▪   Дмитро Рафаель

Гуманітарна допомога для президента

Громадська гуманітарна рада Віктора Януковича – чергова ширма, якою прикривається байдужість влади до нагальних проблем суспільства
Матеріал друкованого видання
№ 52 (165)
від 24 грудня, 2010

За останнє півріччя відбувалося чимало «новацій» у гуманітарній галузі, що викликали масові протести студентства, негативну реакцію творчих, наукових, викладацьких спільнот. Проте Громадська гуманітарна рада при президентові України – це наче морська свинка: ні до свиней, ні до моря. Вона відзначилася цілковитим ігноруванням думки громадськості й апатією до гострих питань гуманітарної політики. Таким чином, ні «реформи» Табачника, ні законопроект про мови не зацікавили її членів.

Група підтримки

Персональний склад Ради затверджує її голова, йдеться у Положенні про Раду, тобто Віктор Янукович, у той час як її секретар Ганна Герман вносить пропозиції щодо змін персонального складу. Серед членів Ради, зокрема, опинилися Іван Драч, Петро Толочко, Олена Франчук, Богдан Ступка, Михайло Резнікович, Дмитро Стус, Лариса Скорик. Природно, постає питання: про модель якого ж суспільства можна говорити, коли на заклик влади «професійні патріоти» дають планове вироблення консенсусів із людьми, котрих нерідко та небезпідставно називають українофобами?

Утім, класичний піарівський метод із залученням «третьої сторони», тобто використання відомих особистостей з метою надання більшої авторитетності, реалізовано, й віднині рішення Януковича освячуватимуться відомими представниками української інтелігенції. Головне – а-ля репрезентативно й а-ля авторитетно, попри те що це й видається доволі сумнівним. Адже навряд чи «підтримка інтелігенції», організована Ганною Герман за принципом «хто під руку потрапив, того до складу й «увійшли», зможе якось зарадити вирішенню бодай одного важливого гуманітарного питання.

Процес

В одному з інтерв’ю науковий співробітник Інституту літератури Дмитро Стус сказав, що він радо сприйняв пропозицію увійти до складу Ради, оскільки йому є що запропонувати, і це може бути конструктивним. Тиждень звернувся до Дмитра Васильовича з проханням розповісти про ці пропозиції. «У мене немає бажання витрачати на це час, воно все є на сайті, те, що втілено, – каже Дмитро Стус, – а що не втілено, то як вдасться щось зробити, ви побачите».

Тим часом на інтернет-сторінці офіційного представництва Громадської гуманітарної ради в ролі цього «всього» виступають концепція громадського телерадіомовлення та безліч розпоряджень, доля яких залишається невідомою.  

«Рада взяла дуже активну участь у святкуванні незалежності, – розповідає Михайло Резнікович, генеральний директор і художній керівник театру Російської драми імені Лесі Українки, про те, що вже було зроблено, – відкритті, мені здається, дуже сучасного Музею імені Тараса Шевченка в Каневі». Справді, є чим пишатися: головним архітектором реставрації Музею стала подруга Ганни Герман і член Громадської гуманітарної ради Лариса Скорик, яку було призначено по-кумівському – поза конкурсом. Пані Лариса запропонувала дуже «оригінальне» бачення відновлення Шевченківського музею, яке інакше як євроремонтом не назвеш.

«Ведеться непроста робота щодо суспільного радіо, – все-таки розповідає Дмитро Стус, – щодо вечора Козловського, зі створення інтернет-порталу, ще з кількох напрямів, але це поки що тільки робота, похвалитися результатами важко».

Утім, Громадська гуманітарна рада є лише консуль­­тативно-дорадчим органом, про що не забув нагадати Дмитро Стус, тому її можливості реально впливати на політику влади нікчемно малі.

Гуманітарний паштет

На відміну від очевидності політичної ролі президентської Громадської ради, процес її наповнення гуманітарним змістом незрозумілий ні громадськості, ні самим членам. Практика ж існування Ради свідчить про те, що її справжнє завдання – збиратися та ухвалювати лише тоді й лише ті рішення, які заздалегідь визначить керівництво.

«Для мене механізм роботи (Ради. – Авт.) є певною мірою незрозумілим, – розповідає член Ради, який відмовився, щоб його ім’я згадувалося в публікації, – за потреби зідзвонюються члени робочої групи й у вільному режимі обговорюють ці речі, а потім матеріали подаються голові робочої групи, який їх готує до засідання. Тобто матеріалів що­­до культури до засідання всієї групи та прийняття офіційних рішень ще не вносилося».

Основною організаційною формою роботи цього органу є засідання, йдеться у Положенні про Раду, які проводяться в міру потреби, але не рідше ніж один раз на квартал і скликаються секретарем Ради за дорученням голови.

«Звертайтесь до керівництва Ради», – відповідає колишній поет і чиновник зі стажем Іван Драч на запитання про її діяльність. За його словами, порядок денний формують Ганна Герман та Віктор Янукович. Тож очевидно, хто визначає «міру потреби» питань, що виносяться або не виносяться на розгляд, а також те, чому Рада проігнорувала і законопроект про мови, і освітні реформи Табачника. Вчасно вмити руки або не торкатися суперечливих питань завжди видається «конструктивнішим».

Створена задля політичних потреб Рада бере участь у формуванні гуманітарної політики. У той час як від її членів-екс­­пертів, по суті, очікується лише підтакування керівництву. Таким чином, теперішню гуманітарну політику влади, перефразовуючи Хакслі, можна охарактеризувати як паштет: краще не знати, з чого та яким чином його готують.

Самодіяльність членів Ради

Незважаючи на очевидну окозамилювальну функцію цього органу, Іван Драч у своїй участі в Раді вбачає «можливість втручання в деякі гострі проблеми, які постають у нашому житті. Наприклад, виселення музеїв із Лаври». «Ми збиралися з Ларисою Скорик, Борисом Олійником і Михайлом Резніковичем, – розповідає він, – і домовилися стояти на тому, щоб музеї в Лаврі були, щоб вона не перетворилася тільки на середовище церкви. Також вдалося дійти згоди із заступником голови Київської адміністрації Леонідом Михайловичем Новохадьком, він також дотримується цієї позиції. Я думаю, ми відстоїмо музеї в Лаврі».

Утім, резолюції Ради щодо цього питання ще немає. «Рада поки що не засідала з цього приводу, – пояснює Іван Драч, – це позиція тих людей, про яких я вам сказав».

Тим часом, чи прислуховується керівництво Ради до ініціатив її членів, можна побачити з того, скільки з них було практично реалізовано. На момент написання статті таких простежити не вдалося.
Наочним прикладом, який продемонстрував сутність Ради, стала публікація однієї з версій проекту закону «Про На­­ціо­­на­­льну громадську телерадіокомпанію України» головою робочої групи із суспільних комунікацій Ради, проректором університету «Україна» Валерієм Бебиком.

«Концепція про громадське мовлення є цілком ініціативним документом, – розповідає Валерій Бебик про реалізацію ідей членів Ради, – його написали члени Громадської гуманітарної ради й ті експерти, які були залучені. Апарат тут абсолютно не мав жодного впливу».

Зі свого боку, незалежні експерти розкритикували цей законопроект за відсутність механізмів збереження його незалежності від держави та по­­лі­­тич­­­них сил, зокрема Партії регіонів. Утім, оприлюднення навіть такого документа без узгодження з керівництвом Ради викликало обурення в останнього. У коментарі Телекритиці Ганна Герман назвала цей прецедент «повною самодіяльністю пана Бебика», провела з ним «жорстку теле­­фон­ну розмову», пояснивши жур­­налістам, що «проект не може бути опублікований, доки його не обговорила й не затвердила Рада, а також не ознайомився президент, оскільки це його ініціатива». За логікою її слів, виходить, що українська громадськість не має знати, що саме обговорює Громадська гуманітарна рада, допоки керівництво не дасть на це дозвіл.

Таким чином, упродовж понад півроку існування вимальовується справжня концепція Ради, сутність якої найкраще передає протокольна формула: голову та секретаря вислухали, до відома взяли. У той час як доля поодиноких ініціатив її членів є невідомою, а спроби залучити до обговорення широку громадськість натрапили на осуд із боку керівництва. Усе прогнозовано, тобто керовано.


Склад Громадської гуманітарної ради

Віктор Янукович – президент України, голова Ради.

Ганна Герман – заступник голови Адміністрації президента України, секретар Ради.

Валерій Бебик – проректор із політичних комунікацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна».

Михайло Білецький – експерт Київського центру політичних досліджень і конфліктології.

Андрій Бокотей – ректор Львівської національної академії мистецтв.

Віктор Бондаренко – перший заступник голови Вищої атестаційної комісії України.

Костянтин Бондаренко – директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна.

Сергій Бубка – президент Національного олімпійського комітету України.

Ігор Воронов – директор Навчально-наукового інституту за­очного та дистанційного навчання Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій.

Семен Глузман – виконавчий секретар Асоціації психіатрів України.

Олександр Гриценко – директор Українського центру культурних досліджень.

Леонід Губерський – ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Валерій Денисенко – завідувач кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка.

Іван Драч – письменник.

Ілля Ємець – директор Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров’я України.

Валерій Капелюшний – завідувач кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Василь Кремень – президент Національної академії педагогічних наук України.

Павло Кутуєв – професор кафедри політології, соціології та соціальної роботи Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут».

Олександр Мартиненко – генеральний директор інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна».

Максим Михайленко – директор із досліджень Центру соціальних та правових досліджень.

Борис Олійник – голова правління Українського фонду культури.

Микола Примут – завідувач кафедри політології Донецького національного університету.

Михайло Резнікович – генеральний директор – художній керівник Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки.

Лариса Скорик – професор кафедри архітектурного проектування Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Валерій Смолій – директор Інституту історії України НАН України.

Богдан Ступка – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Дмитро Стус – публіцист, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Петро Толочко – директор Інституту археології НАН України.

Сергій Толстов – директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень.

Олена Франчук – голова правління благодійної організації «Фонд Олени Франчук «АНТИСНІД».

Андрій Чебикін – президент Національної академії мистецтв України, ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Ольга Червакова – спеціальний кореспондент закритого акціонерного товариства «Міжнародний Медіа Центр – СТБ».

Микола Шульга – заступник директора Інституту соціології НАН України.

Світлана Щербак – науковий співробітник Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Валентин Якушик – професор кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.