є хлопець і завтра щоб він був у мене. Став наймолодшим начальником науково-дослідної частини та ще й безпартійним»

«Я перший, хто в інститутах того часу науку на госпрозрахунок перевів, — з гордістю каже Слава, — тому що була прикладна. Якщо чайна фабрика отримає за допомогою наших розробок прибутки, хай відсоток дає, запропонував якось на якійсь нараді. Викликав мене буквально після наради голова Агропрому й каже: «Роби, як не зробиш, на 10 років посаджу». Я зробив. Навіть провів аукціон перший. Це був 1986-й».

Друга спроба

Після війни Слава осів у Кутаїсі. Брати по зброї подалися продовжувати службу, кликали і його, але не схотів. Грошей не було, вирішив повернутися в улюблену професію. Якимось дивом знайшлись іноземні інвестори і вдалося запустити невеличкий м’ясокомбінат, який склав конкуренцію великому м’ясокомбінату. Виник конфлікт із місцевою владою, підключилися силовики, податкова, у якийсь момент, каже Слава, «я зрозумів, що жити буде важко. А тут ще й друзі, з якими разом росли, запросили до Ростова, приїзди, мовляв, допоможемо тобі щось зробити. Поїхав. Допомогли.»

Третя спроба

Запропонували відновити збанкрутілий винний завод у Ростові, заснований ще 1846 року. Треба було запустити фактично з нуля. Через три місяці запустив і став випускати 24 види вина. Життя, здавалося, знову налагодилось, але перед російсько-грузинською війною 2008-го почалися гоніння. «Вони хотіли, щоб я земляцтвом грузинським керував, я не погодився. Стали організовану злочинність приписувати, російські служби безпеки та силові структури спільно привезли тележурналістів на завод, шукали кримінал, але нічого не довели. За п’ять днів друзі попередили, що викликатимуть, і я зрозумів, що вже все. За день продав квартиру й наступного вилетів із родиною до Тбілісі.

Четверта спроба

Спочатку планував їхати до Європи, робити щось там, але друзі з України покликали до себе, давай, кажуть, зробимо завод. Неподалік Кагарлика знайшлося приміщення, придбали просте обладнання й почали. «Всюди з нуля починав. І тут теж. Знаєте, головне не те, що з нуля, а те, щоб людина, яка падає, завжди могла встати й продовжити. Оце головне в житті. Гроші приходять і йдуть, їх завжди можна заробити. Звісно, все це важко починати, і я не знаю, що допомагає, сила волі чи самонавіювання, але я з дитинства такий, у багатодітній родині ріс».

Починав із продукції за старими грузинським рецептами: соуси, джеми, сиропи. Потім і нові став вводити: із м’ятою, гуньбою, паприкою, базиліком. Розробив загалом 187 видів, випускаємо 25, бо немає площ, умов і грошей. Продукція ексклюзивна, об’єм партії — 50 л. Тоді краща якісь. Більші масштаби передбачають інший процес. Лінії ставити невигідно. Нерентабельно. Витратна частина велика. Одна італійська лінія — щонайменше €100 тис..

Чиайте також: Історія неповернення

«Виходимо з товаром на європейський ринок, — ділиться планами Кухалейшвілі, — вже отримали документи й пройшли сертифікацію , отримали Сертифікат на систему управління якістю ISO. Якщо добре піде, за два роки можна хороший завод побудувати. Мені не треба, щоб хтось його проектував, бо проект коштує більше, ніж завод. Головне — поставити ангар, а розстановку всередині й решту я сам зроблю, аби були газ та електрика». У Європі, переконаний Слава, його продукцію із задоволенням купуватимуть, якість не поступається європейським аналогам, а часто й краща. Вже є кілька замовників.

Каже, як з’явилася його продукція в українських супермаркетах, люди спочатку не дуже брали, поки не розсмакували. Надто вже ціна відрізнялася. Італійський бальзамічний оцет, наприклад, коштує вп’ятеро дорожче. Деякі іноземні бренди, переконує, таким чином навіть вдалося витіснити. «Ми можемо робити й дорогий оцет, тільки підвали потрібні, якраз займаємося цим. І бальзамічний, який поляки також братимуть, бо він дешевший за італійський. А ще густий оцет, наприклад, із чорниці. В Україні вона скрізь. Тільки потрібні дубові бочки й два відділи для бродіння та витримки. Коли зробимо це, пляшечка там коштуватиме приблизно €30. Ми їх, звісно, за €10 здамо. У нас розробок багато, лише бальзамічного оцту затверджено 36 видів. Наразі робимо чотири: з ожини, горобини, смородини та винограду».

Щоб усе працювало чітко і якісно, спеціалістів доводиться готувати та вчити вже в процесі. Набирає з місцевих, каже, що вчаться непогано, але, звісно, не без нюансів, одного таки довелося звільнити. Створена лабораторія, на черзі дегустаційний зал, бо що то за підприємство без залу. Сировину закуповують по всій країні, в екологічно чистих зонах: сливове пюре для ткемалі на Івано-Франківщині й Тернопільщині, помідори — у Миколаївській і Херсонській областях, там вони найкращі, їх навіть до Франції експортують. Заважати ніхто не заважає, «бо я державні гроші не беру. Та й що вони прийдуть і візьмуть із цього будинку. Нічого. Навіть якщо заберуть бізнес, то не зароблять, рецепти в голові. Єдине, кому передам, то це дочці».

«Як починав, нікому ніяких грошей не давав. Усі папери для отримання дозволів (про технічні умови) написав сам. У санепідемстанції теж добре ставилися, гривні не взяли. Навпаки, просять, щоб їм помагав визначити якість продукції та фальсифікати. Можу визначити, сфальсифіковане вино чи ні, маю багато розробок у цьому».

Люблю бандерівців

«Я недовго в Україні, лише три роки, — каже Слава, — але в мене все виробництво українською. Якщо ти перебуваєш у країні, неважливо, якої ти національності, мусиш поважати її. Усі, хто працює в держустановах, мають знати українську мову, не просто писати й читати. Читати я також умію, але не говорю. Вважаю, що націоналізм — це досягнення нації, це історія, культура, процвітання і майбутнє. Якщо в Україні не буде однієї цілі й молодь не виховуватиметься на цих ідеях, нормальної держави не буде. Це неможливо».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.