▪   Марина Гнатенко

Небесна твердь

Фото автора
Містичний камінь-мегаліт, гірське повітря, краса краєвидів, оборонний монастир, один із найуспішніших фестивалів. Лише однієї з цих причин достатньо, щоби відвідати містечко Підкамінь на Львівщині
Матеріал друкованого видання
№ 46 (159)
від 12 листопада, 2010

У сезон осінніх депресій сюди варто їхати, щоб зарядитися життєвою силою. Ауру Підкаменя творять дві пам’ятки дохристиянських часів: Камінь-Велет і гора Рожаниця. Ім’я селищу, а відтак містечку дав саме валун зав­вишки 17 м і завширшки 8–10 м. Камінь цей вабив людей у всі часи. Язичники молилися йому, християни заклали на ньому храм, а згодом створили на горі домініканський монастир, що мав перевершити величчю язичницькі святині. Понад 300 років він був одним із центрів християнської Європи. Дехто, як-от гайдамаки, всерйоз лякав домініканців, і ті на якийсь час тікали, однак поверталися. Ченців меншало, проте монахи жили тут аж до 1946 року. Радянський режим обірвав цю історію. І лише в 1997-му монастир знову передали ченцям Студійського уставу УГКЦ, які нині й відроджують зруйновані святині.

Рожаниця в тумані

Перше враження від Підкаменя – вітер і мряка. Зате повітря, здається, можна пити, а непоказні яблука з придорожнього деревця смачні, як мед. Гору Рожаницю і монастир на її вершині видно ще від автостанції. Місцеві радять іти широким шляхом, а авто залишити внизу. Адже що ближче до храму, то гірша дорога. Під монастирем вона «сходить на пси», як каже дачник, котрий пропонує підвезти мене мотоциклом.

Їдемо вгору. Біля мурів ліворуч – поворот. Праворуч – сіра будівля адміністрації психоневрологічного інтернату. Ліворуч – високий мур, попереду – брама, з-за якої лунає молитва. Це ще не монастир, а... інтернат, а моляться його мешканці-пацієнти.

Стежка попід муром виводить за ріг – і я розумію божественний захват предків. Знизу відкривається неозорий краєвид. Камінь-Велет лежить на горбку в зеленій долині, що тоне в імлі, обрамленій лісами. Чудернацький контраст висот: тут гори Медобори підступають до Брідської низини. Садки, хати, сині куполи храму, десь куриться вогонь. Одвічний спокій...

До пагорба, на якому стоїть камінь, треба спускатися. Про нього тут переповідають чимало легенд. Поширена – про чорта, який хотів скинути його на монастир, та не доніс: злякали півні. Археологи мають свою версію: колись тут було море, але згодом вода зійшла, залишивши скелі й гори.

Доклавши певних зусиль, піднімаюся на камінь видовбаними сходами. На вершині містяться шість заглиблень-могил. Камінь весь прорубаний нішами й пазами. Вважають, що перші християни ще в Х–ХІ століттях збудували на ньому храм, який потім зруйнували монголо-татари. На схилах – усюди хрести й плити. Їх називають козацькими. Проте очевидно, що перші монахи та християни ще до козаків теж ховали тут померлих.

Неподалік помічаємо печеру. Як з’ясували історики, там виконувалися язичницькі обряди. Припускають, що печера, камінь і Рожаниця належали до єдиного святилища давніх русичів.

Життя у вірі

Без бесіди з монахами, обізнаними в минулому цього краю, мандрівка буде неповною. Дві дачниці показують, що мені треба видертися ще вище вгору схилом, де пасеться двійко корів. Зустрічаю двох змерзлих туристів, які приїхали на авто і шукають, хто би провів їм екскурсію. Аж ось і монастирські мури. На розі загрозливо схилена вежа з бароковою скульптурою в короні, ймовірно, роботи знаменитого Іоанна Пінзеля. Від вітру й туману на­­вертаються сльози.

«Ми тут, як у туманному Альбіоні, – жартує брат Олександр, який зустрічає мене біля входу до келій. – Як встаємо зранку, то донизу нічого не видно. Туман тримається до полудня, але потім в гарну погоду з мурів видно Почаїв, що за 18 км. А Тарас Шевченко, який певний час мешкав у Почаєві, написав картину, на якій монахи дивляться у бік Підкамінського монастиря».

Вперше побачивши монастир із Почаєва, прочани їдуть і сюди. Монах розповідає нам: коли 1240 року в небі над Почаївською та Підкамінською горами було явлення Богородиці, дві її стопи стояли на цих двох горах. На місці стопи монахи звели храм під синім куполом, який я бачила з мурів. Коли церква вийшла з підпілля, храм Святої Параскеви передали громаді УАПЦ.

«Монастир не може утримувати всі храми, – пояснює чернець. – Нас тут лише четверо, часом навіть троє. А комплекс величезний. Тому не на часі й питання про повернення монастирю його території, де з 1946 по 1956 рік містилася в’язниця НКВС. Тут перебували неугодні режиму люди, як-то духівництво, патріоти. В одному з підземель, де були крипти (каплиці для поховань. – Ред.), влада створила катівню для допитів. Нині там діє нижній підземний храм на честь Усікновення глави Іоанна Предтечі».

«У цій темній історії маємо світлу постать Миколи Цегельського, каплиця якого розташована у дворі, – веде далі брат Олександр. – Цей священик пішов проти людей, які хотіли заступити собою Бога». Комуністи його катували й відтак вислали до Мордовії. Однією з причин приїзду Папи Івана-Павла ІІ до України 2001 року було те, що він зарахував до лика блаженних 28 осіб. Серед них був і отець Микола Цегельський, який помер як мученик, однак не зрікся віри.

Божевільня, яку створили тут після закриття тюрми, працює й нині. «Живемо стіна в стіну, – розповідає брат Олександр. – Коли хтось кричить – чути. Але мусимо адаптуватися. Божевільні вільні від гріха, позаяк несвідомі того, що роблять. Тому, якщо їм дозволяють лікарі, можуть бути присутні на літургії або вечірні. Туристи інколи бояться, що вони увірвуться сюди. Але цей страх не має підстав: тут держлікарня з медперсоналом і охороною».

Чудеса трапляються

Розмовляємо в одній із келій, обставленій важкими старовинними меблями. На стінах – картини з життя святих. Стіни й довгий склепінчастий коридор, увішаний хоругвами, явно не відреставровані. «Найперше ми ведемо роботи у Святоуспенському соборі, вежа якого може впасти, – ніби читає мої думки брат Олександр. – Наші потреби другорядні».

Коридорами йдемо до величного собору, який видно аж із Почаєва і Бродів. Під час світових воєн його неодноразово руйнували снаряди. Потім там були стайня, лазня і гараж для сільгосптехніки. Монах відчиняє масивні двері – і трагічна історія дивиться на нас сумними очима святих із фресок, вцілілих на склепіннях і стінах. Крізь вікна промені сонця падають на вівтар і риштування. Під ногами – присипані будівельним пилом входи до крипт.

Ченці нині моляться в храмі ікони «Не ридай мене, мати» – колишній каплиці собору. Він зберігся якнайкраще. За радянщини там розміщувався зерносклад. На одній зі стін – дерев’яне розп’яття, єдиний спадок домініканців. У страшні 1940 роки, щоб обігрітися взимку, в’язні НКВС палили дерево – меблі й навіть ікони. Але розп’яття палити не наважилися – перекинули його через колючий дріт селянам, які передавали його з хати до хати й повернули в храм аж у 1997-му. Розп’яття отримало славу чудотворного, про що свідчить «намолений» вигляд: до нього прикладалося стільки людей, що фарба стерлася, а дерево відшліфувалося. Ікона ж, яка дала ім’я храму, – копія Підкаменської Богородиці 1612 року, котру називали «Мати руського краю».

Коли 1772-го Галичина увійшла до Австрійської імперії, цісар Йосиф масово закривав монастирі. З тих, що не міг закрити через опір вірних, конфісковували майно. Ікону, яку забрала влада, монахи викупили. А ось коли прийшли більшовики, ченців-іноземців попросили піти. Йдучи, вони забрали образ – нині він зберігається у Вроцлаві. Копію зробили у 1997 році й теж визнали чудотворною.
Виходимо у двір. З імли визирає сонце, на якому грає позолотою скульптура Богородиці. Вона увінчує колону, прострілену в багатьох місцях. Отвір від пострілу помітний і на щоці Діви Марії, де вона тримає хрест. Усе це шрами Першої світової війни, так і зусиль совітів. Мідь під золотом почорніла. Власне, непоказний вигляд і зберіг її до 1997 року, коли монастир перейшов до студитів, а настоятелем став ієромонах Мефодій (Костюк).

«Тоді фігура почала самовідновлюватись – як благословення Боже на віднову обителі», – переконаний брат Олександр. А ось зруйнованих будівель жодне чудо не відродить – вони старіють. Парадоксально, вважає ченець, але нинішня влада уже вдруге виділяє державні кошти на реставраційні роботи. Однак цього мало: монастир живе насамперед пожертвами. Ченці не опускають рук і мріють про відновлення статусу монастиря, що покращило б інфраструктуру всієї місцевості. Як, скажімо, допомагає цьому етнофестиваль «Підкамінь». Цьогоріч він зібрав понад 5 тис. людей. Він щороку збагачується не лише новою музикою, а й іграми, виставами, майстер-класами. Фестивальний люд цікавиться місцевістю і зачудовується – іноді на все життя.

Рана Богородиці. Коли навколо монастиря точилися війни, куля поцідила в щоку Діви Марії

ІСУС НЕОПАЛИМИЙ. Це розп’яття вберегли від вогню в’язні радянського концтабору

ВІДРОДЖЕННЯ. Найперший клопіт ченців – відремонту­вати Святоуспенсь­кий собор. Його вежа падає