▪   Інна Завгородня

Незручні сусіди

ФОТО: Андреас Файгле
Україна не звертає уваги на проблеми ромів, тому що не має наміру їх вирішувати
Матеріал друкованого видання
№ 44 (157)
від 29 жовтня, 2010

Щоп’ятниці на ужгородському телебаченні виходить програма про ромів. На екрані традиційне свято весни, музичні фестивалі, гра дитячої футбольної команди. «Ми намагаємося говорити про позитивні аспекти ромського життя, – зізнається журналістка Євгенія Навро­цька. – Ромська редакція «Романо джівіпен» тут працює вже два роки. Ми з Мирославом Горватом у ній – рік. Фактично в Україні це єдина програма, тому що місця компактного проживання ромів є тільки в Одеській області та на Закарпатті». Програма йде українською мовою, ромською – лише привітання і заключні слова.

Водночас самі роми скаржаться, що реалії їхнього життя на екрани не потрапляють. Паспортизація, якість освіти, відсутність житла й геттоїзація, відносини з міліцією, складний доступ до медичного обслуговування, епідемії туберкульозу, СНІДу та колосальна бідність – ось неповний перелік проблем українських ромів. Проте безробіття серед них на першому місці.

«Роми віком від 45 років втрачають надію знайти роботу, – каже журналіст і громадський діяч Мирослав Горват, – тоді як молодь працює на будівництві, сезонних роботах за кордоном. Три роки тому ромів масово брали на будівництва як дешеву робочу силу. Але криза все змінила. Маса людей працює на базарах». Лише 25% ромів віком 25–28 та 40–49 років мають роботу, у віці 29–39 років – 43% працевлаштованих. Поміж жінок ці показники удвічі нижчі. Соціально-еко­номічне становище ромів одне з найгірших порівняно з рештою  населення України. Переважна більшість мешканців ромських таборів живе за межею бідності.

Дані про кількість ромів в Україні дуже різні. За переписом 2001-го їх налічується 47 тис. Неофіційна кількість – близько 100 тис. За оцінками закарпатських експертів, в області приживає 45–50 тис. ромів, в Ужгороді – близько 5 тис. На території міста є чотири ромські табори: Радванка, Шахта, Тельмана й Пирогово.

Радванка

Район Радванка розміщений неподалік центру. Вулиця Ужанська різко звертає вбік, і пейзаж на очах змінюється – псується дорога, зяючи величезними вибоїнами і калюжами, поступово під ногами закінчується асфальт. Біля де­ре­­в’яних парканів більшає вішаків з білизною і замурзаних дітей. Прописку має менше ніж половина мешканців табору, тому що їхні будинки не підпадають під українські стандарти.

Янош Балог гостинно приймає нас у своїй невеличкій квартирі в одноповерховому будинку, де проживає чотири ромські родини. Пробираємося повз густо завішене білизною вузеньке дворище. Балогові тут належить усього кілька квадратних метрів, решту займають сусіди. В оздобленій килимами кімнаті збирається вся сім’я Балогів: тут живе 21 людина. Батько говорить стоячи, щоб усі чули. «У нас із Кларою десять дітей, п’ять онучок і три онуки, – розповідає Янош. – Також із нами живе невістка. Син на роботі – працює ма­ляром-штукатуром. Найменшого онука звати Олександр. Це онучка Свєтка, красуня, дуже розумна, це Леся, моя донька, а це внучка Клара. Це Віта, у якої були викручені руки й ноги: від неї відмовився лікар, а Бог її тут у хаті зцілив. Це мій син Альошка, має дуже хороший голос». На руках дружини Клари найменша донька Аліна. Нещодавно Янош отримав посвідчення про багатодітну родину й чекає на обіцяну землю. Але поки що марно.

«Я не працюю, жінка в декреті, – продовжує Янош. – Раніше на дітей щомісяця отримували 2500 грн, а тепер 1300 грн. Скільки малий плакав: «Тато, я не піду до школи, бо в мене порвані кеди». Дайте мені хоч каміння таскати, щоб заробити ці копійки. Раніше я працював на вторсировині, пресував газети й журнали. 14 років на одній роботі». Враз батько бере баян, і вся родина – малі й великі – починає співати. Діти водночас щось пишуть у зошитах із домашнім завданням.

Насправді квартира трикімнатна: у коридорі господар відділив ще мініатюрну спальню, де вміщується тільки ліжко для батьків. Над постіллю висить напис «Не завжди так буде». Янош каже, що біблійна цитата підтримує в часи негараздів і не дає розслаблятися, коли все гаразд: «Коли біля мене є курка, ковбаса...»

Ужгородську загальноосвітню школу № 13 на вулиці Дендеші в місті називають ромською, роми тут навчаються з 1975-го. Діти школу відвідують, хоча деякі не поспішають відриватися від вуличних ігор після дзвінка на урок. «У нас 216 учнів. Якщо діти пропускають школу, вчителі навідуються до батьків і з’ясовують причину, – розповідає завуч Світлана Гулянич. – Класний керівник щонайменше раз на два тижні ходить до батьків. Загалом школа не відрізняється від звичайної, тільки більше дітей із бідніших родин. Єдина специфіка: дівчата рано виходять заміж, як правило, в 14-15 років, а після цього вже не бажають навчатися далі». Підручники учні отримують безкоштовно, діти з початкової школи та сироти харчуються також коштом держави. Тут є комп’ютерний клас з інтернетом. Ромську мову не викладають, проте є можливість відвідувати факультатив «Історія ромів». Дівчина-ромка веде в школі гурток художньої самодіяльності. Утім, на Закарпатті лише 15% ромів мають загальну середню освіту, близько 85% – неповну середню.

Тельмана

На вулиці Тельмана проходить кордон між світами: поряд із багатоповерхівками та приватними будинками ужгородців виростають гори сміття і халабуди, прибудовані до десятка стаціонарних будинків. Над імпровізованими дахами, зібраними зі сміття та де-не-де старого шиферу, можна побачити супутникові тарілки. Мешканці табору мають близько 20 коней. По прилеглих вулицях їздять підводи, яким нещодавно заборонили заїжджати до центру міста. Дорога до табору вже з місяць перерита – тут будуватимуть трасу.

«Увесь народ деградований, – каже ром Олександр Лацко з вулиці Тельмана, – мешканці не вміють читати й писати, найвищий рівень туберкульозу. Море собак, люди риються та живуть у смітті. Влада нічого не бачить. Тому що наші мери, депутати, ромські барони це все покривають. Тільки одне може допомогти: розселити людей, а табір знищити. Роблять дорогу, а що буде далі? Діти будуть вибігати на неї під машини».

На Закарпатті кілька десятків ромських громадських організацій, але результатів їхньої діяльності на Тельмана не відчувають. «Люди, які отримують гранти на допомогу ромам, таким чином збагачуються, – вважає ромський пастор Роберт Горняк. – Якщо прийти до них додому, подивитися на їхні будинки й запитати, звідки це, стане все зрозуміло. До бідних ці гроші не доходять».
Роми з ностальгією згадують Радянський Союз, який разом із жорстким контролем приніс їм житло й роботу, проте зруйнував традиційний спосіб життя. «За Хрущова формувалися так звані ромські колгоспи, – розповідає ужгородський соціолог Федір Шандор. –  Деяких влаштовували в ресторани не тільки музикантами, а й офіціантами. Їх соціалізували, надавали їм квартири, які лишилися після євреїв. Але ужгородці погано ставилися до ромів, адже ті не мали традиції осілого життя, тому своїм побутом понищили стару архітектуру міста. За Брєжнєва завдяки ромам піднімали демографію Радянсь­кого Союзу. А в горбачовський період почалася безконтрольність. Роми перші зреагували на ринок – займалися обміном валюти, продажем дефіцитних товарів. Проте й у радянські часи міліція їх переслідувала: якщо щось трапилося, першими страждали роми. Зараз, щоправда, у цьому аспекті нічого не змінилося».  

Райони, у яких розбито табори, у місті вважаються неблагополучними: ужгородці не охоче купують там квартири. «Роми не чіпають своїх сусідів, – розповідає мешканець Ужгорода Вік Коврей. – Але мого дідуся, який мав дачу на Радванці, одного разу роззули. Він дружив із місцевими ромами, тож після нападу не міг заспокоїтися, мовляв, як таке могло трапитися? Ставився до них завжди дуже позитивно. Зрештою, з таким успіхом на нього могли напасти й білі гопники». Ужгородчанка Вікторія діли­ться враженнями від сусідства з ромами: «Це проблема, особливо для міста, яке хоче розвиватися туристично. У нас багато кафе із вуличними терасами, але спокійно посидіти у них не дають роми. Минулого літа ромські діти засовували пальці в морозиво відвідувачів, а потім казали: «У мене зараза» і, звісно, забирали його. А цьогоріч підходили з якоюсь бризкалкою і погрожували: «Дай грошей, а то бризну». Або: «Дай грошей, бо плюну». Звісно, це діє на таких дівчат, як я, бо якщо на них пригримнути, вони бояться і тікають».

Табором на вибори

Тривале співжиття з ромами будить в ужгородців скепсис: «Відсутність паспортів комусь вигідна, – переконаний соціолог Федір Шандор. – Необліковані люди можуть скоювати злочини, їхні паспорти є у когось, і ними зловживають. Наприклад, беруть кредити. Згадайте, як один з керівників банку в Рахівському районі набрав на ромів кредитів і втік». «Барони не зацікавлені ані в тому, щоб давати ромам освіту, ані в їхній паспортизації. Хто тоді жебратиме для них? – розмірковує Вікторія. – Моя знайома працювала в благодійній організації, яка запропонувала проект паспортизації ромів. Чільники ромів відмовилися – їм це не потрібно. Стоять мамаші біля банкоматів знімають дитячі гроші. Тут-таки стоять батьки, які ці гроші забирають».

На Закарпатті ромів уже давно використовують у виборчих технологіях – їхні голоси продають цілими таборами. «На носі вибори, а ромами дуже часто маніпулюють. Кого найлегше контролювати? Бідний неосвічений народ», – каже Мирослав Горват. Цікаво, що в тих районах, де компактно проживають роми, традиційно перемагає політична сила, яка на час виборів перебуває при владі.   

Федір Шандор вважає, що роми віддзеркалюють стан усього суспільства. «На Закарпатті є цілі райони, де ромів немає: Воловецький, Межигірсь­кий – це дуже бідні гірські райони. І дуже часто роми живуть біля великих міст. У Європі осілі роми заможніші, ніж в Україні, але це тому, що Європа багатша. Роми в Африці бідніші за наших. Їхнє становище залежить від загальної ситуації, – робить висновок соціолог. – До ромів потрібно ставитися так само, як і до українців. Якщо їх відокремлювати в спеціальну групу, це призведе до негативних наслідків, як в Угорщині. Там циган ненавидять, хоча їх у країні близько мільйона. Вони живуть так само, як і угорці, але виділені в окрему категорію. Це називається позитивною дискримінацією: якщо ти когось дуже жалієш, то він перестає працювати над собою».

Роми, хоча дехто не хоче цього визнавати, наші співгромадяни. Відтак зволікання і непомічання, яке практикує українська влада щодо ромського населення, лише поглибить у їхньому середовищі бідність та спрятиме поширенню хвороб. Державі потрібно навести лад із паспортизацією, припинивши спекуляції на ній, надати ромам доступ до медичного обслуговування, освіти та культурного розвитку, забезпечити тих ромів, які справді прагнуть працювати, роботою. Інакше держава не уникне загострення ромської проблеми, яка визріла у старій і новій Європі (див.тут).

ЗВИЧАЙНА РОМСЬКА РОДИНА. У двокімнатній квартирі Яноша Балога мешкає 21 людина
ФОТО: Андреас Файгле

НЕІНТЕГРОВАНІ. Більшість представників ромської громади Ужгорода живуть на маргінесі
ФОТО: Інна Завгородня

[2160][2161][2162]