Суспільство

  ▪   Максим Буткевич

Неласкаво просимо. Яким є місце України в сучасних міграційних процесах

Коли читаєш, чуєш або дивишся про міграцію та притулок, що стосуються України, наче перебуваєш у двох дзеркально протилежних світах водночас.
Матеріал друкованого видання
№ 16 (440)
від 21 квітня, 2016

Є світ, де мігранти взагалі й біженці зокрема тихцем окупують Україну, щоб потім отримати кількісну перевагу в нашому проблемному з демографічного погляду суспільстві; нав’язати свої цінності; заразити екзотичними хворобами; підвищити рівень криміналу. Брама до цього світу відчиняється в мерехтливих глибинах телевізорів, на деяких «інформаційних» сайтах, у виступах політиків, професійних ксенофобів і тих, кого їм вдалося надурити. Тут Україна є об’єктом, ласим шматком для чужинців, які намагаються будь-що вдертися на її територію та закріпитися на ній чи то як біженці, чи як економічні або інші мігранти. Найкраще цю картину змальовує назва програми «Абзац», що колись вийшла на «Новому каналі»: «Їм тут як салом намазано».

Є інший світ, який відкривається у статистичних даних, аналітичних оглядах, наукових дослідженнях, результатах моніторингових візитів та правозахисних звітах. У ньому Україна й надалі є країною походження, а не призначення мігрантів. З України їдуть працювати або ненадовго — на північ від її кордонів (так, і тепер теж), або ж надовго — на захід, і кількість заробітчан не можна назвати незначною порівняно з кількістю іноземних громадян у нашій країні (навіть якщо обидві кількості є умовними оцінками). Громадяни України просять надати їм статус біженця або просто тікають від війни не лише всередині, а й за її межами, і таких тепер значно більше (за приблизними оцінками, до мільйона осіб), ніж тих, кого наша влада будь-коли визнавала біженцями в Україні. У цьому світі життя як іноземців, так і величезної кількості внутрішніх українських мігрантів обтяжене наявністю фактично ще радянського інституту прописки (офіційно названої «реєстрацією»), який часто-густо стає на заваді врегулюванню юридичного статусу чи навіть мрії про здобуття громадянства України. А отримання статусу біженця тут — річ непевна та малоймовірна, лотерея, але така, що порівняно з нею подібні біженські «лотереї» країн ЄС бачаться логічно впорядкованими.

Читайте також: Сергій Гунько: «Ми не можемо видавати документи повністю не ідентифікованій особі»

Здається, що з цих двох «дзеркальних» світів перший є відомішим поміж широкого загалу й ставить прості завдання: не пустити, захиститися, обмежити кількість чи й припинити імміграцію до України загалом та спроби іноземців отримати тут притулок від переслідувань чи війни. Другий ставить розмаїтіше й водночас конкретніше коло завдань: розробляти стратегії та ухвалювати рішення стосовно того, як забезпечити права українських заробітчан і тих наших співгромадян, які перебувають за кордоном з інших причин; замінити режим «прописки» на сучаснішу й гнучкішу систему реєстрації; змінювати законодавство таким чином, щоб надати можливість іноземним громадянам працювати в Україні на її користь без бюрократичних перепон; нарешті, забезпечити адекватну підтримку вимушеним переселенцям, а не рухатися у зворотному напрямку; намагатися дати раду дотепер нефункціональній системі захисту біженців/притулку в Україні.

Зрозуміло, коли гору беруть завдання першого світу, це становить загрозу для виконання завдань другого. Як і всюди, де ксенофобія, страхи та емоційно-загрожувані підходи стають на заваді раціональному аналізу, розробці стратегій та втіленню їх у життя.

життя як іноземців, так і величезної кількості внутрішніх українських мігрантів обтяжене наявністю фактично ще радянського інституту прописки

Подеколи здається, що реалізація потрібних реформ нагадує назву програмного твору одного з ключових антигероїв декомунізації про крок уперед і два кроки назад. Це стосується багатьох із перерахованих вище питань: чи то притулку, чи до допомоги переселенцям. Однак не можна сказати, що справи геть не рухаються. Свідчення цього — Шостий звіт Єврокомісії щодо прогресу України у реалізації Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ). Цей документ, оприлюднений у грудні минулого року, став останнім із шести звітів і підставою для того, щоб стверджувати, що Україна виконала всі вимоги ПДВЛ, а отже, вимоги з блоку 2 (управління кордонами, міграція та притулок) виконано теж. І хоча очевидно, що таке твердження зумовлене почасти політичними причинами, конкретні втілені рішення у звіті вказані й знехтувати цим неможливо.

Перший звіт датований 2011 роком. Третій — листопадом 2013-го. Тоді біометричні документи були вотчиною корумпованих політиків та бізнесменів, «боротьба з тероризмом» не мала теперішніх конотацій, а «управління кордонами» не передбачало наявності великої неконтрольованої ділянки кордону та запровадження на інших ділянках незаконних дискримінаційних обмежень. Відтоді багато що змінилося. І нові проблеми та виклики чи не найочевидніші у сфері міграції та притулку.

Ні, законодавство в згаданій царині радикальних перетворень не зазнало, хіба що нормативні акти та деякі зміни до законів. А отже, процеси надання притулку чи дозволів на перебування регулюються зараз тими самими законами, що й у довоєнний час. І це вже вказує на певну їхню невідповідність ситуації.

Для прикладу: в України 2013-го про притулок громадяни колишніх радянських держав могли просити хіба що для того, аби мати юридичні важелі для уникнення негайного видворення (спроби якого все одно траплялися). А загалом за рік статусу біженця або додаткового захисту попросили 1310 осіб, 216 людей його отримали.

2015-го Україна все ще претендувала на імідж молодої постреволюційної демократичної республіки — чи не втілення сподівань демократичних активістів й активісток пострадянського простору. І хоча окупація та війна зробили нашу країну не надто привабливою для біженців, загалом за рік в України попросили притулку 1443 особи, отримали — 167.

Читайте також: Джефф Вордлі: «Основний рух переселенців уже припинився»

Поміж тих, кому в захисті було відмовлено, активісти з РФ. Дехто з них зазнав переслідувань через опозиційну активність стосовно режиму Путіна. Декого переслідували за вимоги демократії, чесних виборів та народовладдя. Хтось брав участь у Майдані, і майже всі протестували проти російської агресії в Україні. Не дивно, що попервах вони очікували від нашої країни бодай солідарної симпатії, але недовго. Особливо гірким було розчарування, коли в українських органах влади стало чути аргументацію на кшталт «Росія не може переслідувати за політичні переконання, бо є демократичною правовою державою». І хоча деякі росіяни захист таки отримали, що було б неможливо за часів Януковича, очевидно, що за цілою низкою чинників система лишилася старою. Вона придатна для авторитарного режиму, який не бажає приймати в себе активних опозиціонерів і сваритися з такими самими авторитарними сусідами, й аж ніяк не для демократичної країни, яка займає активну позицію стосовно захисту громадянських прав і свобод та виконання своїх міжнародних зобов’язань. Щоб втілити в життя реформи, треба зробити низку кроків: від програми-мінімуму (змінити нереалістично короткі терміни подання прохання про притулок чи оскарження відмови та спростити непотрібну бюрократичну процедуру дозволів на працевлаштування) до реалістичних і ґрунтовніших змін (створення початкових умов для новоприбулих, забезпечення гарантій тим, хто прибуває на кордон і просить про притулок, створення незалежного органу оскарження відмов у захисті).

Максимум був у планах активістів у лютому 2014 року. Поки що ж і змагання за мінімум відбувається в тому самому стилі: крок уперед — два назад.
Ще гіршим і ще показовішим є становище російських та білоруських громадян, які захищали Україну на фронті зі зброєю в руках. Вдома на них чекає переслідування, однак, як виявилося, і в Україні лишитися вони не можуть, бо сплив термін дозволу на їхнє перебування. Ті з них, хто не скоїв удома чи в Україні кримінальних злочинів, сподівалися здобути якщо не українське громадянство, то бодай статус біженця або тимчасовий дозвіл на перебування. Однак закони, ми пам’ятаємо, у нас довоєнного часу, тож підстав для отримання дозволу чи громадянства вони не мають. А в статусі біженця їм відмовляє Державна міграційна служба України. Попри численні обіцянки врегулювати ситуацію, які давали політики різних рівнів (включно з президентом), Україна, схоже, дотепер демонструє свою невдячність тим, хто воював за неї.

Читайте також: Як із цим жити?

Вже не кажучи про біженців із більш далеких країв. Так, за даними правозахисних організацій, знову почастішали випадки відмови в захисті сирійським біженцям, щодо яких, цитуючи благодійний фонд «Право на захист», «з огляду на нинішню ситуацію в Сирії відмова в захисті є неприпустимою». Парадоксом може здаватися те, що Україна, яка потерпає від російської агресії та зброї, котру та постачає місцевим бойовикам на Сході, відмовляє в допомозі людям, що потерпають від російського втручання та зброї у себе вдома. Але так і є.

Брак уваги до захисту біженців іноді виправдовують необхідністю допомагати «своїм» — вимушеним переселенцям із Криму та Сходу. Однак поки що допомога полягає радше в урізанні соціальних виплат, обмеженні прав та відсутності стратегії інтеграції в місцеві громади. Може, саме тому, що переселенці та біженці виявилися в одному становищі, деякі політики та ЗМІ так вперто протиставляють їх одне одному, як це показала ситуація довкола пункту тимчасового розміщення біженців у Яготині Київської області.

І насамкінець: Україні найближчим часом не доведеться захищати себе від гіпотетичної навали мігрантів, про яку говорять уже протягом другого десятиліття і яка ніяк не розпочнеться. Не через небажання це робити, а тому, що це, на жаль, не актуально. «На жаль», бо держава, почасти окупована, почасти охоплена збройним конфліктом, у стані економічної кризи та в ситуації, коли бракує гідно оплачуваної роботи, без системи соціальної підтримки, з урізанням і тих нечисленних соціальних служб, які є, зі зростанням рівня небезпеки для життя і здоров’я, без системи незалежного судочинства неприваблива як країна призначення. А коли стане привабливою, це означатиме, що справи наші нарешті йдуть на краще.