▪   Юлія Бентя

Театр – це секс

Керівник Києво-Могилянського Театрального центру «Пасіка» Андрій Приходько про давню українську драматургію, молодих режисерів і спосіб змінити батьківщину на краще

Київський театральний режисер Андрій Приходько народився у місті Первомайському Харківської області, закінчив акторський факультет Дніпропетровського театрального училища та режисерський факультет московського ГІТІСа. З 1993 року він грав і ставив в “Мастерской П. Фоменка”, де досі почувається як вдома. Після нетривалих режисерських гастролей Росією (“Маркіза де Сад” Юкіо Місіма в Челябінському молодіжному театрі, “Лжець” Корнеля в Нижегородському театрі комедії, “Життя це сон” Кальдерона в Театрі ім. Є.Вахтангова) переїхав до Києва. Здається, назавжди. Тут його першими роботами стають “Шельменко: друга версія” в Молодому театрі та “увертюраДОпобачення” (за “Сойченим крилом” Франка) в театрі “Сузір’я”. На франківській сцені, де Андрій Приходько працює режисером від 2000 року, а згодом й у очолюваному ним Театральному центрі Києво-Могилянської академії розпочинає відродження давньої української драми. З’являються “Трагедокомедія о воскресенії мертвих» Г.Кониського та «Аз» за драмою «Ужасная изміна сластолюбіваго житія…» невідомого автора. Українським текстам «до пари» режисер інсценує індійську Магабхарату («Шякунтала» в Театрі ім. Франка) та розповідає «Легенду про Фауста», зовсім не чіпаючи поему Гете. Останню з власних вистав – блискучу «Фрьокен» в оригінальному перекладі (суміш літературної мови, суржика і бойківського діалекту) і чудовому виконанні могилянських акторів-аматорів – 43-річний Андрій Приходько нещодавно вивозив на гастролі до Москви в «Мастерскую Фоменко».

«Пасіка» – це не театр, а театральний центр, де кожний вулик гуде по-своєму. Нещодавно дізнався, що в Україні була така традиція: в селах, де не було церкви, люди ходили сповідатися до пасічника. Формальних складових в роботі Театрального центру «Пасіка» Києво-Могилянської академії мінімум. Як більшість того, що відбувається в нашій країні, тут все працює на двигуні внутрішнього згорання. Поки каламутиш, доти щось відбувається... Я опікуюсь тим, щоб Центр став полігоном молодої театральної формації. За потенціалом та кількістю театральних майданчиків будівля на Іллінській, 9 у Києві не має рівних. У нас є можливість ставити на семи майданчиках! Ви бачили “Фрьокен” за Августом Стріндбергом в залі, який у нас називається «Колізей», де глядачі сидять з чотирьох боків. Є велика зала, що називається «Глобус», на 750 місць. Андеграундну залу ПідWall дуже люблять молоді режисери, там проходять художні виставки і театральні вистави. Хотілося б частіше запрошувати в Могилянку фахівців різних жанрів, влаштовувати майстер-класи. Якось приїздив знавець dell’arte із справжніми венеційськими масками, проводили майстер-клас з вуличного театру на ходулях, з вогнями. Айкідо мені теж видається дотичним до театру.

Театр – це секс.Театральний процес можна наблизити до природних явищ або до неприродних, штучних. Він може бути таким, що призводить до народження чогось, що потім буде продовжуватися ще і ще, даватиме нове і нове життя. А може бути шикарним збоченням, призводити до якихось хвороб. Це залежить від того, хто як собі цей процес змоделює. Мені більше подобається природний шлях. Про це ніколи не думаєш, але в розмові з кимось починаєш формулювати.

Щасливий, що фольклорний гурт “Божичі” кожну останню середу місяця проводить у нас танці, а кожний тиждень – співи. “Божичі” діють терапевтично, я щасливий можливості співпрацювати з ними. “Божичі” вчать чути резонатори, звільняють від різних “зажимів”, що спричиняють в людині нездорові процеси. Окремо займаються з жінками і чоловіками, бо різна технологія. Загалом хочеться бачити більше цікавих людей, як художник і одночасно майстер айкідо Ігор Цикура. Намагнітити це місце так, щоби воно гуділо! На пасіку як приходиш, там навіть повітря цілюще!

Театральний центр важливий для Могилянки. Тим не менше, керівництву вишу постійно треба доводити свою потрібність. Коли ж доведеш, змусиш, руками поводиш, оформиш всі папери, тоді, зрештою, можна казати, що підтримку маємо. Проте головне, що є стратегічна домовленість.

З молодими режисерами особливий клопіт. Було так, що лише за травень-червень ми випустили шість прем’єр. Надаємо шанс і простір, на якому можна щось робити. Іноді скласти виставу простіше, ніж організувати її тривале життя. Одна справа – статево дозріти, запліднити і народити, інша – дозріти до того, щоби піклуватися про народжене... Цьому неможливо навчитися за п’ять років в театральному інституті, таке приходить лише з досвідом.

Вистава «Аз» – це не стільки театр, скільки рихтування свідомості. Вона була створена за п’єсою, написаною в Києво-Могилянці в кінці XVII сторіччя. Мені здається, дуже перспективно це все якось «роздмухати», відродити вітчизняну барокову драму. Тим більше, що зараз, перед Євро-2012, шукають «тотеми» України, те, чим Україна цікава. В Стратфорд їздять мільйони, бо вважається, що там народився Шекспір. Я там теж був, ходив з роззявленим ротом, купував повне зібрання творів Шекспіра старою англійською мовою. Після дослідження Гілілова про справжнього Шекспіра сумнівно, що Стратфорд – його правдива батьківщина. Але він лишається туристичною Меккою, яка приносить Сполученому Королівству багато грошей. Так от, місце народження українського театру, яке живе потужним сучасним життям, цілком могло би стати одним з державних «тотемів». У часи розквіту Києво-Могилянської академії у XVII-XVIII ст. наше мистецтво дійсно існувало в світовому контексті! Від європейських сусідів до України прийшла традиція розігрувати драматичні історії за біблійними сюжетами. Наша вистава «Аз» створена за п’єсою невідомого могилянського автора. Окрім іншого, вона цікава тим, що коли в Москві тільки започатковували свою академію, то запросили досвідчених викладачів з першого слов’янського університету – Києво-Могилянської академії. Ці викладачі взяли з собою кращих спудеїв і серед багатьох сюрпризів для московитів представили вперше на Москві небачене доти диво – драматичне дійство. І от за цією п'єсою ми граємо виставу «Аз». Це розкішний стиль викладу, текст, який не можна швидко проговорити, його треба смакувати, як мед! Доки прочитаєш саму назву – «Ужасная изміна сластолюбіваго житія с пріскорбним і нищетним в євангелском пиролюбці і Лазарі преждє ізображенная» і т.д. і т.п., можна розраховувати на оплески!

Театр – це «як робити», дуже практична річ. Коли я повернувся з Москви, де працював в «Мастерской Фоменко», думав, що тут скрізь буде все українське, шукав українські переклади світової драматургії... У багатостражденному магазині «Сяйво» добродій мені сказав: «Ви знаєте, перекладів світової драматургії у нас немає. Але я вам покажу книжку, яка вас зацікавить». Це був один з томів шеститомника 1928 року, де була зібрана старовинна українська драма. Там як раз описується – що, як і за яким каноном треба ставити, як мають виглядати алегоричні постаті Отмщеніє, Милость...

Не маю жодного сентименту до аматорства – щоб вийти, походити в красивих платтях, послухати оплески. Коли захочу – прийду, коли не захочу – не прийду. Але є дилетанти, які не мають «корочки», та настільки чутливіші до Бога, до гармонії, що насправді виявляються крутішими за будь-яких професіоналів. Ну, це відомо. З геніальним актором Богданом Бенюком ми грали на Малій сцені Театру Франко «Трагедокомедію о воскресенії мертвих» Георгія Кониського, викладача поетики, а згодом ректора Києво-Могилянської академії. Намагалися знайти той пра-театр, як грали колись ті божественні непрофесіонали. Вони не акторствували, а складали картини ідеалу – за тими драматичними візерунками, мозаїкою ситуацій. А от в «Ужасній изміні сластолюбівого житія...» починається все з того, що до Царя світу прибуває на семиглавому змії Сластолюбіє і підкоряє його. Там є сцени «на тому» і «на цьому» світі, є спор душі з тілом. Мені цікаво було залити у старі міхури сьогоднішнє вино, випробувати цей сюжет фантазіями, пробами, етюдами сучасних молодих могилянців.

Через українську барокову драму можна зрозуміти японську, китайську чи індійську. Вони побудовані на однакових законах! Є Персона і Творець, на цих полюсах будується Всесвіт у цих творах. Саме тому навчання театральній професії, я би думав, треба починати із старовинної української драматургії. Натомість у нас, при всіх педагогічних досягненнях, в основному навчають «європєйской манєркє». Берешся за індійську драму, або балійський театр, або японський, і думаєш: «Как мне туда с этой манеркой приступиться?..». До чорта ту манєрку! В театрі інші правила гри!

Коли в Театрі Франка готували виставу “Шякунтала”, були вимушені вчитися з акторами традиційному індійському танцю одісі. Європейський танець напружений, натягнутий, а там все дуже плавно, з “підв’язкою” до Бога. Занурившись в це море, розумієш, що вся світова драматургія подібна. І тоді, із всім цим космосом всередині, ти будеш, як написано у Чехова, просто сидіти і пити чай, а в тобі в той час руйнуватиметься Всесвіт... Бо тепер у тобі є той Всесвіт! Кожний проходить цей шлях: коли йдеш світом, потім повертаєшся і відчуваєш своє вже зовсім інакше.

У мене загалом невеликий досвід постановок сучасної драматургії. Але є досвід читань сучасних текстів, які проходили у Театрі Франка по понеділках. Почали з «Вертепчика» Івана Малковича в акторському буфеті. Коли почало бракувати місць для публіки, перейшли на Малу сцену. Пам’ятаю історію Олексія Росіча про шахтарів. Він читав справжнім суржиком, кошмарно-совковим, але так точно почутим. Половину того часу я проржав як коняка, інакше не скажеш, а половину проплакав. Це був фарс на смерті. Його тоді вже обхажував Валерій Тодоровскій. А потім за його сценарієм вийшов фільм, де грають Сєргєй Гармаш, Олексій Горбунов...

Все буде добре, все «срастется», коли ми нарешті визначимося, хто ми є такі. Чому у нас чи то є, чи то нема української сучасної драматургії? Бо не сталося самоідентифікації. Бо ми досі не визначилися, хто ми – мальчікі ілі дєвочкі? українці чи росіяни? Тому не можемо розповісти світу, що нам болить чи що нас радує. Ми слідуємо чужим розповідям про чужі болі чи радості. Я зараз кажу не про політику. В Україні можуть робити все, навіть космічні кораблі. Сто з чимось тисяч наших програмістів виїхало в одну Німеччину! В Москві що не програміст, то обов’язково з Києва. Чому монголу, шведу, англійцю на його некурортній території так добре? Тому що він любить її! Любов – це основа життя. І коли любиш, ти хочеш, щоб саме отут було добре. І любов тебе робить сильним.

Треба робити те, що ти хочеш, а не дихати в дупу сусіда і грітись від того. Та подивіться: у нас така ж ділянка, як і у сусідів! Але ми замість того, щоб засукати рукави і місити, будувати, шкребемося до сусідів і кажемо: «Пустіть погрітися...” Отакі велетні, здорові дурні! Якщо любиш, ти ж зробиш зусилля, хоча б пальцем поворухнеш, щоби те, що важливе для тебе, не пропало. А ми навіть не знаємо себе, не дослухаємося, що у нас болить – геморой чи зуб. Себе не бачимо! Кожна людина – це сопілка, в яку Боженька дме. Наше завдання – цю сопілку прочищати, щоб у ній був простір для божественних пісень. Бо кожний має свій внутрішній целюліт, який не дає звучати. Це як у Гротовського, який веде не до того, щоб чомусь навчитися, а щоб позбавитись того, що заважає. Проте дослухатися до себе, це не значить – глохнути.

Хочу бути українським бюргером. Зайти в книгарню, погортати один з тисяч томів українських п’єс, що виходять друком щотижня. Або увімкнути український телевізор з українським кіно, покрутити носом і переключити на щось інше українське. Тобто бути лінивим бюргером у своєму сталому, структурованому, розвиненому середовищі. Натомість наш театр існує без пуповини від драматургії. Режисери беруть іноземних авторів і чудово ними обходиться. Драматургія – це як нафта для промисловості. Справжня сучасна драматургія у нас з’явиться тоді, коли ми усвідомимо себе. Якщо встановити нормальні правила гри, то за іноземних авторів треба сплачувати більше, ніж за своїх. Розвивається драматургія – розвивається театр.

Володимир Кучинський у своєму театрі створює магічні вистави. Його вистави для мене – найрідніші. Хотів би, щоб весь світ побачив «Швейка» Бенюка і Хостікоєва. Маю сентименти до Молодого театру. Вистави Мойсеєва викликають повагу. До того ж це був перший театр у Києві, у якому я ставив. Починав з дельартівської версії «Шельменка» Квітки-Основ’яненка, де Шельменко – це Арлекін, Шпак – Панталоне. Комедія – це взагалі вершина. Думаю, немає жодної вистави взагалі без комічного. Це неможливо, бо трагічне і комічне тісно пов’язані. В той же ж час мені дуже імпонують чисті жанри. Як і чисті матеріали.