▪   Міла Тєшаєва

М’ятний смак Магрибу

ФОТО: Міла Тєшаєва
У Марокко Тиждень побачив берберів, які вітали свого короля Мохаммеда VI, і проїхався африканськими курортами
Матеріал друкованого видання
№ 37 (150)
від 10 вересня, 2010

Найбагатша країна Північної Африки, модні курорти на узбережжі... Зізнатися, захоплені відгуки («Ах, Марокко – Казка тисячі й однієї ночі») тільки додавали скептицизму. Але з перших же кроків по землі Африки я потрапила у світ цікавих відкриттів. З вершин мінаретів кричать муедзини, в повітрі вирують невідомі запахи. А чого вартий зовнішній вигляд марокканців, одягнених у довгі до п’ят бурнуси із гостроверхими ковпаками! І що далі я просувалася в глиб країни, то більшим ставало відчуття трансформації часу й нереальності того, що відбувається навколо.
    
За 30 хвилин від Європи

Перше знайомство з Марокко відбулося в Танжері, африканському форпості Гібралтарської протоки. Звідси лише 30 хв. на катері до берегів Європи, і щоночі чимало веслових човнів, повних афри­­канців-не­­легалів, стартують із довколишніх берегів до нового європейської життя. Хоча дістатися вдається небагатьом – одних ловлять прикордонники, інші тонуть.

Від Танжера до Агадира йде ціла низка біло-блакитних містечок, що майже не відрізняються одне від одного. Життя в них, схоже, вирує тільки вранці під час океанського відливу і ввечері, коли човни повертаються додому з уловом. Після кількох днів монотонних прогулянок берегом океану я пообіцяла собі повернутися сюди на пенсії і вирушила ще далі, в глиб країни, на пошуки іншого Марокко.

Вибір пункту призначення виявився правильним: серце старовинного царства Магриб – місто Фес. Не туристичне серце, як Марракеш, не курортне, як Касабланка, а справжнє – пульсуюче, що розганяє по вулич­­ках-артеріях гарячу арабську кров. Тут два міста: старе – Медина, живе за законами і ритмом середньовіччя. І нове, більше схоже на наш світ, із цілком європейськими магазинами і барами. Поселилася я, звісно, всередині Медини, в старовинному ріаді, переробленому під готель. Ріади – це будівлі з внутрішніми дворами-садами, заповнені антикварними меблями та східними предметами інтер’єру.

Сузір’я ламп Алладіна

Все, як у казці тисячі й однієї ночі. Ви йдете вулицею, на думці – де б зупинитися на нічліг. Раптом відчиняються нічим не примітні двері в глинобитній стіні й чоловік, який з’явився на порозі, жестом запрошує зайти всередину. Приголомшеному погляду туриста відкривається райський двір із апельсиновими деревами, фонтаном і безліччю канарок, що пурхають там-сям. Після піднесеного з поклоном м’ятного чаю в срібних склянках піти з ріаду на пошуки іншого місця ночівлі вже вище за людські сили.

Хоч би як ви намагалися вийти за межі Медини, вона притягує назад, запаморочуючи голову провулками, дурманячи фарбами і запахами. Та не так вже й легко знайти вихід із лабіринтів її вулиць, схожих на траншеї, прориті в товщі стародавньої глини. Тут два завантажених ослика, зустрівшись, уже спричиняють транспортну пробку.

Видиме життя Медини – у нескінченних торгових рядах, де для кожного товару збудований свій квартал або хоча б своя вулиця. Торгівля в Марокко – воістину національний спорт. Тому основне життя клекоче на мальовничих базарах. Східний посуд, блискуче намисто, кинджали, кальяни, спеції, тканини, килими – всі атрибути з арабських казок. Щоб сторгуватися, доведеться пропустити з продавцем не одну склянку м’ятного чаю. А купувати тут хочеться всього й багато – позначається європейська звичка до шопінгу.

Мене підкорили марокканські лампи з різнокольорового скла якихось фантастичних форм неевклідової геометрії. Не в силах зробити вибір, я ходила цілий день по «ламповому» кварталу, як заворожена, і в кожному новому магазині їхні форми й кольори були неповторними, як у калейдоскопі.

У давнину величезне ціле Медини було розділене безліччю воріт на сотні кварталів, що замикаються на ніч. Ворота тепер не зачиняють, але поділ кварталів за видами діяльності зберігся й досі. Для зручності туристів уся Медина обліплена стендами з картою і дороговказами, прямуючи за якими можна пройти за одним із запропонованих маршрутів.

Фарбувальні джина

Мені ця картографія мало допомагала. На щастя, в Медині є особливий вид малого бізнесу під назвою «проводи туриста». Займаються цим промислом здебільшого підлітки, а коштує послуга щонайбільше долар. Так я потрапила в знамениті марокканські Танури, стародав­­ні фарбувальні шкіри.

Чани, у яких відмокає і забарвлюється шкіра, побудовані ще в XI столітті. Тут за тисячу років змінилося небагато що. Майстри так само змащують ноги і руки оливковою олією, щоб хоч якось убезпечити себе від дубильних речовин та отруйних барвників. Для очищення шкіри від шерсті використовують негашене вапно. А якщо шкіру треба зробити м’якшою, в хід ідуть голубиний послід і сіль.

Залитий сонцем майданчик, синє небо, розмаїття яскравих кольорів. Тільки ось чарівність цього видовища неабияк зіпсована запахом. Тому туристи до фарбувалень близько не підходять, їхнє місце – на оглядових майданчиках магазинів, що торгують уже готовими виробами з різнокольорової шкіри. Тут і сум­­ки, і ремені, і гостроносі капці, в яких шльопає все місцеве населення, точно як казковий джин – старий Хоттабич.

Обережно – гашиш!

Від нескінченних блукань я відпочивала у вуличних кафе за склянкою того самого м’ятного чаю. У кожній чайхані є свої постійні мешканці, які проводять тут дні за шахами і гашишем. Культ гашишу в Марокко очевидний, але його видима вседозволеність оманлива – насправді куріння дурману карається в’яз­­ницею, Марокко не Амстердам. Це стосується і туристів ...

Спілкування з місцевими дарує чимало приємних хвилин. І не біда, що тут говорять лише французькою та арабською. У процесі розмови стануть у пригоді пальці рук, малюнки, ну а якщо вже зовсім нічого не зрозуміло, можна задовольнитися усмішкою. Фесці взагалі особливі у спілкуванні. Основна частина тамтешнього населення – бербери, «гірські марроканці», що славляться своєю «старомодною» гостинністю. Мене нерідко запрошували в гості зовсім незнайомі люди. Якось кілька жінок буквально затягли в дім, подарувавши в’язаний бурнус і пояснивши на пальцях, що тепер ми рідні й маємо бачитися часто. Інше приємне знайомство відбулося з місцевим поетом, учителем французької, який виявився також переконаним атеїстом. Як вам такий мікс у центрі мусульманського світу? Цей бер­­­бер, довго не припрошуючи, посадив мене в машину і повіз до себе додому їсти кус-кус із манної крупи й слухати вірші.

Чи хотіли ці люди що-небудь натомість? Не знаю, але, мабуть, найтепліші почуття від міста у мене залишилися саме завдяки їм.

Король на десерт

Щодня знаходилося щось нове і важливе, наприклад, захід сон­­ця на руїнах стародавньої фортеці. А одного дня плани мого від’їзду порушив сам король Марокко Мохаммед VI бен аль Хасан, який вирішив відвідати місто з урочистим візитом.

Неважливо, що мешканці могли бачити короля і його дружину Лаллу Сальму (за професією вона математик, інженер), красуню і розумницю, лише кілька хвилин у машині, що проїжджала. Вже з самого ранку натовпи вишикувалися на вулицях міста у святковому вбранні з прапорами і портретами монар­­ха-реформатора. У процесі очікування берберські музиканти і танцівники влаштували справжні змагання один з одним. І в стукоті їхніх барабанів було щось дуже особливе – саме те, що мені й хотілося відчути в Марокко. Можливо, це і був стукіт серця Магрибу.

[2090]

ЕТНОСУВЕНІРИ. Серед африканських глечиків і тарелів нескладно відшукати лампу Аладдіна

СЕРЕДМІСТЯ. Сонячне світло ледь пробивається у глиняні провулки Медіни

ЗАХІД СОНЦЯ. Наймальовничіший він із вершечка старовинної фортеці

УЗБЕРЕЖЖЯ АТЛАНТИКИ. Мешканці таких містечок як Ассілах живуть з рибальства

ВАРИВО БАРВ. У цих старовинних котлах народжуються усі кольори веселки

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.