▪   Богдана Костюк

Українські музеї поза Європою?

У Фінляндії відбувся конгрес Європейської асоціації музеїв, який визначив головні завдання музейної діяльності у країнах ЄС. Україна на конгресі не згадувалась…

Гетьман Павло Скоропадський. З Музею українського гетьманства

 

Нещодавно у Фінляндії відбувся конгрес Європейської асоціації музеїв, який визначив головні завдання музейної діяльності у країнах ЄС на найближчий час і на перспективу. За повідомленнями Асоціації, ідеться про модернізацію законодавства держав ЄС у галузі підтримки музейної справи і захисту історико-культурної спадщини, та утворення спільного музейного простору Європи – EuroMuzeumSpace. Також музейники визначили за необхідність допомогти розвиткові музеїв у Центрально-Східній Європі та на Балканах, і підтримати ініціативи міжнародних благодійних фондів, бізнес-корпорацій та приватних осіб, які надають підтримку музейній справі.

Україна на конгресі у Фінляндії не згадувалась – при тому, що українські музеї, іноді самі про те не маючи гадки, стають учасниками Європейського музейного простору. Точніше, не самі музеї, а інформація про їхні експонати, тим чи іншим чином пов’язані з європейською історією.

Скарби мистецтва і скарби законів

У Саксонській скарбниці, що розташована у Палацевому комплексі Дрездена, оглядаючи оздоблену сапфірами срібну кінську збрую, уважно придивилась до підпису, зробленого англійською та німецькою мовами: «1750 рік – подарунок Кримського каганату Саксонії». А нижче – прохання підійти до серверу в кінці залу і продивитись відповідну інформацію. Сервер – електронне табло з клавіатурою, знову ж таки англійською та німецькою, під цифрою, якою позначено «мій» експонат (дорогоцінну збрую), видав інформацію про Крим та Саксонію у ХУІІІ ст.: система правління, участь у подіях європейської історії того часу тощо. А найбільше вразило, що сервер пропонував звернутись до Вікіпедії, та рекомендував знайти там інформацію про експонати, які зберігаються у Національному заповіднику «Ханський палац у Бахчисараї (Україна)»! І не встигла я оговтатись від здивування, як мій палець автоматично натис потрібну кнопку – і ось переді мною англомовна версія Вікіпедії, стаття про Бахчисарай…

Буквально через день, я потрапила до маленького чеського містечка Кутна Гора, де в єзуїтському монастирі міститься невеликий, але інформаційно-насичений Музей Божої Матері. І на електронному екрані сучасного комп’ютера, який поєднує музей та монастир із довколишнім релігійним та музейним світом, знаходжу кілька рядків про Святу Софію Київську, що у ній зберігається унікальна мозаїка Марії Оранти. Монахи використовують чеську, німецьку та англійську мову – а один з послушників, побачивши моє здивування, повідомив хорошою російською мовою, що незабаром – «для потреб єзуїтської спільноти світу!» – музейну інформацію буде перекладено на латинь.

Тут варто зупинитись, перервати європейські мандри музеями Німеччини та Чехії.

І повернутись на терени України. Де музеї, розташовані в обласних центрах, не мають змоги оновлювати або розширювати експозиції – немає ні коштів, ні площ. Де центральні (національного рівня) музеї, як і всі інші заклади освіти та культури, фінансуються за залишковим принципом. Де суспільство і влада до музеїв ставиться так, як і за часів СРСР – мовляв, це будівлі, де зберігаються і виставляються експонати культури, мистецтва, історії рідного краю, країни або іноземних держав… При цьому експозиції часто зроблені поверхово й нецікаво, тож утримати екскурсантів (особливо дітлахів) біля стенду з чучелами зайчиків абр біля погано освітлених картин у пропахлих пліснявою залах доволі важко. І це трапляється на початку ХХІ століття, коли музейна справа у розвинених країнах світу давно вийшла поза межі просто культури і просто освіти!

Експерт Ради Європи Олександр Буценко таку ситуацію пояснює: «Влада в Україні не поспішає поліпшити фінансування музеїв, оскільки, глобально кажучи, владі для маніпуляцій та контролю потрібні недостатньо освічені, без досвіду та знань, люди. Такими легше керувати, як свідчить історія. По-друге, самі музейники не завжди уявляють, в якому напрямку вони хочуть розвиватись, в який бік іти – прогресу чи регресу. Вони не знають, чи хочуть перетворити заштатний музей на міський або обласний центр інформації, комунікацій, збереження скарбів мистецтва і культури – чи їх влаштовують оця провінційність, сказати б, із старою експозицією у стилі соціалістичного реалізму, з давно не ремонтованими приміщеннями тощо…». На думку швейцарського мистецького куратора Матті Штрауб, більшість українських музеїв та їхні працівники живуть «радянськими уявленнями про музей як місце збереження певних експонатів». І знати не знають, що таке бізнес-план та план розвитку, не докладають зусиль, аби долучити приватні кошти під розвиток музею. «Розумію, що є винятки – я спілкувався з керівниками Національного заповідника «Софія Київська», Національного художнього музею України та музеїв родини Ханенків. Це сучасні люди, які мають модерний підхід і бачення самого музею – але їхню активність стримує невиконання українськими властями дуже непоганого українського же закону про музейну діяльність, та відсутність закону, який би визначав діяльність меценатів і благодійних недержавних інституцій у справі розвитку та оновлення музеїв в Україні».

Професор Штрауб – один з європейських експертів, ознайомлений із законопроектом «Про меценатство», що його презентовано відомими благодійними фондами України гуманітарного спрямування (Фонди В. Пінчук та Р. Ахметова, Благодійний фонд розвитку «Індустріального союзу Донбасу», фонд «Україна 3000», «Українська родина» та інші). На думку швейцарського фахівця, ухвалення цього закону дозволить державі «зменшити фінансовий тягар на бюджет, завдяки перенесенню певного фінансового навантаження на підтримку мистецтва й музейної справи на плечі тих, кого ви називаєте олігархами, і хто намагається підтримувати музеї». Система співпраці між музеями, з одного боку, та приватним капіталом і благодійними організаціями (фондами) з другого успішно працює у Фінляндії, Швеції, Нідерландах, Німеччині, Словенії. Подібну систему запроваджують Польща, Франція, Чехія. Країни Піренейського півострову також мають свій досвід співробітництва держави, приватного капіталу та музеїв.

Навіщо Україні Лувр?

Київський «Мистецький Арсенал» ніколи не стане «українським Лувром», як би того не хотіли окремі митці та політики. Адже колекцію Лувру упродовж півтисячі років збирали носії французької імперської корони та їхні чиновники. Натомість, «Арсенал» може стати мистецьким, освітнім, комунікативним центром, в якому демонструватимуть шедеври української і світової культури та мистецтва; в «Арсеналі» знайдеться місце і для проведення лекцій з історії традиційного мистецтва України та інших держав, і для виставок сучасного мистецтва, і для семінарів і майстер-класів провідних митців. Принаймні, про це мріє директорка «Мистецького Арсеналу» Наталя Заболотна. З її ініціативи, до роботи над реставрацією комплексу, до розробки концепції його розвитку долучились експерти провідних світових музеїв та Ради Європи. Фахівці стверджують: не лише «Арсенал», а й усі музеї України потребують програм розвитку і модернізації, відповідно до світових стандартів для мистецьких та освітніх установ.

Слово О. Буценку: «Європейська асоціація музеїв створила дослідницький центр, який працює в усіх країнах Європи. Фахівці центру збирають та аналізують інформацію про музеї, їхній досвід роботи й розвитку, допомагає розробляти плани з розвитку для окремих музеїв, тощо. На жаль, Україна досі не стала членом Асоціації, як і багатьох інших неурядових організацій, що єднають європейські музеї. Мені здається, українським музейним працівникам варто «торувати дороги» до цих установ, принаймні, аби отримати інформацію про сучасну музейну справу в Європі і світі, ознайомитися з їхнім досвідом, налагодити прямі контакти з колегами…». Водночас, без вільного спілкування, без огляду на політиків і чиновників, українських та зарубіжних музейних працівників також неможливий живий діалог поміж музеями. А відповідно – присутність України в європейському музейному просторі.

Ігор Понамарчук – меценат, колекціонер, фундатор музею української ікони – це київський «Музей духовних скарбів України» – вважає, що упізнання певної території, певного народу, певної держави розпочинається з культурних надбань, з традиційного мистецтва. І додає: «Мені у процесі підготовки до відкриття Музею поталанило: мав підтримку «сильних світу цього», яких привабив ідеєю експонувати шедеври духовного світу України. Інакше, я би навряд отримав і дозвіл на освоєння земельної ділянки у центрі Києва (вул. Десятинна), і допомогу професійних реставраторів та мистецтвознавців…».

А скільки музейчиків у багатьох українських міст і містечок не можуть похвалитися такими потрібними для розвитку справи зв’язками?! І взагалі, як довго українські музеї будуть залежати від доброї волі або особистих мистецьких уподобань та інтересів політиків та чиновників?

Правда, сумна, ба навіть трагічна історія музею історії Києва свідчить, що і це не завжди допомагає: екс-президент В. Ющенко, з одного боку, гаряче підтримував Музей столичної історії, а з іншого, це не завадило йому залишити музей просто неба, без приміщення і можливості отримати приміщення у майбутньому.

Експерт Національного художнього музею України Микола Скиба, коментуючи ситуацію «на музейному полі», пояснює: «Музеї мають певні права лише на папері. Щоб ці права були реально гарантовані й забезпечені, треба не так уже й багато. Головне – нарешті виконати закон, який регулює роботу музеїв і бібліотек, й ухвалити законопроект, який дозволить меценатам безболісно фінансувати розвиток музеїв, пленери та виставки, міжнародні мистецькі акції тощо. Важливо, щоб працівники музеїв переосмислили, що воно таке – музей, музейний простір? Чи це справді місце, де можна отримувати нові знання, нову інформацію, бачити скарби мистецтва та історії? Я нещодавно проїхав по музеях США та країн ЄС: там по-новому прочитують роль музеїв у збереженні скарбів минулого і створенні системи знань про це минуле або ж про сучасне – там фахівці переорганізовують експозицію, технічні засоби таким чином, щоб відвідувач музею відчув свою дотичність і до старих мистецьких шедеврів, і до артефактів історії, і до сьогодення».

Менеджер приватної колекції «Платар» Віктор Самарський додає: «Законодавство повинно також чітко визначити права музеїв усіх форм власності – тобто, приватних і державних, національного рівня і музеїв місцевих. Стратегія і правила гри на цьому немаленькому, для України чи не неосяжному «полі» повинна давати певні права та преференції усім учасникам: владним інституціям, які розробляють концепції культурної та освітньої політики, розписують бюджети – та приватним фондам і меценатам, які хочуть вкладати кошти у розвиток музеїв або ж відкривати свої музеї (експозиції), і при цьому не боятись, що їхні гроші зникнуть, музеї раптом закриють…».

Отже, ситуація з музейною справою в Україні не прозора і не чітка: як констатують експерти, чинне законодавство у цій царині не діє в повному обсязі; кількість меценатів музейної справи зростає, і ситуація потребує законодавчого забезпечення; проблеми із земельними відводами, розширенням та переоснащенням музеїв треба вирішувати якнайшвидше. І не треба вважати, що справа розвитку музеїв – це справа лише самих працівників музеїв, відповідних управлінь і міністерств, зацікавлених у цьому спонсорів: це справа усього суспільства. Якщо воно – суспільство – зацікавлене у модернізації діючих і побудові нових музейних територій та площ… Як це роблять сусіди України – і Росія, і країни ЄС.