Суспільство

  ▪   Станіслав Козлюк

З дозиметром і без

Напередодні роковин Чорнобильської трагедії Тиждень побував у мертвому й живому містах атомників
Матеріал друкованого видання
№ 17 (441)
від 28 квітня, 2016

Автобус мчить відносно рівним асфальтом до КПП «Дитятки» в зону відчуження. Раз по раз на шляху з Києва до Чорнобиля нам зустрічаються бригади дорожніх працівників, які наносять свіжу розмітку і фарбують перила на мостах. Попервах така активність на Богом забутій трасі викликає здивування, однак згодом розумієш: готуються до візиту високоповажних гостей. Колеса м’яко зупиняються перед шлагбаумом. Чоловіки в камуфляжній формі саме перевіряють вантажівку, яка виїздить із 30-кілометрової зони. Кремезний черговий нашвидку перевіряє паспорти і пропускає нас далі.

«Дивіться! Дивіться! Ми ж через село їдемо!» — ко­­леги-журналісти показують за вікно. На швидкості 60 км/год повз нас пролітають уже зелені дерева. Лише приглянувшись пильніше, поміж чагарів можна побачити остови будинків, що вдивляються в дорогу сліпими вікнами, порослими плющем.

Так проїжджаємо Залісся, якого на частині мап уже не знайти, й опиняємось у Чорнобилі. Він різко контрастує з попередніми пейзажами. Відразу за табличкою з назвою міста вирує життя. Ось двоє дядьків на подвір’ї будинку лагодять стареньку «Волгу». Он вулицею крокує кілька жіночок у своїх справах. Більшість будинків, які вдається побачити, обжиті. На балконах сохне білизна, біля під’їздів прибрано. За офіційними даними, у місті нині близько 200 жителів. Тут працюють магазини, готель, є міліція, пожежники й лікарі. На автовокзалі, щоправда, єдина табличка з напрямком: Київ.

Читайте також: Порушення етичного моменту. Чорнобильська тема у кіно

Дозиметр починає потріскувати за другим КПП, на підступах до 10-кілометрової зони. По праву руку з’являються недобудований п’ятий і закладений шостий енергоблоки Чорнобильської АЕС. По інший бік дороги споруджують сховище відпрацьованого ядерного палива. Роботи виконують коштом міжнародних донорів. Інженери переконують: з огляду на чутливість та обережність українців у питаннях ядерної безпеки рівень захисту підвищено. Сховище має витримати шестибальний землетрус, ураган і навіть падіння літака, якщо колись таке станеться. Відпрацьований матеріал подаватимуть на зберігання після обробки на заводі, котрий поруч. Нині там завершують монтажні роботи. Як запевняє заступник керівника проекту Андрій Дуда, об’єкт запрацює у 2017-му, після низки випробувань та отримання сертифікатів. Використовуватимуть його виключно під потреби ЧАЕС, бо за час роботи станції накопичилося стільки палива, що для його захоронення заводові знадобиться дев’ять років.

Вирушаємо на об’єкт «Укриття». Легендарну трубу четвертого енергоблока вже спиляли, люд активно готується до завершальної фази будівництва. Дозиметр тріщить, показуючи 1,2 мікрозіверта (або ж 120 мікрорентгенів) за годину.
На майданчику гамірно: гудуть підйомники, на яких працюють монтажники арки, повз нас раз по раз проїжджає техніка, зокрема й поливальна. Інженери зазначають, що основна частина монтажу вже позаду, наступного року маємо всі шанси побачити завершення епопеї з будівництвом. Проте спілкування й оглядини тривають заледве 30 хв. Під пильним оком працівників об’єкта «Укриття» нас вивозять за межі станції й пересаджують у «чистий» автобус.
Останній пункт денної поїздки зоною — легендарне місто-привид Прип’ять. Із-за дерев видно пошарпані будинки. Гід попереджає: заходити досередини заборонено, все в аварійному стані. На роботу відводять 40 хв, після чого ми повинні забратися з міста. Хоча Прип’ять і бачиться покинутою, око повсюди фіксує сліди людської присутності: десь розкидані пляшки з-під горілки, десь іще не вилиняла пачка з-під сигарет, на стінах кольорові малюнки й написи. Обов’язковим для відвідин є і «парк розваг» із проіржавілим чортовим колесом та автодромом. Тут дозиметр показує 1,6 мікрозіверта. У п’ять-вісім разів більше, ніж у Києві. Сонце починає сідати, а нам іще повертатися до столиці. Двічі пройшовши перевірку на радіаційне забруднення, покидаємо зону.

«Ти що, здурів, щоб хтось у Прип’яті жив? Не можна, забруднене місто! — жахається працівник АЕС Олександр. Ми з ним знайомимось уже в Славутичі, на вечорі роковин трагедії. — Хіба що якісь сталкери іноді забредуть. Та ще певний час, здається, на П’ятому мікрорайоні вахтова зміна ЧАЕС жила. І все».

Славутич на перший погляд дуже нагадує Прип’ять. А місцеві мешканці, як і 30 років тому, працюють на АЕС.

Читайте також: ЄС додатково виділив €20 млн на будівництво сховища ядерного палива в Україні

«У Славутичі зараз живи собі й живи. Школи працюють, діти бігають. Навіть якась робота є. Хоча, звісно, містоутворююче підприємство — це ЧАЕС разом із пов’язаними виробництвами (скажімо-от, скоро мають добудувати завод із переробки відходів). І арка. Там народ з усієї України працюють. І зі Славутича також», — продовжує Олександр.

Саме завершує грати оркестр. На великому екрані, змонтованому поруч зі сценою, транслюють кінохроніку. Серед натовпу ліквідатори із запахом алкоголю. Однак претензій до них ні в кого не виникає.
«Славутич — це ж фактично переселена Прип’ять. Люди взагалі не очікували, що їм хоч якесь житло дадуть. Я в 1986-му був на Уралі. А родичі на станції працювали. До Славутича перебравсь у 1987-му. А з 1988-го й донині — на АЕС, — розповідає Анатолій. — Велика частина міста там працює».

Нас перебивають надривні вірші, що їх кричать патетичними голосами в мікрофон старшокласники. Анатолій не звертає уваги й продовжує: «Хоча тих, хто був на станції в 1986-му, лишилося кількадесят людей. Інші вже старенькі, пенсіонери. Доживають віку. А молодь іноді влаштовується на АЕС. Чи на будівництва в зону. Скільки їм платять, не знаю. А на станції… ну як головний інженер сказав, що нам по 5–6 тис. грн дають, то так, правда». Сміється. До пам’ятного знака підходять хлопці й дівчата у формі медиків швидкої. Тримають запалені лампадки. Двоє військових розводять варту біля портретів загиблих ліквідаторів.

«Слюсар насправді отримує близько 3 тис. грн. Хоч і на ЧАЕС працює. Отака справедливість. Якось вистачає», — Анатолій прощається, бере під руку дружину й рушає в масу людей.

Поруч стоїть жінка похилого віку. Гортає книжку з чорно-білими фотографіями. Часом замість портретів людей чорні прямокутники. «Шкода, шкода, що не змогли його фото знайти», — каже вона до подруги й хитає головою. Це Алла. У руках «Книга пам’яті», присвячена ліквідаторам. Випущена коштом самих чорнобильців. Поки що існує лише в 10 примірниках. Діти з лампадками на площі формують знак радіаційної небезпеки. На сцену виходять чиновники. Усі говорять про важливість уроків Чорнобиля для України й світу.

«Мені в 1986-му 15 років було. Як зараз пам’ятаю: іду з портфелем зі школи, а вулицею БТР суне. Тоді думалося: круто, солдати з технікою. Батько на станції працював. Дістав променеву хворобу. Лежав потім у Москві в лікарні, куди всіх наших звозили. Усі ті пересадки кісткового мозку, переливання не допомагали. Хлопці мерли. Тільки частина, певно, найміцніші, вижили. Серед них і батько мій. Ось тільки чи можна сказати, що йому поталанило, не знаю», — Олег, працівник АЕС, саме поклав квіти до портретів ліквідаторів.

На екрані знову хроніка. У глибині площі з’являється ще більше школярів із лампадками.

Дивіться також: Ніч пам'яті у Славутичі до 30-х роковин Чорнобильської катастрофи

«Вони, — чоловік кидає швидкий погляд у бік сцени, — говорять про сучасні технології. Тоді теж говорили. Тільки от ці технології, бл…, полягали в тому, що укріплювати конструкції бігали по двоє пацанів: в одного лопата цементу, в другого дві цеглини. І кожен дістав по 13 тис. рентген. Тільки-от про це ніде не розповідали. Та й узагалі приблизно від середини травня стали приховувати променеву хворобу. Казали, мовляв, помер від пневмонії. Думаєш, тут усі на меморіалі? Сходи на кладовище, у ліс. Отам усі. Місто відносно молоде, невелике, а ділянки на цвинтарі вже закінчуються. Добре, хоч міська влада з похороном коли що допомагає». Олег зітхнув.
На сцені починають молитву представники різних конфесій.

«Так, на арці наші зі Славутича також є. Хоча там є і з Чернігова, і з західних областей люди. Але будівництво ще те, — Сергій посміхається. — Зводячи її над саркофагом, треба було прокласти рейки, щоб по чомусь котити. Аби конструкція витримала, мали поставити бетонні блоки в землю. На 5 м углиб. Ну ми й копнули. Так копнули, що відрили закопане в 1986-му. Опромінення, звісно, було. Скільки, не скажу, але вистачало. А якщо цікаво, то біля саркофага досі фон. Від стін 8 рентгенів. Довго там не можна працювати. Але людей палять. Найбільші веселощі почнуться, коли монтуватимуть арку.

На площі молитва. Б’є дзвін, діти з лампадками формують живий коридор для охочих віддати шану загиблим. Вишиковується довжелезна черга. Певно, більш ніж тисяча людей.

«Юра, Юрка, пробач, пробач нас, — упівголоса повторює сивий чоловік біля портрета Юрія Вершиніна, машиніста-обхідника парового обладнання ЧАЕС, — Юрка, ти ж у нас іще стажером був, Юрчик. Вибач нас, будь ласка, Юра, вибач». Людський потік обходить його, а він мовби нікого й не помічає. Ніби заворожений, говорить те саме. Жінка, яка стоїть поруч, обережно бере його під лікоть. Із неба починають падати дрібні краплі дощу.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.