Суспільство

  ▪   Станіслав Васін

А чи є дно?

Часто від багатьох моїх співгромадян із «великої землі» доводиться чути формулювання на кшталт «ви ж хотіли в Росію? Ну то й маєте її». Хотів би в цьому листі дещо розвіяти міф, згідно з яким Донецьк зараз чимось схожий на суміш Ростова з Рязанню.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (433)
від 3 березня, 2016

Ну, по-перше, ні про яку Росію в так званій ДНР навіть не йдеться. Вже давно. І ні для кого з місцевих, хто здатен принаймні на поверховий аналіз того, що відбувається, це вже не секрет. Росія тут закінчилася рівно тоді, коли на площу Лєніна викотилася величезна кількість абсолютно неадекватних літніх дам у бузкових шапочках з іконками Сталіна в золотому мундирі та лисуватою головою Владіміра Ільіча. Тобто, за великим рахунком, хоч як дивно це звучить, у своєму чистому, імперському вигляді Росія в степах Донбасу так і не почалася.

Вся річ у тім, що єдиним зв’язком між подіями на Донбасі й тим, що відбувається в самій Росії, є той факт, що і там, і там надзвичайно точно й філігранно грають на найтемніших, найглибинніших очікуваннях та сподіваннях народної душі. І Путін, і Захарченко однаковою мірою є продовженням самого народу, який чекає манни небесної у вигляді міцної руки всіма своїми 82 відсотками. Але на цьому подібність закінчується. Те, на що сьогодні перетворився Донецьк, як і вся «ДНР», — 30-ті роки минулого століття з відповідною ідеологією та соціальними орієнтирами, які не мають нічого спільного з білими лайковими рукавичками російського імперіалізму, що сьогодні йде з Москви. Кілька наочних прикладів.

Читайте також: Прогулянка Луганськом

Передусім прибічники Росії в Донецьку наполягають на автентичності становища інформаційних фронтів: 90% медіа-простору РФ займають лояльні до режиму ЗМІ. Але, перепрошую, у Росії є телеканал «Дождь», є радіо «Эхо Москвы», є Невзоров і Шлосбєрґ, які критикують у пух і прах панівну верхівку Кремля. Так, вони ледве втискаються в ці 5–10% ефірного часу, але ж таки є. У «ДНР» немає нічого. Тут немає жодної опозиційної газети, тут немає самої опозиції, тут немає жодного телеканалу, який не оспівував би відкриття консервного заводу та чергового рекорду в надоях «республіканських» корів. Зате є найвища міра покарання у вигляді розстрілу за шпіонаж і роботу на українські спецслужби, яку абсолютно точно «повісять» на кожного, хто займатиметься опозиційною режиму журналістикою в самій «ДНР».

До речі, про цю нещодавню новацію. Розстрільні списки і 30-річні терміни теж навряд чи можна порівняти з російською дійсністю, навіть не беручи до уваги той факт, що особливо неугодні режиму співгромадяни «списуються» без будь-яких санкцій суду під виглядом усім відомих розборок із «троянцями» й величезної кількості зниклих тут безвісти людей навіть порівняно з 1990-ми. На бодай якусь правову основу можна розраховувати лише у випадку дрібної крадіжки. Решта побудована за общинно-родовим принципом зв’язків, «замазок», «маз» та іншої тюремної атрибутики, що накрила багатостраждальний Донецьк.

Щодо єдиного вільного вікна у світ інформації — інтернету, то «республіканські» комп’ютерні умільці постаралися й тут: за останні два місяці особисто я втратив доступ через звичайний браузер до основних українських ЗМІ, таких як «Радіо Свобода», «Тиждень», «Остров» і «Дзеркало тижня». Так, цю заборону досить легко обійти, але сам факт тотальної диктатури, що вторгається не тільки в соціальний, економічний і культурний, а й в особистий простір, очевидний.   

Не має рівних «республіка» й за масштабами репресій: будь-яке інакомислення останнім часом у Донецьку переслідується особливо жорстко, виливаючись, зокрема, і в арешти всім відомих людей, до яких досі не допустили адвокатів та яким не висунуто жодного офіційного звинувачення. Тоді як кримінальному кодексу «ДНР» ніщо не заважає їх просто стратити.

Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»

У всіх цих моментах сучасний Донецьк нагадує радше Чечню з традиційно-родовою ментальністю та повагою до особистого авторитету й сили, ніж дещо рафіновану Москву чи Пітер. Та й основна ідея «республік» ой яка далека для самих росіян, що плекають нині мрію про царя або «верховного правителя» (як цю посаду назвав Владімір Жиріновскій) та аж ніяк не ідею бутерброда з ковбасою, завернутого в піонерський галстук.

Взагалі, звісно, сьогодні доводиться дивуватися навіть тим, хто розраховував побачити в червонуватій фізіономії «ДНР» увесь спектр репресій і бажань бути вишмаганими міцною рукою. Невільно запитуєш себе: а чи є взагалі дно в цьому тепер уже безкінечному падінні в безодню ординських часів? Зрештою, будь-яке відхилення теж має межу, не можна ж усе життя молитися на Лєніна й обстоювати ще більшу кількість розстрільних списків, щоб «навчити республіканських ворогів». Але, як показує практика, дна ще не видно, й імперське минуле Росії проростає на Донбасі корінням хрущовських часів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.