▪   Марина Гнатенко

Чари Чурльоніса

Фото: Вікторія Федірко
Вільнюс поєднує дух Старої Європи, артефакти радянщини та багато свого, самобутньо литовського
Матеріал друкованого видання
№ 45 (158)
від 5 листопада, 2010

Кожен турист знає: Париж – це Ейфелева вежа, Лондон – Біг Бен, а Берлін – Бранденбурзькі ворота. Спитайте про Вільнюс – і вам  порадять придбати бурштину з Балтики. Дехто ще попередить, що не варто розмовляти російською – місцеве населення, мовляв, страшенно не любить росіян. Згадають ще про кризу, яку нібито спричинив європейський вибір Литви. Такий оcь набір стереотипів.

Смачного ранку!

Ступивши на бруківку Старого міста, переконуєшся: Вільнюс має власну нетипову душу. Вона поєднала в собі затишок Старої Європи, артефакти радянщини та щось своє, невловимо самобутнє. Це «щось» лунає у співі церковного хору біля Гострої брами, живе у тихих двориках, викликає усмішку кумедними вивісками та дивами маленької «Республіки Ужупіс». Його вдихаєш на повні груди на Горі трьох хрестів та Вежі Гедимінаса, смакуєш із пивом у літніх ресторанчиках та ловиш в усмішках незнайомих людей.

Європейським духом пахне вже на чистому вокзалі. У торговому центрі через дорогу – безліч закладів фаст-фуду. На кожному хот-догові чи гамбургері вказано вміст, зокрема, і шкідливих «єшок». В одній із крамничок при вході продають мініатюрні шоколадки «Вільнюс». Сувенірні, проте смак, як у дитинстві. Усі пояснення-таблички подані трьома мовами: литовською, англійською і російською.

Старе місто – найцікавіше для туристів – за 10–15 хвилин ходу від вокзалу. Охочі можуть узяти напрокат велосипед, хоча велодоріжки є не всюди.

Місць, де варто зустріти вільнюський світанок, – безліч. Ми прокидаємося разом із містом, прислухаючись до ранкових служб у церквах і смакуючи ароматну каву в першій-ліпшій кав’ярні. Там же купуємо шакотіс («гіллясте дерево») – ситний і дуже солодкий національний торт. Неможливо пройти й повз цукерки та тістечка, яких тут у шоколадницях сотні видів. А потім кружляємо вузенькими вуличками. Зорієнтуватися допомагають туристична мапа і роздруківка з інтернету. Але йти за планом тут марно. Відкривати Вільнюс хочеться самому.

Вулиця конфесій

Ворота Світанку (Аушрос Варту або Гостра Брама) – це єдині з дев'яти оборонних воріт Вільнюса, що збереглися донині. Тут у каплиці розташована головна святиня Литви й Білорусі – ікона Остробрамської Божої Матері, одна з небагатьох, де Діва Марія зображена без маленького Ісуса. Поблизу неї – завжди живі квіти і сотні свічок. Щодня сюди йдуть тисячі вірян різних конфесій. Біля входу на цю пішохідну вулицю – постійна черга з автобусів.

«Релігійна» мандрівка лише починається. Просто біля Остробрамської каплиці – костел Святої Терези і католицький монастир кармелітів. У кількох метрах – православна церква і монастир Святого Духа. Обитель поєднує в собі риси бароко і навіть рококо. Через дорогу – суворий, добряче обшарпаний храм Святої Трійці – єдиний греко-католицький у Вільнюсі. У нішах при вході натрапляємо на фрески, які теж не в найкращому стані.

Якщо звернути на бічну вуличку, можна побачити ще два костели. Далі по цій вулиці – монументальний костел Cвятого Казиміра монастиря єзуїтів, костел монастиря августинців, Нікольська православна церква, П’ятницька церква... І, звісно, духовний центр міста – величний Кафедральний собор із окремою дзвіницею. Про кожен храм можна розповідати годинами – усі старовинні, усі мають бурхливу історію. Але приємно вражає мирне співіснування конфесій. І це лише одна вулиця!

А є ще обов’язкові для огляду костел Петра і Павла монастиря лютеранських каноніків, Костел Святої Анни – тонкий, ніби мереживний, світовий шедевр пізньої готики, який Наполеон, за переказами, свого часу навіть хотів перенести до Парижа. І багато інших, менш відомих витворів архітектури. Ще б пак, у Вільнюсі на 550 тисяч жителів – 30 історичних костелів, понад 15 православних церков, храм старовірів, дві протестантські кірхи, синагога й караїмська кенаса. Скільки культур тут переплелося – не злічити. Майже поряд містяться усі типи барокових храмів, готика, ренесанс і класицизм.

Точка огляду

Щоб побачити всю цю красу як на долоні, варто піднятися на оглядові вежі. У Вільнюсі їх як мінімум три. «Спортивний» варіант – сходження на Гору трьох хрестів. Білі хрести, які ледь видніють серед зелені дерев на верхівці гори, ваблять до себе. За однією версією, їх встановили в пам’ять про загиблих монахів, які хотіли навернути Вільнюс у християнство, але були вбиті язичниками. За іншою, цю легенду придумали самі монахи задля піару. Періодично уточнюємо шлях у перехожих – веселі й привітні компанії на лавочках, особливо ввечері, трапляються ледь не кожні 10 метрів.

Недовгий підйом лісовою стежкою – ось і кам’яні хрести. Вони особливо вражають на тлі блакитного неба, коли стоїш поруч. А який вигляд на місто! Хто бував на Високому замку у Львові, відчує певне дежа вю. А який контраст між картинкою для туристів і буденним життям вільнюсців. З одного боку – краєвид із безліччю хрестів та куполів різної висоти й стилів. Просто маленький Рим! З другого – сірі, ще радянських часів, багатоповерхівки спальних районів. Людям тут не надто солодко – багато литовців поповнюють бюджет країни, працюючи в Британії та Ірландії.

Попри це, вільнюсці залишаються патріотами й навіть люблять свого президента Далю Грібаускайте. Зокрема й за те, що проігнорувала запрошення російського президента Дмітрія Мєдвєдєва на святкування Дня перемоги.

Спустившись, проходимо повз тенісні корти парку до Вежі великого князя Гедимінаса – засновника Вільнюса. Торкаючись руками нагрітого за день червоного каменю, здається, відчуваєш силу цього суворого місця. Міцна фортеця із залишками муру, яка є символом державності Литви, має оглядовий майданчик, куди піднімає фунікулер. Усередині бастіону розміщений Литовський націона­­ль­-
ний музей. Ще одна точка огляду – телевежа, на яку також ходить фунікулер.

Поза часом

Попри цю красу, насправді не можеш дочекатися одного: коли нарешті зможеш продовжити безладну прогулянку центром, не минаючи жодного дворика. А вони такі різні! І щиро радієш, коли вдається побачити ратушу, оббігати з фотоапаратом університет, завітати в книгарню, де по-доброму  можна позаздрити місцевому читацтву, – такі якісні та доступні тут книжки. А як оминути сувенірні крамниці! Вони сяють безліччю бурштинових прикрас. Особливо цінне каміння з комахами всередині.

А на десерт варто пройтися довгою вулицею Пілес, місцевим аналогом Андріївського узвозу. На мить загубитися на сувенірному ринку, вслухатися в різномовний гомін і, трохи поблукавши, вийти до дивного пам’ят­ника – кам’яного стовпа, увінча­­ного розписним великоднім яйцем. Цей витвір мистецтва, розповідають місцеві друзі, символізує відродження старовинного району... Саме час рушати до Ужупіса.

Республіка альтернативи

Ужупіс, або Заріччя, – це район, з трьох боків обмежений річкою Вільняле. Це земля колоритних особистостей: художників, поетів, скульпторів та майстрів альтернативного мистецтва, їхніх студій та музеїв. Вони оголосили її республікою й навіть написали власну Конституцію, яку виби­­ли на пластинах у кафе «Рідні стіни». Її положення життєра­дісно-мудрі: людина «не має права зазіхати на вічність», «має право нічого не розуміти», «не має права на насильство»... Завершує документ девіз «Не перемагай. Не захищайся. Не здавайся». Заперечення насильства – єдиний натяк на політичне забарвлення ідеології «республіканців» Ужупісу.

Річкою, де верби купають свої віти, а на другому березі виблискує Пречистенський православний собор, можна милуватися годинами. Де-не-де пропливе інсталяція – пліт із плетеними ляльками або якийсь човен. Прогулявшись берегом, дивуємося багатству фантазії «ужів», мистецьких нащадків литовського художника й композитора Мікалоюса Чурльоніса. Тут і скульптури зі сміливими сюжетами, і вражаючих розмірів графіті на стінах двоповерхівок... Усе це чомусь не контрастує із домогосподарками, які тут-таки у дворах розвішують білизну. Походжають поміж дерев волоцюги-коти. Ще б пак, адже один із пунктів тутешньої Конституції звучить: «Людина має право любити кицьку і дбати про неї». Все природно й гармонійно – концентрована демократія.

«Ужупіс має багато традицій, – розповідає художник Алекс, якого застаємо тут із мольбертом. – Але головне – свобода. Ми любимо казати, що в нас так тісно, що місця вистачить усім».

Хочеться заблукати

Можна провести час і більш традиційно. Життя вирує на площі біля Кафедрального собору: підлітки катаються на скейтах, трохи старші танцюють брейк, молодь збирається в компанії. За два кроки – магазини світових і менш відомих брендів. Не бракує у Вільнюсі й кав’ярень зі смачною кавою. Заморочуватися на тему «де поїсти» не варто – смачно всюди. Щоправда, закладів національної кухні небагато. Але якщо не полінуєтеся знайти Cili Kaimas, спробуєте смачнючих цепелінів. Ціни демократичні – €6–8 на людину. Після такої смакоти місцеве пиво або сидр – те, що треба. Нам гарно засмакував і крупнікас – лікер із меду й запашних трав.

Ті ж, хто полюбляє активний відпочинок, можуть відвідати відомий місцевий аквапарк. За відгуками, драйву там не бракує! Якщо ви прихильник нічних розваг, то вам у нічний клуб, більшість яких зосереджена в районі вулиці Діджої та площі Гедимінаса, у нічний кінотеатр або кафе-піцерію. Та й просто погуляти нічним Вільнюсом і вдихнути спокій цих вуличок приємно.

Ані дня, ані тижня на все це не вистачить аж ніяк. Тому забудьте про час і простір – місто покаже, куди йти. Варто лише піддатися його чарам. Ідеш вулицею і раптом бачиш антикварний ринок, де лунає милий віденський вальс. А там і старовинні крісла, які б пасували до графської оселі, і статуетки котів, які дивляться на тебе, як живі, і мініатюрні срібні підстаканники, і недорогі прикраси хенд-мейд, і… Опам’ятовуєшся, коли починає бракувати або часу до потяга, або грошей. У моєму випадку – і того, і другого. Добре, що набір бальзамів і екологічно чистий шоколад додому вже куплені в супермаркеті неподалік вокзалу – ціни там на диво не «туристичні», навіть імпортні спиртні напої дешевші, ніж у Києві. Та й заблукати в цьому компактному місті нереально, хоча дуже хочеться.[2175]

ТУРИСТИЧНИЙ КЛОНДАЙК. Вулиця Діджої, Старе місто

КОСТЕЛ СВЯТОЇ АННИ. Вигляд із внутрішнього дворика монастиря бернардинців

ЧАСОПЛИН. Вільнюс отримав свою назву від річки Вільняле

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.