▪   Костянтин Раковський

Загублені в Придунав’ї

ФОТО: Сергій Поляков
Південне місто Рені стихійно декомунізується й ніяк не дочекається допомоги з Києва
Матеріал друкованого видання
№ 44 (157)
від 29 жовтня, 2010

На запитання, у якій адміністративній одиниці України власне етнічні українці становлять мен­­­­ше ніж 20% населення, певно, одразу відповісти важко. Ні, мова не про Крим. А про найвіддаленіше (300 км від обласного центру) місто Одеської області – Рені, затиснуте між Молдовою та Румунією так, що лише однією автодорогою попід озером Ялпуг можна вибратися звідси, не заїхавши випадково до сусідніх країн. За національним складом молдовани в Рені становлять половину населення, українці – 17,5%, росіяни – 15,4%, болгари – 8,4%, гагаузи – 7,9%. У районі з семи сіл п’ять молдовських, одне – гагаузьке, одне – болгарське. Але при цьому в місті панує повна міжнаціональна злагода. Його мешканці стурбовані значно серйознішими проблемами.

Міждержавна смуга

Рені – райцентр важкодоступний, поїздка до нього від Одеси займає чимало часу й пролягає мальовничими місцями Бессарабії. Мандрівнику, щоб дістатися до Рені, доведеться проїхати повз село Паланка – місце територіальної суперечки між Україною та Молдовою. Нині траса має абстрактний статус «української власності на молдовській землі», яка не вирішує всіх проблем, пов’язаних з українським автобаном. Автомобілі тут їдуть дорогою, яку обслуговують українські шляховики, з українськомовними знаками та вказівниками, але при цьому машина тут не має права зупинитися, з неї не можна вийти – це вже буде незаконне вторгнення на територію суверенної Молдови.

Молдовани ревно ставлять­­ся до цієї дороги, що зрозуміло. Фактично це траса, яка веде з України в... Україну. Але! На невеликому її відтинку українські чиновники не мають над нею контролю. Тому  й не див­­но, що забороною зупинятися тут деякі господарі транспортних засобів відверто нехтують: надто велика спокуса підпільно навантажити їх цигарками, чи алкоголем, чи шир­вжитком, а то й просто городиною.

З молдовського боку конт­роль за «міждержавною смугою» швидше формальний. Чи не все селище Паланка живиться із контрабанди. Українські прикордонники погрожують встановити на трасі камери спостереження за машинами, а поки що обмежуються тим, що видають водіям квитки з чітко зазначеним часом в’їзду на сусідню територію. Хто не вкладеться в 20-хвилинний часовий норматив проїзду цього відтинку траси, на виїзді матиме проблему з охоронцями держкордону.

Минаємо Татарбунари з титанічним пам’ятником повстанцям Григорія Котовсь­ко­­го і столицю старообрядців-ліпован Вилкове, і суто болгарський Болград. Кожне село тут – окрема нація, окрема архітектура, окремий побут.

Центр важкодоступності

Рені зустрічає попередженням про в’їзд до прикордонної зони (хоча колючий дріт, що йде вздовж дороги, недвозначно натякав нам про це впродовж останніх десятків кілометрів) і оптимістичними плакатами «Ренійський порт – територія пріоритетного розвитку», які, втім не дуже відповідають суті. Справді, з березня 2000 року діє Закон України «Про спеціальну економічну зону «Рені» на території морського порту, створену з метою залучення інвестицій для розвитку виробництва та інфраструктури, а також розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і підприємництва. На практиці проблеми порту глибинніші, й одним, не підкріпленим початковими фінансовими вливаннями, статусом їх не вирішити. Час від часу містом ширяться чутки про можливу приватизацію порту, які, знову ж таки, сприймаються насторожено. Місцеве населення небезпідставно підо­зрює, що внаслідок такої операції зі складу підприємства, на якому працює майже кожен десятий з 19-­тися­чного населення Рені, будуть виведені економічно найбільш вигідні підрозділи, а решту поріжуть на брухт.

Місто-порт, який ми втрачаємо

Характерно, що в радянський час порт Рені зі своїми 15 млн т вантажів на рік лідирував серед портів придунайських країн. Ренійський морський торгівельний порт за обсягом вантажообігу входив у першу шістку портів СРСР. Десь наприкінці 1980-х, із першими змінами в економічній моделі Радянсь­кого Союзу, благополуччя місцевих жителів значно зро­сло. Доступ до вільно конвертованої валюти та контакти з іноземцями відкривали непогані перспективи для ділових людей. Хоч, звичайно, портовий статус обертався й зворотним боком. Тоді ж у місті панував кримінал. Найвідоміша ренійська ватага Іона Попеска в період свого розквіту діяла в трьох країнах, на її рахунку, зокрема, були масові розстріли членів конкуруючих угруповань, убивство обласного начальника СБУ, замах на мера Одеси. Тут процвітала масова проституція. Але навіть про ці не найкращі соціальні явища тут прийнято згадувати з якоюсь ностальгією.

Чому? Мабуть, тому, що зараз тут немає нічого. Порт працює ледь на 20% своєї потужності, залізниця – на 10%. Сумно спостерігати потяг із одного вагона – залізниця веде із Рені до станції Етулія в молдовській Гагаузії. Про масове пасажирське сполучення, яке колись пов’язувало місто з Одесою і Кишиневом, можна забути. Із 20 під’їзних залізничних колій до порту залишилася тільки одна. Із міжнародних зв’язків – хіба контрабанда цигарок з Молдови та дешевого коньяку з криміналізованого на державному рівні Придні­стров’я.

Калейдоскоп історії

Молдовська більшість населення Рені русифікована. Молдовської мови на вулицях не чути. Утім, і українська тут рідкість. У цьому ми переконуємося в першій же їдальні, де офіціантки, прийнявши нашу українську за польську, ввічливо цікавляться, чи розбираємо ми кирилицю, якою написане меню?

 До речі, дуже популярна страва називається «Мітетей» – це маленькі й гарячі румунські ковбаски без шкірок. Працюють мітетейні – забігайлівки, де ця ковбаска є чи не єдиною стравою. Тож щодо гастрономії культурний вплив сусідньої країни незаперечний. Як запевняє заступник голови райдержадміністрації, для всіх охочих учити державну мову така можливість є. Офіційно нині три школи в місті українськомовні й три російськомовні. У теорії це звучить начебто збалансовано, якщо не враховувати того, що й в українськомовних школах багато класів «на прохання батьків» вчать дітей російською. Таким чином, російсь­кою освіту отримує десь близько 40% тутешніх учнів, українською – лише 20%, молдовською – 35%. Натомість молдовські школи становлять більшість серед сіл Ренійського району.

«Історія міста така ж строката, як і його населення, – каже працівник місцевого музею Михайло Салобаш. – Воно входило до складу і Київської Русі, і Галицько-Волинського князівства, і Золотої Орди, і Османської імперії, а згодом – до Молдавського князівства, Румунії, Російської імперії. У громадянську війну тут діяла як влада УНР, так і місцевої робітничо-селянської ради, у якій правили переважно меншовики та есери. Потім була румунська окупація, далі –   СРСР».

У 1892–1894 роках у місті перебував у складі філоксерної комісії (боролася зі шкідником винограду) Михайло Коцюбинський. Робота в цих краях знайшла відображення в його циклі молдовських оповідань, зокрема «Для загального добра»,  «Дорогою ціною».

Берег патріотизму

Специфічна історія диктує специфічне бачення ренійцями себе і свого міста в нинішній Україні. Багатонаціональні подунайські міста – це традиційна опора регіоналів, які користуються невмінням українських націонал-демократів знаходити порозуміння із впливовими тут національними меншинами. Однак при цьому в Рені відчувається предивний контраст з тим же Кримом. Тут ніхто не хоче від’єднання від великої України чи бодай якоїсь національ­но-культурної автономії. Біль­­ше того: іноді може здатися, що місто населене російськомовними українськими націо­на­ліс­тами-державниками, за радикалізмом не меншими, ніж мешканці тієї ж Галичини. Чого вартий такий епізод. Наприкінці червня в місті Рені відбулася декомунізація знизу. Кілька мешканців міста, накинувши трос на місцевий па­м’ятник Леніну, знесли його автівкою, залишивши на п’єдесталі тільки ноги. Одеські комуністи умудрилися прийняти неймовірний за своєю параноїдальністю документ, у якому відповідальність за боротьбу з ренійським Леніним покладено на румунські спецслужби і молдовського в. о. президента.

Патріотизм тут щирий, бо в основі його – добробут. Ос­кільки з другого боку Дунаю лежить Румунія з неабиякими амбіціями, а поряд – Молдова з політиками, які вже давно обстоюють румунськість ренійських територій. Із сусідами місцеві пов’язують економічні негаразди. Румуни за підтримки кількох українських екологів саботують роботи з поглиблення дунайського гир­­ла Бистре, змінюють фарватер річки за допомогою насипних споруд. Молдова із свого боку намагається переключити весь український вантажопотік на свій порт у Джурджулештах, обкладає українських транспортників тарифом. А далекий Київ сприймається як сила, що може покласти край цьому всьому неподобству.

«Ніяка ми не Бессарабія і не Буджак, а тільки Придунав’я. І тільки українське! Місто Рені – це фортеця України на Дунаї, і для того, щоб її зміцнити, потрібно зовсім небагато, – із запалом каже Михайло Салобаш. – По-перше, розчистити гирло Бистре, яким кораблі могли б іти в українські порти, минаючи румунські ділянки Дунаю. По-друге, треба продовжити автобан Київ–Одеса до румунського кордону. Ну і, звісно, прокласти нарешті залізницю до Ізмаїла, яка б ішла суто українською територією, щоб наші транспортники стали незалежними від примх молд0ван».

Хто написав, що «тихо Дунай воду несе, а ще тихіше дівка коси чеше»? Насправді ніякий він не тихий. Це бурхлива, норовлива річка, зі стрімкою течією і водовертями. А тепер ще й плямою «червоного шламу», яка суне з Угорщини. Дунай неспокійний і в політичному плані. Вийшовши на його берег, бачимо, як з румунського боку «вишивають» прикордонні кораблі настільки сучасні, що такі навряд чи й знайдуться в усьому українському флоті. Вони дуже фотогенічно виглядають на тлі закритого порту в Рені та отар овець зі справжнісінькими тронками-брязкаль­цями на овечих шиях.

 ТІНІ ЗАБУТИХ БАРЖ. Вантажні крани стоять знаками питання про минуле й майбутнє порту



  ПРИСОБАЧИЛИ. Замість стихійно скинутого ренійцями ідола комуністи приладнали міні-бюстик

ДО НОВИХ ВІНИКІВ. Привозу майже ніякого, тож  торгують переважно місцевим крамом



ДУНАЙСЬКА ДИТИНА. Маленький українець із неспокійного Півдня