▪   Інна Завгородня

Южне, що на Півдні

ФОТО: Сергй Поляков
Тиждень відвідав місто, мешканці якого пережили скрутні для країни часи в затінку прибуткових підприємств і зберегли атмосферу показово «розвиненого соціалізму», а тому бояться остаточного приходу капіталізму
Матеріал друкованого видання
№ 51 (164)
від 19 грудня, 2010

Місто Южне виникло 32 роки тому поблизу пор­­ту «Южний» та Одеського припортового заводу (ОПЗ). Більшість його мешканців приїхали сюди, щоби на цих підприємствах працювати. Місто займає 10 км2: кілька рядів багатоповерхівок на березі Чорного моря. Поміж будинків лежить величезна центральна площа з пам’ятниковою стелою, помережана фонтанами, клумбами й газонними галявинами, від яких розходяться концентричні візерунки різнокольорової тротуарної плитки. Біля площі одне навпроти одного стоять палаци культури та спорту, куди місцеві пролетарі та їхні родини можуть прийти після роботи. Трохи збоку – луна-парк, до барвистих наметів якого збігається місцева дітлашня.

В око впадають звичні не для всіх наших міст деталі: підбілені бордюри, акуратні клум­­би, цілі й свіжо пофарбовані лавочки та смітники, а також сучасні ліхтарі з нерозбитими лампами. Це виразно радянське місто відрізняється від інших подібних до нього тим, що не вкрилося депресивними плямами сірості й занепаду.

Очікуючи на неминучу приватизацію ОПЗ, мешканці Южного порівнюють її з апокаліпсисом.

Без коріння

У молодому місті чотири церк­­ви, лікарня, фізкультурно-спор­­тивний комплекс, бібліотека й кілька готелів, проте все ще немає власного цвинтаря – місцевих небіжчиків ховають у прилеглому селі. Немає тут і громадського транс­­порту. Є тільки таксі, на якому до будь-якої точки міста можна дістатися за 8 грн, хоч уздовж і впоперек Южне можна обійти хвилин за 15. Із центральної пло­­щі око сягає обох кінців міста, за якими даленіють неозорі поля. Забудова відділена від моря ще не до кінця обладнаним, напівдиким парком. Щоби побачити море, слід спуститися на пляж.

Тривалий час у Южному не було й приватного сектору, в місті зводили виключно багатоповерхівки. Земельні ділянки під забудову мешканці отримали ще років 20 тому, але дачі на них повиростали не одразу. Нині місто вже має окремий мікрорайон із приватними будинками, що потопають у садках, підморгуючи супутниковими антенами. Будуються тут переважно пенсіонери, які за час роботи на тутешніх підприємствах змогли заробити на безбідну старість.

Южне називають містом із широким обрієм: тут постійно дме вітер. Проте сталеві вітряки на його околицях стоять непорушно, попри те, що це ідеальне для використання енергії вітру місце. Місто має вихід до моря. Тут пишаються чистою водою і повітрям, хоча й сусідять із хімічним виробництвом – такі ось суцільні суперечності.

Промисловий кортеж

Дорогою з Одеси до Южного можна побачити основні підприємства міста, зосереджені навколо однойменного порту. Зокрема, тут міститься морський нафтовий термінал «Південний», з якого починається нафтогін Одеса – Броди. Назву термінала не варто плутати із портом «Южний» та назвою самого міста. Проїжджаючи повз адміністративні будівлі ОПЗ, помічаємо недобудовану карбамідну башту, яку місцеві називають па­­м'ят­­ником українським зеленим. Наприкінці 1980-х її зведення вдалося зупинити завдяки численним акціям протесту – зараз це вже історія. На заводі виробляють хімічну продукцію, а також охолоджують і перевантажують російський та український аміак.
Один зі структурних підрозділів хімічного заводу – теплиці, у яких вирощують квіти, овочі й фрукти, зокрема екзотичні. Придбати їх можна в магазинах на території заводу через власну систему розповсюдження за цінами на 20–25% нижчими від ринкових. Територія підприємства, оздоблена клумбами, зразково-показова.

За держпідприємствами роз­­містилися й приватні. «У приватників справи йдуть уже набагато краще, ніж у державних установ, – вважає директорка місцевої телестудії «МиГ» Лариса Шегіда. – У нас є вже практично приватний порт «Трансінвестсервіс» – велика компанія з багатьма відгалуженнями, кожне з яких займається перевезенням різних вантажів, зокрема хімічних. За законом, портом не може володіти приватна особа, але фактично він належить колишньому російському громадянинові, а нині громадянину Монако». За орендовані приватниками в держави причали зараз точиться боротьба.

Далі бачимо ще одне ПП із сінгапурськими інвестиціями, яке спеціалізується на переробці тропічних олій. Зберігаються вони у величезних бочках, що височіють над дорогою. Із цих запасів роблять харчові добавки та косметику, а зарплати на підприємстві вже перевищили середні по місту, які сягають 4 тис. грн.

Робота-дім

Ефір телестудії «МиГ» у кабельній мережі й інтернеті починається о 05:30, а вже з 06:15 до 07:30 службові автобуси один за одним відвозять працівників на роботу. Промислова зона віддалена від міста на сім кілометрів. Рівень безробіття у Южному один із найнижчих в Одеській області й становить приблизно 0,3%. Тож робочих рук не вистачає. «Якщо середня зарплата по місту 3800 грн, то ніхто не хоче йти працювати на 1500 грн, – розповідає Лариса. – Проте такої роботи теж багато». До речі, місцевий телеканал україномовний. «На українську ми перейшли самі, – пригадує директорка. – Разом зі мною працювала дівчина, яка закінчила Омський університет і української мови не знала взагалі. І ми з нею наважилися – почали вести всі програми українською».

Загалом у Южному живе близько 29 тис. людей, переважно це молодь. Після створення підприємств сюди прибували фахівці з усіх колишніх країн СРСР – доволі звич­­ний для багатьох українських міст етногенез. 30-річний уродженець Башкирії Євген Гай­­дамак приїхав працювати й жити в місто, яке зводилося з нуля – на порожньому місці. «У січні 1979-го вже були заселені перші три будинки, в одному з них поселилися ми з дружиною, – пригадує вже пенсіонер Гайдамак. – Тоді, звісно, тут нічого не було: ані магазинів, ані автобусного сполучення з іншими містами, тільки постійний дефіцит». Тепер башкирський українець Євген Гайдамак пускає коріння на березі моря: «У нас із дружиною двоє дітей, четверо онуків, усі народилися і живуть у Южному».

Підрозділ заводу

Житло, насосні станції, котельні Южного до 1985 року були структурними підрозділами ОПЗ, тоб­­то фактично все місто перебувало на балансі заводу. Але потім поступово – аж до 1995-го – комунальну сферу передали органам самоврядування. Проте й донині головне підприємство Южного вливає в нього гроші. Зокрема, коштом ОПЗ були зведені спорткомплекс «Олімп» та готель «Еллада».

Перетнувши викладену тротуарною плиткою й оздоблену фонтанами центральну площу, заходимо у величезну синю мушлю «Олімпу». У спортивному залі лежить канадський ламінат, для догляду за яким необхідно підтримувати сталу температуру повітря. Мобільні трибуни складені й поставлені під стінки – їх можна розкласти для глядачів. А дивитися є на що: у залі час від часу проводяться матчі чемпіонату України з баскетболу. Окрім того, тут відбуваються турніри з фехтування, чемпіонати з бальних танців. У залах спорткомплексу тренуються діти южненських працівників, а укомплектовані тренажерні зали, напевно, чекають на них самих. Завдяки помірним цінам на джакузі й сеанси гідромасажу в «Олімпі» сюди частенько навідуються одесити. А за місцевих мешканців можна просто порадіти, адже вони можуть вільно користуватися такою першокласною інфраструктурою.

У Палаці культури є сучасна кафешка, оздоблена білим контрабасом. Знайомі з дитинства радянські тістечка, приготовані за старою рецептурою і за такими ж несучасними цінами, подаються як доповнення до найсучасніших коктейлів і запашної кави. Молода продавчиня радо готує капучино, про­­те голосно обурюється, коли гість із Дніпропетровська намагається дати їй чайові. Ледь не кидається за ним навздогін, щоби повернути залишену на прилавку гривню.

На другому поверсі Палацу триває «Олімпіада мистецтв», на якій виставляються твори художньої самодіяльності мешканців Южного. На невисоких столиках лежать пронумеровані вишиті ікони, рушники та сплетені з бісеру букети штучних квітів.

Лариса Шегіда розповідає про особливий досвід і менталітет мешканців Южного, який відрізняє їх від решти українців: «Найскладніші часи для нашої держави ми пережили легко тому, що містом опікувалися ОПЗ і порт «Южний». У нас ніколи не вимикалося ані світло, ані тепло. Коли в магазинах було порожньо, завод і порт закуповували вагонами харчі й одяг. Ну то й що, що всі ми одягалися однаково? Зате ми ходили в італійських кашемірових пальтах, яких в Україні не було взагалі, а чехословацьке взуття не зносилося й досі. Коли не працювали санаторії, не було грошей на їжу, завод і порт направляли цільові кошти на годування своїх працівників, які там лікувалися. Нас уберегли від труднощів, у яких потопала країна. Підприємства турбувалися про своїх людей, і вони звикли до таких взаємин, коли все отримують задарма».

На вулкані

Для приватизованих українських заводів характерна тенденція до зменшення витрат на соціальне забезпечення працівників. Найімовірніше, що так буде й на ОПЗ, якщо його форму власності змінять. «У заводу великий соціальний пакет: Палац культури, баскетбольна коман­­да, дитячі спортивні шко­­ли – це неприбуткова частина, приватному власникові вона невигідна, – вважає Євген Гайдамак. – Палац культури нічого не заробляє, усі гуртки безплатні».

На ОПЗ задіяні 3,5 тис. працівників, поки що в них немає потреби вимагати соціальних благ у власника. Можливо, тому, що завод у держвласності, а директор не змінювався ос­­танні 24 роки. Незважаючи на приватизаційні скандали навколо ОПЗ, до приватних рук він іще не потрапив. Проте статус-кво протримається лише кілька місяців – наступного року ОПЗ виставлять на продаж, і цього разу він, схоже, таки буде проданий (найбільший інтерес до підприємства виявляє Дмитро Фірташ).

«Ми весь час на вулкані, – каже мешканка міста Віола Захарова. – До приватизаційного пакета намагалися включити весь соціальний сектор. Проте від приватного власника все одно чекають оптимізації та скорочення кадрів».

Звикнувши до особливого статусу Южного і переживши скрутні для країни часи в затінку прибуткових підприємств, мешканці неохоче готуються до змін, які принесе майбутня приватизація ОПЗ. Адже тоді вони, найімовірніше, все-таки змушені будуть зрозуміти країну, в якій живуть.


АГРОСПІЛКА.Селяни з околиць забезпечують Южне харчами, хоча городину вирощуютьі в допоміжних цехах ОПЗ


ПЛЯЖ ХІМІКІВ. Приморське місто процвітає завдяки виробництву аміаку й карбаміду


ОБЛИЧЧЯ ЮЖНОГО. Директор южненської телестудії «МиГ» Лариса Шегіда


СОНЦЕ СВІТИТЬ УСІМ. Своє гасло місто втілює в загальному доступі до інфраструктури


МУШЛЯ БІЛЯ МОРЯ. Спорткомплекс «Олімп» збудували коштом Одеського припортового заводу


CПРАВА МОЛОДИХ. Середній вік  населення – 36 років, а народжуваність майже удвічі перевищує смертність


ЗОЛОТИЙ БЕРЕГ. У грудні президент скасував заборону на приватизацію ОПЗ, тож незабаром завод знову продаватимуть

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.