▪   Олександр Михед

Вхід через чорний вихід: майстер-клас від (не)професіоналів

"Самотній чоловік", реж. Т. Форд
Новітнє змішування стилів ставить все з ніг на голову

Новітнє змішування стилів ставить все з ніг на голову. Художня вартість сучасного мистецтва вимірюється грошовим еквівалентом. Впізнаване обличчя може переконати обивателя купити той чи інший дебютний фільм

 

Новітнє змішування стилів ставить все з ніг на голову. Художня вартість сучасного мистецтва вимірюється грошовим еквівалентом. Поп-артисти роздумують над долею країни, домогосподарки пнуться на сцену, спортсмени змагаються у політиці з телеведучими. Головне – це розкрученість імені, медіа-присутність у інформаційному потоці. Впізнаване обличчя може переконати обивателя купити той чи інший товар, або просто допоможе продати власну книжку дитячих казок чи, приміром, «брендове» лахміття з колекції, що носить так само гучне ім’я медіа-персонажа. Але, як завжди, трапляються вражаючі винятки. Коли новачки, заходячи на нову для себе територію, можуть показати справжній майстер-клас і продемонструвати володіння мовою іншого ремесла. Або мистецтва.

Сьогоднішня розмова зокрема про дебютні повнометражні фільми, зроблені людьми, котрі вже досягли визначних успіхів поза кіноіндустрією. При цьому жоден із цих фільмів не можна відділити від особистого життя, приватної території кожного із режисерів-дебютантів.

«… inLAallalone»

Тома Форда часто називають «іконою сучасної моди». За свою кар’єру модельєра він отримав усі можливі відзнаки світу моди. Завдячуючи його праці, розпочався новий етап у всесвітній славі відомого бренду «Гуччі». Наводять, приміром, такий факт: у 1999 році, коли Том Форд приєднався до компанії, «Гуччі» були на межі банкротства і оцінувались приблизно в $ 4,3 млрд. В 2004 Том Форд залишив Групу «Гуччі» з оцінкою активів $ 10 млрд. Нині йому 49 років, він займається розкручуванням власної марки одягу та аксесуарів (понад 20 ексклюзивних магазинів у найбільших містах світу). Том Форд активно співпрацює у якості стиліста з зірками Голівуду і часто відповідає за вигляд їхніх екранних перевтілень (до слова, саме Форду належить вишуканість Дж. Бонда/Д. Крейга у «У кванті милосердя»).

Минулого року на Венеціанському кінофестивалі Том Форд презентував свій перший повнометражний фільм «Самотній чоловік», де виступив сценаристом і режисером. Стрічка розповідає про один день з життя професора літератури з університету Лос-Анджелесу (неймовірна роль Коліна Ферта – нагорода Венеціанського фестивалю за найкращу чоловічу роль, номінація на Оскар), який переживає смерть свого коханця, з котрим прожив 16 років. Саме в цей день, 30 листопада 1962 року, він хоче змінити своє життя, переламати плин 8 тужливих місяців, що пройшли від дня загибелі коханого.

За основу стрічку послугувала однойменна книга Кристофера Ішервуда, що побачила світ у 1964 році. Ця книга вважається класикою, одним із перших і чи не найкращих романів новітнього руху геїв за свої права. Том Форд не приховує своєї сексуальної орієнтації і вже більше 20 років живе щасливо зі своїм партнером – відомим журналістом Ричардом Баклі. На перший, неуважний погляд, може здатися, що лиш зображенням романтичних стосунків, невимовної печалі за втраченим коханням і обмежується тематичне коло фільму. Проте Том Форд, як справжній майстер, виходить на глибші питання і проблеми. Відштовхуючись від проблем геїв, він задається питанням почуттів меншості, страху більшості перед невідомим, непізнаним і чужим. Самотність та старіння не полишають героя ні на мить. Форд буквально показує життя спогадами, в які постійно поринає головний герой, розірваний між реальністю і згадками про ідилічний час, коли його коханий ще був живий. Він, ніби проживає життя поміж двох вимірів – щасливим минулим і приреченим теперішнім. Момент, коли в свідомість головного героя вриваються нові спогади, спогади про день, який щойно минув, стають висхідною точкою почуттів і переживань не тільки героїв, а й глядачів.

«Самотній чоловік» показує неймовірну кількість режисерських знахідок, здатних передати найменший нюанс почуттів головного героя, сполохів його душі і настрою (гра з кольором дійсності, що буквально оживає від теплих почуттів; уповільненість кадрів, які передають тяглість часу; настирливе дріботіння годинника, що вперто не хоче рухати свої стрілки вперед). Форд приділяє увагу найменшим деталям для передачі атмосфери епохи: минув лише місяць після Карибської кризи і час від часу виринає телевізійний шум довкола цього (ще один акцент на суспільних спазмах страху перед іншим і чужим); крупним планом камера вихоплює обличчя дівчини-двійника Бріджит Бардо; один із ключових діалогів відбувається на фоні величезної афіші «Психо» Хічкока і т.д.

Дебютний фільм Тома Форда – це надпотужне епічне висловлювання про долю людини на тлі епохи, приречену на постійну самотність, неминуче старіння та очікуване щастя. Десь там, за секунду до кінця.

«У неї був рак, а у тебе яке виправдання?»

На відміну від Тома Форда, життя Сем-Тейлор Вуд нерозривно пов’язане з фото та відеомистецтвом. У свої 43 роки вона має славу чи не найвпливовішого візуального майстра Британії та титул класика новітнього мистецтва. Перераховувати її титули нині не має сенсу. Для простого британського обивателя важливіше те, що Національна портретна галерея обрала саме її для створення відеопортрету скарбу нації – футболіста Девіда Бекхема. Цілком логічно, що вдова Джона Леннона, Йоко Оно, дала свою згоду на зйомки повнометражного фільму про молоді роки її чоловіка, коли дізналася, хто буде режисером.

Дебютний повнометражний фільм Сем-Тейлор Вуд «Як стати Джоном Ленноном» (в оригіналі «NowhereBoy») розповідає про молоді роки одного з лідерів «Бітлз» задовго до сенсаційного успіху гурту. Події стрічки розгортаються в часи, коли юний Леннон (роль Аарона Джонсона) був зовсім не схожим на звичний для нас образ – спокійного, просвітленого і задуманого філософа за круглими скельцями окулярів. Юність Леннона припадає на буремні роки розквіту рок-н-ролу. І звідси розхристаний вигляд, провокуюча поведінка, секс, цигарки і звісно – музика.

Сем-Тейлор Вуд фокусується на формуванні особистості Леннона, його взаєминах з тіткою, яка виховувала його змалечку, і щойно віднайденою матір’ю – нестримною любителькою вечірок і рок-н-ролу (в який вона чітко вкладає єдиний сенс – секс). Юний Леннон буквально розірваний поміж правильним, структурованим світом тітки і безумством матері, взаємини з якою в якийсь момент досягають межі сексуальності та інцестуального натяку, настільки сильним стає бажання їхнього єднання. І коли здається, що з’являється гармонія, життя прибирає чітких форм, світ знову розбивається на друзки – трагедії переслідують молодого музиканта.

Замість зображення становлення Леннона-музиканта (хоча, звісно, присутні епізоди навчання грі на гітарі, знайомство з Полом МакКарті і перші спільні виступи), Сем-Тейлор Вуд показує життєву драму, що розгортається у обмеженому часопросторі. І саме ці події визначають подальше життя Леннона.

Дебютна повнометражна стрічка Сем-Тейлор Вуд виглядає цілком логічним продовженням її творчих пошуків. У більшості її робіт об’єктом спостереження, зображення і дослідження стає людина чи певний предмет. Розуміння людських емоцій, вміння показати їх завше виокремлювало її творчість з бездумного концептуального мотлоху актуального мистецтва. В одному з найвідоміших її фотопроектів – «Чоловіки, що плачуть» – були показані голлівудські актори, схоплені за секунду до сліз чи вже в жалобі.

Теми самотності і бажання тепла, любові теж були присутні у її відеороботах. Згадати хоча б зняті без монтажу і склейок класичний «Бронтозавр» (відео самотнього оголеного чоловіка, котрий танцює під техно, накладене на класичну музику), кліп «Мені потрібне кохання» на пісню Елтона Джона та епізод «Долина смерті» з проекту арт-порно «Заборонено для показу» (самотній чоловік, що з відчаєм мастурбує посеред безплідної землі). Драйв юності, зв’язок життя і музики, підліткова сексуальність були майстерно показані режисеркою у дебютній короткометражці «Люблю тебе більше».

Сем-Тейлор Вуд глибоко переживає і відчуває кожен порух життєвої кривої. Тому фраза кинута Ленноном своїй безпутній матері: «У неї був рак, а у тебе яке виправдання?» – так само важить багато для самої режисерки, котра переборола два діагностування на рак.

І остання подробиця, яка хоч і скидається на факт зі світської хроніки, проте дуже добре пояснює стилістику фільму. Від митця рівня Сем-Тейлор Вуд можна було чекати красивих кадрів, гри з різними візуальними «фішками». Та для неї важливіше невідривне слідування за долею героя. Камера любовно відстежує найменші зміни у почуттях виконавця головної ролі – Аарона Джонсона, котрий після слабкого псевдо-супергероя у фільмі «Піпець» отримав можливість втілити образ харизматичного сильного генія, якому так не вистачає тепла. Бажання авторки фільму дати прихисток і щастя герою буквально втілилося у реальному житті – кілька місяців тому Сем-Тейлор Вуд народила доньку своєму щасливому чоловіку Аарону Джонсону, котрий молодший від неї на 23 роки. Знання цього факту, переплетення реальності і мистецтва, взаємодії творців на глибших рівнях, робить ще сильнішим ефект співпереживання та сприйняття загалом сильної стрічки про крихкість людського життя і бажання віднайти свою першу і єдину половину.

« Це, звичайно, не «Віднесені вітром», але мораль присутня»

Спеціалізовані видання про мистецтво, немов змовилися, обрали темою своїх найновіших випусків стріт-арт. Важко здогадатися, чому сталося саме так. Але можна припустити, що причина актуалізації розмов довкола цього різновиду сучасного мистецтва – вихід на DVD дебютного повнометражного фільму генія стріт-арту – Бенксі, котрого багато хто вважає чи не єдиним направду щирим і некомерційним митцем сучасності. Як каже сам Бенксі: «Сучасне мистецтво – це зона лиха. Ніколи раніше в історії стільки всього не було зосереджено у руках настільки малої кількості людей для того, щоби сказати так мало».

Бенксі поєднує унікальну техніку, глибину смислу, який хоче донести не до відвідувача галереї чи музею, а до простого обивателя, що простує вулицею. Бенксі анонімно виставляє свої роботи у найвідоміших музеях світах, мавпуючи сучасний арт-процес, вривається у приватне життя городян, змушуючи всміхнутися чи задуматися над важливими проблемами в неочікуваних місцях і ситуаціях міського простору. Так само Бенксі ввійшов і в кіноіндустрію – з чорного входу, не знімаючи свої загадкової маски.

Повнометражний дебют Бенксі – «Вихід через сувенірну лавку» - фантастичний мікс документалістики та ігрового кіно, де саме життя схоже на вигадку і здається, що не може бути настільки фантасмагоричним. Як каже Бенксі у вступному слові, «я зняв фільм про чувака, який хотів зняти про мене». Але цей «чувак», Террі Гуета, виявився набагато оригінальнішим типом, справжньою знахідкою.

«Вихід через сувенірну лавку» розповідає історію життя хлопчини Террі Гуети, який ніколи не випускав відеокамери з рук, фіксуючи життя, відчуваючи страх назавжди втратити хоча б якусь важливу мить. Террі з камерою потрапляє у вир зародження світового феномену стріт-арту, стає літописцем стихійного і невловимого мистецтва, що у звичайних законах трактується як вандалізм. «Вихід…» складається з уривків відеонотаток Террі, що показують віхи становлення і виникнення вуличного мистецтва, ілюструючи афоризм Бенксі про те, що «Малювати, ігноруючи закони – круто, ігноруючи закони гравітації – ідеально».

Згодом Террі Гуета вирішує: чому б не спробувати зробити щось схоже на Бенксі і решту майстрів стріт-арту. Гуета бере гучне псевдо – Містер Промивач Мізків і відкриває власну фабрику мистецтва. Не вміючи малювати, не маючи ні професійної освіти, ні таланту, Гуета збирає команду арт-робітників, арт-чорноробів, котрі повинні втілити його концептуальне мистецтво в реальність. Гуета робить прем’єрне гучне шоу, на якому представляє відверто вторинний кітч. Але йому вдається змусити ЗМІ і людей говорити про себе. Картини та інсталяції майже відразу розпродаються з шаленою швидкістю.

У мінімальному хронометражі Бенксі окреслює  та зачіпає неймовірну кількість питань, що стосуються сучасного суспільства, в якому кожен може стати зіркою, розкрутити свій бренд, спробувати «промити мізки» власним піаром. Майстерність, оригінальність, відчуття прекрасного вже нічого не важать у цьому світі. Головне – твоя медіаприсутність і вміння продати свій товар якнайкращим чином.

У фільмі присутня фантастична метафора, що втілює історію сучасного мистецтва. Кілька разів у кадрі, на задньому фоні, з’являється робота Бенксі, де він зобразив британську топ-модель Кейт Мосс у поп-артовій стилістиці (відсилка до класичної різнокольорової Мерілін Монро Енді Ворхола). «Вихід…» закінчується зображенням обкладинки «Найкращих хітів» Мадонни, яку оформив Містер Промивач Мізків – Мадонна у поп-артовій стилістиці Бенксі. Таким чином, коло замикається: масову культуру групка інвесторів називає мистецтвом, поп-арт трансформується в іронію, іронія перекидається на кітч та абсурд, які правлять актуальним мистецтвом.

Нині багато говорять про загадку Містера Промивача Мізків. Подейкують, що це ще одна провокація всюдисущого Бенксі, його спроба показати наше суспільство крізь оптику такої соціально-мистецької містифікації. Як каже сам Бенксі: «Я звертаюсь до речей, в які ніхто не вірить, – типу миру, справедливості та свободи».

«Вихід» = Вивільнення

Основний прихований «месидж» «Виходу…» цілком вкладається в концепцію сьогоднішньої розмови про надпотужні повнометражні кінодебюти, які не можна відділити від життя і досвіду їхніх творців.

Бенксі ставить для себе надзавдання – через фільм, через історію митця-вихватня дати вихід творчим мріям своїх глядачів, надихнути їх на створення чогось нового. Змусити людей творити, використовувати навколишню дійсність як найліпший арт-простір. Якщо хочеш бути митцем чи майстром своєї справи, то просто почни з чогось.

Як каже Бенксі: «Завжди краще просити вибачення потім, ніж дозвіл – перед».

к/ф Як стати Джоном Ленноном – реж. Сем-Тейлор Вуд

к/ф Вхід через сувенірну лавку – реж. Бенксі

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.