▪   Лесь Белей

Будівничий мостів

Фото надано пресслужбою Форуму видавців у Льовові
Андрій Антоновський про іспанські ідентичності, Каталонію та літературні контакти з Україною
Матеріал друкованого видання
№ 44 (157)
від 29 жовтня, 2010

Більшість українців, які обрали план «валіза–вокзал–Євросоюз», швид­­ко розчиняються у шенгенських просторах. Від Сяну й до Ольстеру їх можна знайти тільки за нетиповими для тих територій іменами та прізвищами. Свою ідентичність та культурне життя вони зазвичай приносять у жертву фінансовому Молоху. Українські дипломатичні представництва, місія яких щось з цим робити, напевно, й самі потребують міцного концентрату з євшан-зілля. У такій темній ситуації світлим проблиском може бути лише ініціатива пасіонарних особистостей. До таких, без сумніву, належить Андрій Антоновський. Замість тихого заробітчанського життя він вирішив із власної ініціативи зводити українсько-каталонські ку­­ль­­тур­­ні мости.

У. Т.: Андрію, давай розпочне­­мо з екскурсу в минуле. Розкажи, коли й чому ти емігрував до Іспанії?

– У мене не було певної мети потрапити саме в Іспанію, рад­­ше бажання виїхати з країни, щоб розширити власні культурні горизонти, відкрити для себе нове. Я народився і виріс у Хмельницькому, і це така страш­­на яма, у якій не було видно якихось перспектив. Я прагнув радикальних змін, тому не поїхав ні до Львова, ні до Києва, а за кордон. З 1999-го я вештався європами й у 2001 році осів у Барселоні.  

У. Т.: Чи намагався ти цілеспрямовано шукати там українців? І як загалом виглядає життя української діаспори в Барселоні?

– Тамтешня діаспора – це українська хата з вусатим дядьком на стіні, убраним у вишивані рушнички. І українці в Барселоні традиційно моляться на цього дядька. Я намагався щось зробити з цими людьми, зацікавити чимось новим, але все обмежувалося Тарасом Григоровичем. Я шукав цікавих людей, але більшість із них живуть російськомовним життям і тяжіють до московсько-пітер­­ських стандартів.

У. Т.: До речі, наскільки чисельна українська громада Барселони?

– У принципі, вона немала. Я не оперую цифрами, але її кількість вимірюється тисячами. Основна маса української громади Каталонії – заробітчани.

У. Т.: А тепер, після останньої хвилі заробітчан, чи не сприймається Україна тільки як джерело дешевої робочої сили?

– Насправді ні. Можливо, тільки певні прошарки суспільства мають таке сприйняття. Загалом, у нас вбачають дуже приємних, відповідальних і працьовитих людей. Про культуру нашу вони майже нічого не знають, але коли дізнаються, то їх це вражає в позитивному сенсі. Каталонці неймовірно дивуються, коли їм розповідаєш, що речі, які вони вважали російськими, насправді українські. Українців у цілому поважають. У Португалії, наприклад, усіх вихідців із пост­­радянського простору називають українцями.

Каталонський прагматизм

У. Т.: На минулорічному Форумі видавців ти згадував про культурно-історичні зв’язки між Україною та Каталонією. Що у нас спільного?

– У нас чимало спільних проблем. Наприклад, проблема мови та засилля чужої політики. Скажімо, певні кола каталонського політикуму тяжіють до Мадрида й бачать себе тільки в ареалі кастильської мови. Каталонія – це, звісно, не Кастилія. Остання прагне витіснити каталонську мову з усіх сфер життя. Є також історичні паралелі. Каталонія втратила свою незалежність у 1714 році, в Україні був знаменний 1709-й (Полтавська битва. – Ред.). Ще, в Одесі є загальновідома вулиця Дерибасівська – названа на честь пана Дерибаса, який насправді був Жозепом де Рібасом, каталонцем. Свого часу він найнявся в російський флот і зробив там велику кар’єру.

У. Т.: Помітно, що ти чітко відділяєш каталонську ідентичність від кастильської. У чому полягає різниця між ідентичностями Іспанії?

– По-перше, каталонці – прагматики. Це нація працьовитих людей, торговців, політиків. Вони неконфліктні, не люблять виставляти власне я. Це люди, які намагаються знайти якийсь компроміс. В Іспанії їх називають поляками за холодність та прагматичність. Існує стереотип, що каталонці не сміються і не вміють радіти. Кастильці більш горді, більші егоцентристи та хвальки. Звід­­си й шовінізм та імперські амбіції. Якщо подивитися на цілу Іспанію, то Кастилія – це досить маленька територія. Є ще Андалузія, зовсім відмінна Галісія, баски, астурійці, арагонці тощо. Ці ідентичності породжують багато стереотипів. Наприклад, арагонців уважають тупуватими. Про галісійців кажуть, що вони гарно співають. Але навіть названі щойно регіони не­однорідні. Приміром, кастильці в провінції Сорія дуже тихі. Стереотипне уявлення про Іспанію, яке побутує в Україні, – це типова Андалузія, тобто відкритість, фламенко, кастаньєти. Насправді ж не всі в Іспанії знають, що таке фламенко. Кастильці мають хоту.  
 У. Т.: Чи є таке явище як каталонський сепаратизм?

– Звісно, так. Річ у тім, що каталонці розуміють свою окремішність: і мовну, і культурну, і політичну. Протягом останніх 300 років вони неодноразово намагалися звільнитися від кастильського правління. Нині каталонці обрали шлях політичної боротьби. Є багато партій, які відстоюють ідею каталонської незалежності. Причому популярною є саме модель республіки, оскі­­льки іспанська монархія вва­­жається ретроградною. Окрім того, Каталонія найрозвиненіша економічно. Каталонці вважають, що Мадрид їх постійно грабує. Я думаю, що цей регіон таки здобуде незалежність.
 
У. Т.: Як виглядає державна політика Іспанії в Каталонії. Чи проводиться кастилізація?    

– Так, звичайно, але все робиться дуже тонко. Ніхто зараз не використовує таких диких інструментів, як Валуєвський указ. До речі, сво­­го часу в Іспанії також видали аналогічний  за­­кон, який на­зи­­вався «Но­­ва План­­та». За часів Фра­­н­­ко каталонсь­­кою заборо­­нялося говорити на­­віть на вулиці. Тепер усе відбувається за допомогою те­­левізора. Він постійно на­­в’язує кас­­тильську мо­­ву. Кінематограф та книговидання віддають перевагу касти­льській. Каталонсь­­кий уряд, який називається Женералітат, потужно підтримує каталонську мову та культуру: виділяються гранти, є Інститут каталонської письменності. Однак у відсотковому вимірі, наприклад, на сотню барсе­­лонських кінотеатрів тільки кілька дублюють фільми каталонською. На телебаченні є каталонськомов­­ні канали, але касти­­ль­­ськомовних не­­зрів­­нян­­но більше.

Тяглість традиції

У. Т.: Чи маємо ми з іспанцями ще спільні риси в ментальності, крім славнозвісної «маньяни», тобто звички все відкладати на завтра?

– У нас спільний, назвімо його так, здоровий пофігізм. Ми можемо заплющити очі на багато речей, що в тій самій Німеччині важко уявити. Наприклад, однаково переходимо дорогу на червоне світло. Якщо тебе зіб’є машина, то це твоя власна провина. Іспанці також люблять випити, хоч і віддають перевагу вину. Вони веселі, відкриті, люблять співати пісні. Дуже потрібне якесь дослідження на цю тему, яке би порівнювало наші два народи. Ми знаходимося надто далеко один від одного. Що українці знають про каталонців? Майже нічого. Трохи чули про Гауді, ФК «Барселона» і все. Так само й у них. Для каталонців ми якісь загадкові люди десь там на кордоні з Китаєм. Є такий цікавий вислів у них, що після Угорщини починається Китай.   

У. Т.: Як тобі вдалося влитися у каталонське літературне життя? Де ти з ним познайомився? Чи радо прийняло тебе місцеве літературне середовище?

– Це сталося дещо випадково. Спочатку я займався образотворчим мистецтвом. Уже за років п’ять відчув, що, може, в мене вийде попрацювати з каталонською мовою. І з моєю дружиною Каталіною Джіроною ми вирішили перекласти дещо з сучасної української літератури. А потім одні наші знайомі запропонували видати антологію. І ми зробили проект «Три століття української літератури». Звичайно, охопити такий тривалий проміжок часу в одній антології неможливо, тому ми відібрали найрепрезентативніших авторів й обрали їхні два твори. Там був Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка, Тичина, Семенко, шістдесятники, Нью-Йоркська група, Андрухович і Жадан. Десь чотири роки тому на Тижні поезії в Барселоні ми зробили презентацію в одному літературному кафе. Книжка викликала чимале зацікавлення, ми познайомилися з багатьма поетами. Так і влилися в це середовище. Нас почали запрошувати на різні фестивалі, друкувати в журналах і антологіях.
 
У. Т.: Якщо порівнювати каталонську, умовно кажучи, літературну тусовку з українською, то чи є якась різниця?

– Звісно, що є. Каталонська літературна тусовка має тяглість традиції, чого немає в українській. Тобто у нас був час, коли українська література нікого не цікавила, коли було забагато совка. У Каталонії це абсолютно нормально, коли зустрічаються 90-річні поети із зовсім молодими. І найцікавіше, що вони можуть працювати в тому самому ключі. Для прикладу, може бути група авангардистів, у якій можна зустріти й 90-річного, й 16-річ­­ного. Як і в кожній тусовці, у каталонській, звичайно ж, є свої протиріччя, підводні течії, інтриги, бійки, заздрість. Зрештою, як і скрізь. Це про тусовку, а якщо говорити про літпроцес, то тут також є свої особливості. У нас як відбувається? Народ приходить на читання, як на рок-концерт. Тобто збирається молодь, яка преться від поезії, а після цього мало хто купує книжки. Купують тільки люди, які не ходять на читання. У Каталонії книжки розкуповують значно краще. І не тільки тому, що купівельна спроможність вища, а тому, що книжка сприймається як щось потрібне та варте уваги.    

Мости між культурами

У. Т.: Розкажи про свій перекладацький досвід. Що було найважче в перекладах каталонської поезії українською?

– Було багато складностей із граматичними формами, передаванням якихось нюансів. Над моїми перекладами ще треба працювати й працювати, щоб вони добре звучали. Страшенно важко тлумачити усталені вирази. А ще дуже бракує словників. У мене немає спеціального фаху, я аматор у цій галузі й намагаюся робити все, що мені під силу. Українською мені допомагає перекладати Каталіна Джірона, Юрко Завадський та Галина Крук. А каталонською – наші друзі, яким цікаво працювати з якоюсь новою мовою.
 
У. Т.: Цього року ти організував висадку цілого десанту українських авторів у Барселону. Приїхали Сергій Жадан, Галина Крук та Юрко Завадський. Як їх сприйняла місцева публіка?

– Це перший приїзд українських авторів у Барселону, який мав розголос. На наших заходах було чимало людей, публіка ставила багато запитань. Потім брали інтерв’ю, висвітлювали в пресі, показували по телебаченню. До приїзду ми також видали альманах цих авторів. Цей захід був дуже цікавий і для місцевих українців, які відкрили для себе сучасну українську літературу. Коли доріжка буде вже протоптана, ми хочемо привозити все більше українських авторів у Каталонію.    

У. Т.: Які маєш подальші плани в зведенні українсько-каталонських мостів?

– Плани просто грандіозні, тільки б вистачило сил і людей, які б їх підтримали. Нам удвох з Каталіною дуже важко зводити мости самотужки. За ці два роки дуже допомогли Неллі Клос та Грицько Семенчук. Завдяки їм нам вдалося привезти каталонських авторів в Україну, а українських – у Каталонію. Зараз хочемо заснувати з Юрком Завадським громадське об’єд­­нання в Тернополі, яке би працювало саме на українсько-каталонські контакти. Ми, звіс­­но, відкриті до будь-якої співпраці. Головне, щоб вистачило сил.[2164][2163]

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.