▪   Тетяна Землякова

«Ми залишаємось рабами чужого»

Фото автора
Хмельницький актор, бард і режисер Володимир Смотритель про монотеатр, міжнародні фестивалі і роль Мазепи

 

Моногру вважають видовищем для справжніх гурманів. Проте в останні роки це елітарне мистецтво стає ближчим і цікавішим суспільству. В цьому впевнений Володимир Смотритель– актор, бард, режисер, керівник Хмельницького монотеатру «Кут» та директор Міжнародного фестивалю мономистецтв «Відлуння», який протягом уже вісімнадцяти років грає на сцені театру одного актора. Протягом дев’яти років працював у Київському театрі юного глядача, згодом – у Чернівцях. Він є частим гостем різноманітних мистецьких фестивалів за кордоном.

 

- Пане Володимире, якщо порівняти динаміку розвитку мономистецтва в останні 10-15 років, які тенденції проглядаються?

- Нарешті настав мій час і люди стають «мониками». Народ роздратований та втомлений від тих моновистав, які мало не щодня влаштовує український політикум, але він ще знаходить у собі сили та бажання прийти у театр. Не просто у театр, а на моновиставу. Цей дивовижний час, про який я мріяв багато років, уже настає. І я бачу в очах свого глядача кореляцію отого самозапитання, яке намагаюсь донести у кожній виставі. Своєю грою я вчу людей позбуватися стадного інстинкту, закликаю до самовідтворення.

- В чому унікальність «Кута»?

- Це – стаціонарний театр в окремому приміщенні, де є театральний зал, невеличкі артільний та реквізиторський цехи. Подібний монотеатр «Крик» діє у Дніпропетровську. В Європі їх теж всього один-два. Стаціонарний театр передбачає наявність репертуару. Мій репертуар сьогодні складають десять моновистав різних жанрів.

- Міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння», який протягом восьми років був столичним, Ви «перетягнули» у Хмельницький, де він з успіхом проходить третій рік поспіль. Наскільки знаю, Ви просто не дали йому «вмерти». Чи не впливає регіональний статус на імідж київського фестивалю?

– Тривалий час цей фестиваль проходив у Києві на базі театру «Колесо» на Подолі. Його організатором і натхненницею є Ніна Мазур, яка нині проживає у Ганновері. Фінансувався він однією з швейцарських груп, але через кризову яму, в яку потрапила Україна кілька років тому, інвестори відійшли від проекту.

Я б не сказав, що зміна «столичної прописки» негативно вплинула на нього, він став менш відомим чи щось таке. Швидше навпаки. Щороку на «Відлуння» приїздять майстри моножанру з усіх куточків світу. Минулого року завітав голова МІТ ЮНЕСКО, куди входить фестиваль від України, пан П’янконе і був вражений організацією. Фестиваль очікуваний, до нього тягнеться еліта та молодь. Маю надію, що цього року вдасться «узаконити» «Відлуння».

- Позаминулого року в Македонії на інтернаціональному фестивалі монодрам Ви представляли Україну зі своєю найбільш глибинною та скандальною містерією «Гоголь. Реінкарнація», а минулого показали її на Балканах у Косово і отримали гран-прі. Розкажіть трохи про виставу та поділіться враженнями від поїздок.

- «Гоголь. Реінкарнація» - експериментальна робота з новими сміливими віяннями поставлена за п’єсою київського драматурга Євгена Курмана. В чому скандальність містерії? Можливо в маленькому нюансі: на сцені під час вистави я працюю оголеним. Але ж потрібно сприймати не мою персону як таку, а образ в цілому. Балканський глядач як, зрештою, й македонський були шоковані постановкою у гарному сенсі цього слова.

Сюжету, власне, вистава не має – побудована емоційно начитуваною мозаїкою за листами Гоголя. П’єса допомагає глядачеві по-новому подивитися та оцінити життєві істини: якими ми приходимо у цей світ і якими йдемо з нього. Буває, що вона настільки сильно «б’є» глядача безпристрасною гарячою правдою, що з людьми, у прямому значенні цього слова, трапляється ступор. Але зрозуміє «Гоголя» лише інтелектуальний глядач. У іншому випадку її сприймають як щось незрозуміле, дивне та сороміцьке.

З цим, власне, був пов'язаний випадок, коли в одній з місцевих газет, після виходу вистави прочитав обурення однієї читачки, мовляв, «Кут» потрібно закрити, бо там Смотритель голий бігає по сцені. А у Бітолі я за цю виставу отримав диплом майстра,своєрідний міжнародний сертифікат акторської якості та увійшов до трійки кращих драмакторів.

Отакі життєві парадокси. Македонія зустріла нас дуже гостинно. Вистава була відпрацьована тому на сцені почувався вільно і невимушено. Перед кожною виставою можна було прочитати її короткий зміст англійською, але у випадку з “Гоголем” складність полягала у тому, що сюжет як такий відсутній.

- Чим особливо запам'яталася Бітола?

- Бітола — невеличке містечко (до 60 тисяч мешканців), за 15 кілометрів від Греції. До речі, вдалося побувати в місті Окріт. У тамтешньому найбільшому, найглибшому і найчистішому Окрітському озері водиться єдиний у світі вид маленької рибки,в якої луска з особливого каміння. Уже багато століть вони мають свою технологію його видобування і обробітку.  З цих камінців потім виготовляють маленькі амулетики.

Надзвичайно вразило те, наскільки національно свідомими є македонці. Це видно і за тим, як вони дотримуються звичаїв, бережуть їх. Музика, пісня, танці у Македонії лише автентичні, знайомі і рідні серцю кожного македонця з дитинства.

На весіллі, мені якраз пощастило побувати на одному з таких, у них грають лише “живі” народні інструменти бубни, флейти, труби. Всі мелодії дуже гарячі, їх тривалість в середньому до 50 хвилин. Люди всі як один, від малого до старого, вскакують і починають однаково і швидко стрибати по колу. Мені навіть вдалося вивчити кілька рухів, їх запам'ятати дуже легко.

Боляче усвідомлювати наскільки різне у нас з македонцями відчуття національної свідомості. У нас воно відсутнє взагалі. Тому ми досьогодні залишаємось рабами чужого.

- Продовжуючи тему національної ідентичності, яка розкривається у вашій новій моновиставі «Мазепа», чим ця постановка є цікавою і актуальною сьогодні?

- У роботі, співавтором та постановником якої є Ярослав Мельничук, піднята неоднозначна тема двоякого потрактування історичної постаті Мазепи: гетьмана романтика-утопіста, а відтак – зрадника чи героя. Композицію вистави складають три тематичні лінії: міркування Мазепи над причинами падіння Батурина, поразки битви під Полтавою, а ще – його роман з Мотрею Кочубей. 70-річний гетьман викинутий за межі нації, навіть на рівні фізичному: проклятий та всіма забутий. Робота, яка спонукає замислитися над багатьма історичними та чисто життєвими питаннями. У пролозі та фіналі вистави режисером-постановником було використано кадри кінохроніки, які проектуються на екран-завісу. І під пісню на слова Мазепи, які були написані 300 років тому, показано хроніки бійок наших нардепів: «Нема ж любви, нема згоди, від Жовтої взявши води, крізь незгоду всі пропали, самі себе звоювали».

- Важко грати Мазепу?

- Обираю персонажів, яких завжди грати легко. Я поділяю думки та підтримую вчинки цього гетьмана, і п’єса мені надзвичайно сподобалась. Крім того, Мазепа, на відміну від інших персонажів, – це театр слова і глибочезний внутрішній резонанс, крізь який і я також піднімаюсь та олюднююсь.