Суспільство

  ▪   Станіслав Васін

Розіпни!

Не так давно інформаційний простір України сколихнула новина про можливе відновлення пенсійних виплат тим, хто зараз проживає на окупованій території. Із цього меседжа почав свою роботу уряд нового прем’єра, який уже встиг від нього (меседжа) відхреститися. І це цілком звично для будь-якого політичного середовища.
Матеріал друкованого видання
№ 17 (441)
від 28 квітня, 2016

Незалежно від того, чи то був лише піар-хід та популізм, чи в майбутньому виплати все ж таки нараховуватимуть, цікавить і тривожить інше. А саме реакція споживача, на якого вже давно перетворився рядовий «житель» соціальних мереж. Сотні картинок із сепаратистських мітингів, тисячі лайків під написами «дулю вам, а не пенсії» і вже традиційні крики «розіпни!» від топ-блогерів цих мереж. Що ж, дозволю собі сколихнути національну пам’ять деякими моментами життя Донбасу епохи «дикого поля» — 2014–2015-х років, максимально тверезо розібравши аргументи нинішніх донбаських «Пілатів».    

То хто вони, ці пенсіонери Донбасу? Чи хтось може точно сказати, хто з них інвалід, який роками не виходить із дому (не кажучи про те, щоб плестися на «референдум» або переїжджати), кому було просто начхати, хто патріот, що зберіг українську мову, а хто таки бажав «русского міра»? Це справді видно із Facebook? Навряд чи. Тоді доведеться визнати, що відповіді в нас все ще немає. Нам не вистачає духу позбавити їх громадянства й назвати АТО війною, як і бракує сміливості визнати, що це свої. Рецепт простий: «переїжджайте, а там подивимося».

Читайте також: Платити не можна помилувати

Обидві мої бабусі ходили на «референдум». Одній на той час було за 85, і вона щиро вірила, що йде голосувати за президента країни. Абревіатура «ДНР» їй ні про що не говорила. Усі спроби щось пояснити розбивалися об радянське переконання, що на вибори треба ходити. Друга пішла, побоюючись осуду сусідів: увесь під’їзд підтримав «республіканську» владу. Від першої вона відрізнялася лише тим, що розуміла ці три літери — «ДНР», але й гадки не мала, де треба ставити свій «хрест» («добрі» сусіди їй допомогли). Чи можна назвати їхній вибір свідомим? Навряд чи. Інший приклад. Ба­ть­­ко мого колишнього друга зараз отримує в Україні шахтарську пенсію в розмірі 10 тис. грн. Певна річ, живе в «ДНР». Тут йому платять ще 20 тис. руб. І все б нічого, якби його син одного разу не знищив цілий взвод наших бійців разом із технікою, вдаривши з «Града». Це батько тієї самої людини, яка на моє запитання: «А чи не шкода тобі було українських солдатів?» — відповіла: «Ти знаєш, вони стояли біля поля, на якому паслося стадо корів. От корів мені було справді шкода».

Через кілька місяців після «референдуму» моя бабуся перестала виходити на вулицю й остаточно злягла. Якби я з матір’ю переїхав, вона не жила б. Так само як і друга. Адже вони не переселенці, а лише немічні родичі того, хто ризикує життям, вже просто набираючи цей текст. А людина, чий син поховав взвод наших бійців, «переселилася», як і належить усім, хто в нас «патріот».  

Мені згадуються чудові слова професора Олени Стяжкіної про роз’єднаність французького суспільства після Другої світової: «Франції пощастило. І з Шарлем де Ґоллем, якого, ймовірно, вжахнули масштаби колаборації та який усе ж таки знайшов у собі сили сказати: «Франції потрібні всі її діти». І з людьми пощастило». Що ж, Україні, очевидно, все ще не щастить, якщо вже ми говоримо «Україна» й розуміємо під цим «не Донбас».

Читайте також: За ширмою війни

Є й такий аргумент: пенсії вб’ють наших солдатів. Незважаючи на всю свою маразматичність, украй поширений серед мас аргумент. Дозвольте запитати. А як щодо ешелонів вугілля, яке успішно купує наша країна в терористів? Скільки крові в такому кіловаті? Як щодо елітного українського сиру, з якого готують салати по 800 руб. за порцію для Захарченка і Ко? Як щодо свіжих цукерок ROSHEN, які ще восени 2015-го можна було знайти в Донецьку? А як же садиба патріота Ахметова, єдина нерозграбована у всій «ДНР», хоча й містилася за 20 м від блокпоста? Ні, все це неважливо. Все це не викликає сумнівів. 80-річний дідусь, що живе на хлібі з водою, — ось де платформа російської агресії. Це саме його 1200 грн, які він обміняє на цукор і рис, перетворяться на снаряд, що летітиме з Донецька. 

Зрештою, що скажуть топ-блогери пенсіонерці, яка прийшла з українським прапором до пам’ятника Шевченкові в Луганську і якій ще недавно аплодувала вся країна? Чи жива вона ще? Ми звикли голосно плескати в долоні зі сторінок соціальних мереж, але на ділі кричимо про розп’яття.
І я розумію, чому все саме так. Надто багато трун розкидано по всій країні. Нам треба когось звинувачувати, щоб самим було легше. Чим уміло користаються ті, хто так і не зрозумів, що війна — це не теорія, не кілька яскравих речень у Facebook, що збирають поспішні, а тому хибні схвалення. Війна — це абсурд. Не абстрактний, а конкретний, із голод­ними дітьми в чистому одязі й столами, що ломляться від «нацистської» їжі. І що держава, яка розуміє ціну майбутнього, не нехтує теперішнім, ризикуючи це теперішнє перетворити на чергове майбутнє. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.