▪   Інна Завгородня

Мистецька ізоляція

ФОТО автора
Використовуючи іноземний досвід постіндустріальних трансформацій, Донецьк прагне позбутися іміджу регіону, що перебуває у культурному вакуумі
Матеріал друкованого видання
№ 41 (154)
від 8 жовтня, 2010

До фото: ЖИТТЯ В КЛІТИНКУ. Гамлет Зіньківський зробив інсталяцію з контейнерів та предметів побуту робітників

 

У своїй культурній небезнадійності донеччани намагаються переконувати самотужки: до цього скочується кожна більш-менш серйозна розмова про життя в місті. Занадто вже погані стереотипні очікування гостей від Донецька. Тож коли мова заходить про створення інституцій, які би пожвавили мистецьке життя на Донбасі й інтегрували його в культурний простір України, мешканці міста із захватом вітають створення «хо­­ча б чого-небудь». На тлі відносного матеріального достатку Донецьку бракує саме відчуття повноцінності й наповненості в мистецькому сенсі.

Подібні до Донбасу промислові регіони, які зараз переживають болісний період постіндустріальних трансформацій, є в усьому світі. Зокрема, шахтарську Рурську область Німеччини, в якій, на відміну від Донбасу, більшу частину промисловості визнали занадто ресурсомісткою і зупинили, на­магаються відновити за допомогою культури. Генеральний консул Німеччини в Донецьку Клаус Ціллікенс вважає Донбас дуже «американським»: відкритий і трохи дикіший, ніж решта України: «Темпів трансформації не дотримали, через це відбувся розрив. Якоюсь мірою цей розрив заповнює футбол. Молодих людей потрібно переконати в тому, що вони мають кудись прагнути. Якщо цей регіон хоче розмовляти зі світом, йому потрібно розвивати власну культуру».

Промислова окраїна індустріального центру країни, оточена діючими й зупиненими гігантами, трубами, що димлять, та відвалами породи, – ось міс­­це, куди вже ввірвалося сучасне мистецтво, за якими прийдуть нові технології та культурні індустрії, розпочавши нове освоєння промислових об’єктів у постіндустріальну добу. Прик­лади культурної конверсії – перетворення недіючих фабрик і заводів на міждисциплінарні центри сучасного мистецтва – вже є в багатьох європейських містах. Україна ж, чекаючи   на таке тривале переродження «Мис­­тецького арсеналу», отримала ще один постіндустріальний шанс: на місці колишнього заводу «Ізоляція» на вулиці Світ­­лого шляху в Будьонівсь­­кому районі Донецька незабаром з’явиться центр сучасного мистецтва.   

Мистецтво в шлакоблочному цеху

Величезний бетонний ангар шлакоблочного цеху з важкими залізними воротами, підпертими тим-таки шлакоблоком, уже став вмістилищем мистецтва. П’ять молодих українсь­­ких художників, запрошених у Донецьк на літню резиденцію фондом «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», створили свої полотна у форматі чотири на чотири метри – це розмір величезних воріт, через які можна потрапити до цеху. Мистецтво стане для цього промислового об’єкта воротами в майбутнє. «Поява таких центрів і приватних ініціатив – це для людей бізнесу питання виживання, – вважає харківський художник Павло Маков. – Вони далі вже не хочуть їздити на лексусах по смітнику. Якщо ж усе триватиме по-старому, буде просто нікому працювати. У людей з грошима спрацьовує інстинкт самозбереження».

Поки що вітер ганяє по території колишнього заводу шлакову куряву, проте індустріальний простір уже потроху піддається мистецькому освоєнню. У його центрі – величезний терикон, прикрашений на верхівці сталевим оленем. Його вирізав у позаробочий час працівник заводу – для краси. У депресивні роки оленя періодично викрадали і здавали як брухт, а директор заводу його викуповував і ставив на місце. У майбутньому центрі сучасного мистецтва терикон перетворять на мисте­цький майданчик і місце для прогулянок. А на відновленій за­­лізниці заводу показуватимуть мистецтво у вагонетках.

«У мене вперше в житті відчуття важливої справи, яка робиться в потрібному місці в потрібний час, – розповідає арт-директор «Ізоляції» Анастасія Буцко, журналістка та менеджер арт-проектів із Москви, яка останні 20 років живе в Німеччині. – Я не хочу сказати, що до цього займалася непотрібними речами. Проте коли ми робили Рік Німеччини в Росії, у мене було відчуття, що в перенасичену Москву, в якій уже все є, ми привозимо ще й ансамбль нової музики – така собі вишенька зверху на десерт. А тут ми наче печемо хліб або варимо суп для дуже голодних людей, робимо складну, але правильну справу». Згодом практику літніх резиденцій для художників у «Ізоляції» планують продовжити. Взагалі ж окрім художників «Платформа» залучатиме музикантів, кінематографістів та поєднуватиме мистецькі проекти з екологічними.

Принти й понти

У презентованій в «Ізоляції» виставці молодий художник Гамлет Зіньківський намагається повернути обличчя людям, які колись працювали на цьому, нині спорожнілому, заводі. Куди вони поділися? Загалом донецька, зокрема шахтарська, тематика з’являлася і раніше в мистецькому процесі України. Окрім серії «Донбас. Шоколад» Арсена Савадова можна пригадати хоча б виставки в межах «Гоголь-Fest», на яких експонувалися «шахтарські» живопис і фотографії. Проте художнє осмислення долі шахтарів, про яких українська громадськість згадує лише під час аварій, хоча й із жахливою періодичністю, у самому Донецьку було просто небажаним. А деякі митці, яким вдавалося прорватися в художній вакуум міста, подекуди натикалися на спротив і неприйняття. Павло Маков пригадує досвід молодого художника Романа Мініна, виставку якого в донецькій міськраді 2008 року просто скасували. «Автор походить із шахтарської родини з маленького містечка поблизу Донецька, – розповідає Павло. – Уся його творчість пов’язана з Донбасом, шахтарським менталітетом і ставленням до життя. Йому запропонували виставитися у Донецькій міськраді. Він привіз і повісив роботи, на яких, наприклад, були зображені шахтарі з підписом «В забой или в запой». Проте прийшов якийсь пред­ставник влади – що це, мовляв, за гівно, адже шахтарі – це наша гордість. Довелося виставку зняти, хоча він уже витратив гроші на її установку. Художнику не дали виставитися у власному місті, хоча він порушував донецькі проблеми». Не одразу вдалося реалізувати свій проект і Юрієві Матущаку з молодіжної громадської організації «Поштовх»: «Провести перший у Донецьку фестиваль вертепів вдалося лише після втручання депутата ВР. За інших умов дозволу не давали, мовляв, колядки на центральній площі, на відміну від виступів кіркорових, заважатимуть мешканцям міста».

Вдалих спроб у художниківза допомогою мистецького подразника розворушити суспільство, порушивши перед ним актуальні соціальні проблеми, у Донецьку було обмаль. «Нещодавно з великим розмахом відкрили галерею з творами сучасних італійських художників, у якій виявилися... принти, – розповідає донеччанин Родіон Сабіна. – Але принти подаються за понти. Їх продають від $400 до $1500. У Донецьку величезний голод на культуру. Ви навіть не уявляєте, як тут важко купити квиток у драмтеатр. Вони, до речі, ставлять вистави українською». Родіон Сабіна дописує в донецький мистецький портал «Чубакка». За його словами, серед відвідувачів порталу переважають користувачі з Росії. В Україні ж про «інший Донецьк» майже не знають.

Зроби сам

Проте й тут час від часу з’яв­­лялися люди, здатні мистецьким жестом збурити суспільство, вихлюпуючи на нього критичне бачення. Художниці Оле­­­­­на Ємченко і Олександра Єськова емоційно описують момент свого «пробудження». «Піс­­ля відвідин виставки «АртВерона» в Італії у нас почалася депресія, – пригадує Олена. – Ми ходили й думали, як же тут погано. Але одного дня зрозуміли: погано тому, що ми нічого не робимо, малюємо і складаємо в стіл». Відтак почали діяти: отримавши залу в Донецькому краєзнавчому музеї для вистав­­ки графіки, художниці натомість організували низку інсталяцій «Жит­­­тя заради сміття?». «Нас дуже обурювало лицемірство наших людей, які живуть у жахливих умовах, але купують предмети видимих розкошів, зокрема підробні Luis Vuitton, імітацію багатства, – розповідає Ємченко. – Ми вирішили закцентувати експозицію на брендах BMW, Luis Vuitton і смітті, сказавши таким чином, що бренди можуть засмічувати наш внутрішній простір, особливо коли справа доходить до маразму». Інсталяції робили переважно з побутового сміття, зібраного двома родинами за десять днів.

«Ми адресуємо наші проекти передусім колегам: художникам, дизайнерам, архітекторам, – каже Єськова. – Хочемо донести до них думку, що ми всі й є культура, ми самі її створюємо, бо нам її не привезуть із Європи або Києва. Якщо кожен щось робитиме, у нас буде своє культурне середовище». Нещодавно в Донецьку відбувся перший фестиваль донбаського короткометражного кіно. «Ми відкрили для себе близько 20 донецьких режисерів. Виявляється, що вони працюють на якихось каналах, але самі для себе роблять хороші фільми – це мене вразило, – зізнається Олександра. – Ще одна зміна останнього року – до міста почали привозити відомих художників».

Зараз у Донецькому обласному художньому музеї триває виставка Олега Тістола. Арт-дилер художника Олексій Зарецький зазначає, що враження публіки були суперечливими. «Поціновувачі мистецтва в Донецьку виховані на академічному живописі, – вважає Олексій, – тому дехто з непідготовлених відвідувачів був від картин Тістола не в захваті. Хотілося б залучити регіон до життя Украї­­ни в художньому плані».

Пролетарські поети

«На відміну від Львова, в якому поезію сприймають як ознаку обраності, поезія в Донецьку – суцільне хуліганство, – вважає поет і музикант Олексій Чупа, котрий останнім часом активно репрезентує своє місто в літературному процесі (до речі, його викладачем був відомий співець донецької богеми Олег Соловей). – У нас на літературних читаннях абсолютно нормальними є провокації, бійки, розпиття алкоголю, наших поетів регулярно забирає міліція».

Проте на проведення слемівських турнірів донецьких поетів надихнув саме Львів. «Через три місяці після участі у львівському слемі у 2008-му ми організували перший донецький слем. Відтоді майже щодватижні у місті відбувалося щось цікаве в літературному житті. До нас приїздили поети з Харкова, Луганська, було дуже багато цікавих читань. І отут ми читали, – показує Олексій просто за вікно кафешки, – і на площі Леніна читали, і біля фонтанів читали, і в переходах читали. Щоправда, з усіх кафешок, де ми намагалися прописатися, нас виганяють, бо наша публіка погано поводи­ться. У нас що російськомовні поети, що українськомовні, наприклад, Маша Проніна і я, збирають однакову кількість людей. Мовної агресії немає, я ніколи такого не бачив. Я особисто дуже багатьох людей залучив до українства – не політичними закликами, а тим, що показував людям українську музику й літературу. І це найпереконливіший аргумент для багатьох». Донецьк – своєрідне, цікаве і, головне, відкрите місто. І колись Україна його для себе таки по-справжньому відкриє.

ТРОЯНДИ Й МОЛОТКИ. Володимир Кузнєцов у роботі з циклу «Дрімота» переосмислює символ Донецька  – троянди, зрощені на чорній енергії вугілля

[2128]

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.