▪   Катерина Барабаш

Трагедія Нікіти Міхалкова

ФОТО: ЕРА
Про те, як лакей знищив художника в собі
Матеріал друкованого видання
№ 50 (163)
від 10 грудня, 2010

Прикра звістка: ні сіло ні впало, без жодних пояснень та причин Нікіту Сєрґєєвіча Міхалкова позбавили мигалки. Вона була йому презентована Міністерством оборони РФ як, очевидно, незамінній для російської оборони особі. За словами самого Нікіти Сєрґєєвіча, без мигалки він навіть 40 відсотків запланованого не встигне зробити.

Сподіваємося, що до цих «невиконаних» відсотків увійдуть якийсь маніфест, чергова серія «Стомлених сонцем», ще одна нова будівля в історичному центрі Москви і якийсь новий, вигаданий ним же податок. Цього нам не витримати, поки наразі нам достатньо, що після двох років гіперактивності він домігся ухвалення постанови щодо стягнення 1% з усіх мультимедійних носіїв на користь Союзу російських правовласників, який він сам же й очолює і який, певна річ, розподілятиме ці кошти поміж кінематографістів. Інакше кажучи, уявіть, ви купуєте, припустімо, чистий CD, а 1% сплачених грошей одразу надходить у фонд якогось Союзу. Звісно, відтепер ціна на диски, флешки й інші технічні дрібнички зросте, до того ж не на 1%, а, як зазвичай у нас трапляється, тишком-нишком значно вище.

Різниця в тім, що хтось забирає гроші з-за рогу темної ночі, а хтось це робить, озброївшись лозунгами та національною ідеєю.

Від «баріна» до олігарха

Національна ідея в розумінні Нікіти Сєрґєєвіча якимось дивним чином збіглася з усвідомленням власної цілющої ролі в історії Росії. Це відбулося, коли ролі талановитого актора й визнаного режисера здалися йому замалими. Те, що Міхалкову затісно в колишніх рамках, вже помітно за оскароносною стрічкою «Стомлені сонцем» – першою, що мала ледь помітний (поки ледь помітний) оптичний приціл, у який вже проглядало поле майбутніх нагород. Це був перший його фільм, зроблений з осторогою. Уже тоді, в 1990-ті, інтуїція почала стиха підказувати Міхалкову, що місце старої комуністичної ідеології жодна інша поки не посіла, однак вона неодмінно з’явиться, й непогано було би стати її провісником.

Нива мистецтва для Нікіти Сєрґєєвіча в якийсь момент справді виявилася вкрай тісною, а зупинятися було запізно. Настав той час, коли Міхалков зрозумів, що, зрештою, добре кіно може робити багато хто. Проте бути в компанії з кимось несила для Нікіти Сєрґєєвіча легковажно надане йому журналістами наприкінці 1990- х прізвисько «барін» почало жити в ньому власним життям, висуваючи свої умови. Спочатку він тихцем, потім – голосніше оголосив себе головним провідником і захисником державної культури. Цю «посаду» він підтвердив документально насамперед своїм обранням головою Російського фонду культури замість Дмітрія Сєрґєєвіча Ліхачова, котрий уже пішов із життя, а згодом остаточно – «Сибірським цирульником», прем’єра якого відбулася в Кремлі відразу після виборів у голови Спілки кінематографістів (СК). Заряджений потужною національною ідеєю, «Цирульник» не міг не припасти до душі владним колам, які оцінили необхідність задуму – показати Росію такою, якою вона могла б бути та якою стане за умови мудрого управління нею, – та своєчасний постулат стрічки «він росіянин, це багато що пояснює». І до розкритих обіймів можновладців потрапив – ні, аж ніяк не режисер, однак олігарх. Повсякчас тлумачене поняття «олігарх» як людини, кобра має купу грошей, зовсім неправильне. Десятки й сотні власників заводів, газет, пароплавів, нафтових імперій і півцарства на додачу не мають жодного стосунку до олігархії, та президент країни до них на дачу й знімальний майданчик не навідається. Олігарх – це супереліта, наделіта. Олігарх – це близькість до влади. Олігарх – це сама влада (з грецьк. oligar­chia – «влада небагатьох»). Росія – країна величезного словоблудства й такої самої значної віри в нього. Тому той, хто відзначений даром складання слів, помноженим на любов до влади, стає часом не менш вагомою, ніж торби з грішми, складовою владних структур.

Спочатку було слово. За його допомогою Міхалков прийшов до влади в Спілці кінематографістів РФ – наобіцяв усім заможного життя. Другим пекучим питанням для членів Спілки була проблема будинків творчості під Москвою, що поступово перетворилися на руїни. Відновити їх – наступна обіцянка Міхалкова. Повірили й проголосували. Невдовзі один із будинків творчості продали задля того, щоб отримані кошти спрямувати на ремонт іншого. Проте тих грошей так ніхто й не побачив, куди вони поділися, залишилося загадкою. В організаційному й господарському талантах «баріна» зневірилися. А тут – черговий з’їзд.

Перемоги «бісогона»

У день з’їзду Міхалков вимахував папірцем, мовляв, дивіться, це рішення суду щодо передачі нам Кіноцентру. Ми перемогли! Визріла опозиція просила показати папірець, однак Нікіта Сєрґєєвіч з трибуни назвав її бісами, а себе – «бісогоном». Дійство завершилося перемогою «бісогона», хоча за нього проголосувала значно менша кількість делегатів, ніж того вимагається. Але Нікіта Сєрґєєвіч дрібницями ніколи не переймався. Навіть коли через кілька днів після з’їзду з’ясу­валося, що папірець – лише фікція, а суд остаточно відібрав у Спілки кінематографістів права на Кіноцентр, що-небудь змінювати було запізно. Зрештою Кіноцентр продали, частина грошей пішла на сплату боргів, оскільки стало відомо, що попередній з’їзд у Кремлі відбувся на кошти, взяті в банку під 63%.

Довіра знову похитнулася, залунали незадоволені голоси, й тоді боротьба проти «бісів» розпочалася всерйоз. Звільнено директора Будинку кіно Юлія Ґусмана. Практично розігнано всю бунтівну московську Спілку кінематографістів – головного підбурювача усіх невдоволень Міхалковим. На зло національній кінопремії та кіноакадемії «Ніка» запроваджується нова премія та нова академія – «Золотий орел», у складі якої лише свої люди, здебільшого похилого віку й до того ж не схильні до з’ясування подробиць фінансової діяльності. Водночас починають поширюватися чутки про знесення Будинку кіно й зведення на його місці хмарочоса з готелем, рестораном та казино. Від членів Спілки та від журналістів ретельно приховують все, що відбувається всередині СК, що породжує ще більше запитань.

Лакузний уклін

Проте поворотним пунктом стосовно Міхалкова стала навіть не  активна й непрозора діяльність на посаді голови СК РФ, а його звернення до Путіна (спільно з трьома діячами культури) з приводу того, щоб залишитися на другий термін, і приблизно в той самий час підготовлена до 55-річчя президента програма для телеканала «Россия» під назвою «55». Риториці тексту позаздрив би будь-який спічрайтер брєжнєвських часів, котрий зуби стер на дифірамбах генсекові. «Величезна кількість людей у нашій країні, які довірили йому свої життя, нині можуть чесно заявити, що ця людина реально вплинула на їхнє життя…», «усі ці зміни так чи інакше пов’язані з його іменем та його послідовним, поступальним і творчим рухом у часі та просторі…» тощо.

Гостра подяка, яку отримав тодішній президент, мала тривале відлуння – трохи більше ніж за рік воно заявило про себе потужною державною підтримкою в суперечці Міхалкова з опозицією всередині СК, котра вирішила не переобирати його головою. З опозицією розправився по-режисерськи продумано й жорстко: позачерговий з’їзд Спілки кінематографістів у Гостинному дворі, прямо під стінами Кремля, став найкращою постановкою його життя. На з’їзд у м’яких купейних вагонах привезли дідусів та бабусь із регіонів, розселили їх у найкращих московських готелях й до Гостинного двору щодня возили на державних автівках. Провінційні старенькі – колишні режисери, монтажери, редактори периферійних студій, про які якщо й було колись відомо, то давно вже забуто, – на неочікувану турботу відповіли вдячними сльозами й дружніми топотінням та свистом на будь-кого, хто піднімався на трибуну з критикою голови. Звітна доповідь Нікіти Сєрґєєвіча тривала кілька годин і транслювалася наживо на головним державним телеканалом «Россия». Врешті-решт із трибуни назвали імена тих, хто розікрав гроші СК. Було названо величезні суми коштів, отримані московськи­­ми ЗМІ за паплюження Нікіти Сєрґєєвіча. Поіменно згадано ворогів, яких тут-таки й було виключено з Спілки кінематографістів. Зала ревіла, захлиналася від сліз, кричала: «До стінки їх усіх!!!» А потім усі суди як один відхиляли позови за наклепи, подані тими, кого Міхалков назвав крадіями, що розграбували СК РФ.

Те, що влада стала на бік Міхалкова в суперечці з колегами із Спілки кінематографістів, просто засвідчило потребу в ідеологічних цінностях, які він проповідує. Він ідеальний та зручний зразок освіченого лакузи, в генах якого вже є вміння солодко й зрозуміло казати те, що потрібно хазяїну.

У часи, коли Росія почала потихеньку знищувати власну репутацію, – вбивствами журналістів, дружніми відносинами з Венесуелою, війною на Північному Кавказі, – Міхалков, безупинно згадуючи ім’я Боже й користуючись акторсько-режисерським талантом, подає регулярні міні-вистави на правильні теми, пов’язані, зокрема, із вправним прославлянням чинної влади. Зазвичай вони мають характер публічних виступів з духовно-морально-пра­вославних пита­­нь. Останньою постановкою став опублікований наприкінці жовтня «Маніфест освіченого консерватиз­му», який містив історичні висловлювання на кшталт «Ейфорії ліберальної демократії покладено край!», «Росія – континентальна імперія», «Державна вла­­да – це особиста жертва, принесена на вівтар Вітчизни», «Ми нація героїв», «Треба вміти гідно підкоритися владі» тощо.

Міхалков і путінська епоха

У Росії щороку знімають по півтори сотні стрічок, і лише Нікіта Міхалков, до того ж удруге, примудряється проводити свої пре­м’єри в Кремлі. У РФ знову неабияк популярними є не мистецтво, не правда, а окремі при­­дворні «творці», які забезпечують підтримку державної ідеології. Й неважливо, що стрічка «Стомлені сонцем-2» зазнали абсолютного провалу в прокаті, адже вона не втратила своєї цінності для влади. Це фільм-плакат, фільм-функція, фільм, що перебуває на одному рівні з «Молодою гвардією», єдиноосібним призначенням тимчасового президента-наступника, зомбі-єдиноросами, що повсякчас щось скандують під час з’їздів керівної партії.

Той, хто прагне володіти думками, неодмінно в наступному номері програми волітиме владарювати над чужими фінансами. Решта – обман і самообман. Будь-яка ідеологія як запорука влади зрештою спрямована на відбирання грошей у населення. Вся тріскучо-дифі­рам­бова міхалковська риторика на адре­­су влади спрацювала – його, головного в російській культурі провідника ідеї нової державності, було наділено правом виступати перед владою від імені всієї російської культури та пояснювати, чого вона, культура, потребує. А російській культурі, як з’ясувалося, необхідні: один відсоток податку з чистих носіїв, прем’єра «Стомлених сон­цем-2» у Кремлі, фестивальний палац у Москві, готель, який належить міхалковській студії «Тритэ», в історичному центрі столиці РФ замість знесених будівель ХІХ століття…

Вони неймовірно схожі – Міхалков і путінська епоха. Обидва просторікуваті, обидва демагогічні, обидва цинічні, обидва спираються на споконвічне російське холуйство, знову піс­­ля радянських часів зведене до пріоритету, й махрове національне прагнення до повсюдного блату – воно, втім, із Росії й не зникало. Обидва відверто цькують інакомислячих, оголошуючи їх ворогами. І обидва безсоромно брешуть. І обом це сходить з рук. Як без Путіна не могло б бути Міхалкова в його нинішньому вигляді, так без Міхалкова путінська влада виявилася б кривою на одну ногу.

Будь-яка епоха породжує своїх героїв. Безумовно, Міхалков уже ввійшов в історію світового кінематографа: для цьо­­го достатньо було «Оскара» і Гран-прі Каннського фестивалю за «Стомлених сонцем». Однак того, хто зробив «П’ять вечорів», уже немає – його вбив той, хто зробив «Сибірського цирульника» і «Стомлених сонцем-2». Це було вбивство з необережності, він просто не знав, що їх двох земля не витримає. Є інституції, які в жодному разі не повинні вступати ні в які контакти з владою. Це, по-перше, церква. По друге – художники. Церква, котра відкрито й офіційно оголосила «симфонію з владою», як це зробив Патріарх Кіріл, погоджується копирсатися в тому самому бруді, що й політики, зраджуючи цим головні основи релігії та віри. Художники, які погодилися виводити свої трелі на одній гілці з владою, підписуються на те саме, на що і церква, перекреслюючи суть мистецтва – бути альтернативою усередненим жорстким нормам держави. Або одне, або інше. Треба вибирати. Прикро, що Міхалков обрав «інше».[2231]