▪   Зміцер Панямонав

На четвертий термін

ФОТО: АР
Білоруські виборці слідом за Москвою 19 грудня визнають безальтернативність Аляксандра Лукашенка на посаді лідера країни
Матеріал друкованого видання
№ 51 (164)
від 19 грудня, 2010

До фото: ВПЕРЕД У МИНУЛЕ. 6 грудня на Всебілоруських народних зборах, Лукашенка заявив, що йому набридло «корячитися в Москві, випрошуючи барель нафти або кубометр газу». А вже за кілька днів Мєдвєдєв і Лукашенка домовилися про безмитне постачання російської нафти до Білорусі

 

19 грудня чинного президента Білорусі Аляксандра Лукашенка, найімовірніше, учетверте оберуть главою держави. Таке «політичне довголіття» стало можливим після того, як 1996 року за його ініціативою провели референдум. Тоді було змінено Конституцію – знято обмеження кількості президентських термінів, які може обіймати одна людина. Щоправда, і результати цього референдуму, і всі його наступні «елегантні перемоги» на виборах не визнали легітимними ОБСЄ та світова спільнота (як і всі вибори білоруського парламенту). Але це президента хвилювало мало, принаймні на словах.

Чудова десятка

Цей рік став найурожайнішим в історії незалежної Білорусі на кандидатів у президенти, яких зареєстрували аж десять. На думку політолога Аляксандра Класковського, явно проросійськи орієнтованими з них можна назвати поета Уладзіміра Някляєва, дипломата Андрея Саннікава, юриста Дзмітрия Уса та економіста Віктара Цярешчанка. До умовно проросійських зарахував експерт й економіста Яраслава Раманчука. При цьому політолог каже, що за ними не треба неодмінно вбачати «руку Кремля»: «Коли вони й використовують проросійську риторику, це не означає апріорі якісь проекти, якими керують саме з Росії. Крім того, якщо тут навіть і беруть участь певні російські особи, то це не є автоматично свідченням того, що це прокремлівський кандидат. Як кажуть, Кремль має багато веж, а Росія ще багатоплановіша».

Ще чотирьох кандидатів – націоналіста Ригора Кастусьова, екс-націоналіста Алєся Міхалєвіча, інженера Віталя Римашевського та екс-військового Мікалая Статкевіча – умовно можна назвати самостійниками. Ну й, поза сумнівом, у виборах бере участь Аляксандр Лукашенка, котрий керує країною з 1994 року. Заглиблюватися в його біографію немає сенсу, варто лише зазначити, що з 2002-го він вісім разів гучно заявляв, що вже «наївся» влади.

Якщо під час попередніх виборів-2006 білоруські демократи спиралися на політичну та фінансову підтримку Заходу, а режим Лукашенка – на Кремль, то тепер ситуація кардинально змінилася. Європа розчарувалася в демократичних силах Білорусі, які за 16 років так і не спромоглися нічого протиставити урядові, й почала діалог з офіційним Мінськом. Москва повелася інакше. Дві «братні» країни охопили економічні війни, а закінчилося все інформаційною (спочатку НТВ запустив про Лукашенка серіал «Хрещений бацька», а згодом естафету підхопили й інші російські канали та газети).

Рука Москви?

Ця ситуація породила впевненість у тому, що на нинішніх виборах обов’язково має бути чітко окреслений «ставленик Кре­мля». Підозра впала на Уладзіміра Някляєва. Його громадська ініціатива «Говори правду» була створена менш ніж за рік до перегонів, але одразу почала проводити гучні й масштабні акції. Фінансували їх не Євросоюз і не США. Під час виборів Лукашенка в інтерв’ю західному виданню сказав, що має відомості, нібито Някляєва та Саннікава фінансує Росія. Жоден з опозиціонерів цього не визнав, хоча вони й заявили, що звинувачень у проросійськості не бояться.

Також вони (як і деякі інші кандидати) не відмовлялися від поїздок на Захід та зустрічей із європейськими політиками найвищого рівня. Із разовими візитами в Москві побували тільки Някляєв і Раманчук, але з впливовими політиками (не кажучи вже про Кремль) там не зустрічалися. Як зазначає Класковський, до початку президентської кампанії Някляєв не раз заявляв, що його громадська ініціатива функціонує на гроші білорусів, які були змушені переїхати до Росії і мають там бізнес. Але з початком кампанії поет про гроші вже нічого не казав, можливо, тому, що згідно з білоруським законодавством отримувати закордонну допомогу кандидатам заборонено.

Не один Някляєв утаємничує фінансовий бік своєї президентської кампанії. Саннікав заявив, що задля участі у виборах продав свою столичну квартиру, а решта претендентів або сумлінно доводять журналістам, що спираються на «внутрішні резерви», або просто мовчать. Жоден із них, певна річ, не визнав, що є проросійським кандидатом чи проектом Кремля, хоча всі у своїх програмах і виступах використовують російську карту й говорять про необхідність налагоджувати добрі відносини з Росією.

Хід конем

Московська зустріч Лукашенка та його російського колеги Дмітрія Мєдвєдєва 9 грудня, в межах якої було підписано попередню домовленість про створення між Росією, Білоруссю й Казахстаном Єдиного економічного простору та вирішено наф­тове питання (про безмитне постачання російської нафти до Білорусі), сплутала опозиції всі карти. Стало очевидно, що чинний президент зумів знову перехопити російський вектор. Але за рахунок чого?

Політолог Юрій Чавусав вважає, що нині відбувається «здача» частини білоруського економічного суверенітету на користь РФ в обмін на політичну підтримку бацьки під час виборів. «Лукашенка просто піддався на тиск із боку Сходу. Звісно, це можна продати електорату як перемогу білоруської сторони. Російська нафта справді надходитиме на білоруські НПЗ, але прибутків, як раніше, від переробки цієї дешевої сировини та експорту на Захід Білорусь не отримає. Тож ускладнення з фінансуванням народного господарства за теперішньої моделі будуть і в майбутньому», – каже експерт.  

Із тим, що Москва не схотіла втрачати «білоруський нафтовий офшор» через заміну Лукашенка, згоден і політолог Валєри Карбалєвіч. «Здійснивши замах на Лукашенка, Росія не розрахувала своїх сил і зараз знову змушена розпочати з ним переговори й навіть піти на певні поступки. За підрахунками, ці поступки дають Білорусі вигоду в мільярд доларів, російське ж керівництво оцінює її в чотири мільярди. Це фактично повернення до ситуації нафтового офшору Білорусі», – заявив політолог.

А ось найвідоміший білоруський незалежний економіст, керівник аналітичного центру «Стратэгія» Лєанід Заіка вважає, що говорити про вигоди від укладених домовленостей для країни рано. Зате вони очевидні для Лукашенка. «Усі підписані лідерами трьох країн домовленості потрібні Лукашенку тільки до 19 грудня – дня виборів президента Білорусі. А потім він зволікатиме з їх реалізацією. Документи щодо ЄЕП – це поки що лише папери, хоча й офіційні, які треба пускати в подальшу роботу. А там 22 обмеження щодо експорту товарів, які без кінця обговорюватимуть: текстиль, потримані авто і так далі», – каже економіст. До речі, змінилася й нафтова схема Лукашенка-Чавеса. Тепер венесуельску нафту не возитимуть до Європи танкерами, а продаватимуть американцям. А на білоруські НПЗ натомість має прийти куплена за виручені в США гроші азербайджанська нафта.

Безсумнівна перемога

Хай там як, а Лукашенка зміг донести електорату, що Росія знову наш друг. А білоруське телебачення показало, що Кремль скаче під музику бацьки. Захід у цій ситуації залишився «при своїх»: його поки що задовольняють факти лібералізації Білорусі, які він так хотів побачити. Влада дала на що подивитися. Частину пропозицій ОБСЄ врахували під час зміни Виборчого кодексу, а етап збору підписів за вилучення кандидатами в президенти пройшов під стягом найбільшої ліберальності ЦВК. Нещодавно Лукашенка взагалі всіх заінтригував, заявивши, що після 19 грудня на Білорусь чекають великі політичні зміни (однак які саме – не уточнив).

У черговій «перемозі» Лукашенка не мають сумнівів ані політологи, ані журналісти, ані прості виборці. До речі, якщо раніше люди казали про результати виборів: «Усе одно він буде», то після зустрічі з Мєдвєдєвим народ узагалі став говорити: «Бацька знову всіх надурив!». Самі кандидати таких песимістичних прогнозів уникають. Натомість під час зустрічей із виборцями вони почали ще активніше розповідати, що влада готує чергову фальсифікацію виборів.

Підстави для цього є. Наприклад, до складу дільничних виборчих комісій увійшли тільки 183 представники від опозиції. Це 0,25% загальної кількості членів комісій, і працюватимуть вони лише на 3% дільниць. Виступити в прямому ефірі опозиційні кандидати мали змогу тільки двічі по 30 хвилин і стільки само на радіо. Щоправда, їхні виступи завершилися за два тижні до виборів, і відтоді інформаційним простором цілковито заволодів Лукашенка. Дострокового голосування не лише не скасували, а й ще активніше змушують людей брати в ньому участь. Працівників – під загрозою звільнення, студентів – виключення з вишів.

Єдине, що залишається нині робити опозиційним кандидатам, – їздити по регіонах і закликати людей вийти 19 грудня, у день виборів, на білоруський Майдан – Кастричніцьку площу в Мінську. За ці заклики Віталь Римашевський і Мікалай Статкєвіч уже отримали попередження ЦВК, а Уладзімір Някляєв та Яраслав Раманчук – від Ген­прокуратури. Виглядає так (і з цим погоджуються всі експерти), що після повернення Лукашенка з Москви влада знову почала поводитися нахабно. Як і під час усіх попередніх виборів.

 

Історія президентських виборів у Білорусі

1994 рік
У першому турі за посаду змагалися Вячаслав Кєбіч (17,33%), Зянон Пазьняк (12,82%), Станіслав Шушкєвіч (10%), Аляксандр Дубко (6%), Васіль Новікав (5%). Аляксандр Лукашенка в першому турі набрав 44,82%, у другому – 80,1% (Кєбіч – 14,1%).

2001 рік
Аляксандр Лукашенка набрав 75,65% голосів, Уладзімір Ганчарик – 15,65%, Сяргєй Гайдукєвіч – 2,48%.

2006 рік
Аляксандр Лукашенка набрав 83% голосів, Аляксандр Мілінкєвіч – 6,1%, Сяргєй Гайдукєвіч – 3,5%, Аляксандр Казулін – 2,2%