▪   Кирило Галушко ,   Ярослав Попенко

Серце Європи

Гюстав Вапперс "Вересневі дні 1830 року"
180 років тому виникла держава, що є водночас символом і єдності Європи, і її багатоманітності
Матеріал друкованого видання
№ 46 (159)
від 12 листопада, 2010

Поява Бельгії на політичній мапі Європи у 1830 році була несподіванкою. До того навіть слово це знало небагато людей – лише ті, хто цікавився стародавніми Галльськими війнами Цезаря. Як утворилася нова країна, що сьогодні є визнаним центром Євросоюзу?

Життя до народження

Коли в І столітті до нової ери легіони Юлія Цезаря підкорювали войовничих галлів, Галлія поділялася на кілька областей. Найпівнічніша називалася «Бельгіка», бо там панувало плем’я белгів. Перед тим белги колонізували узбережну частину Британії, і тому під час війн Цезаря були чи не найвитривалішим супротивником: зазнавши поразки там, де сьогодні Франція, вони тікали до Британії, а потім поверталися з новими силами псувати життя майбутньому імператорові Риму.

Згодом ті терени, які на наших мапах підписані як Бельгія, опинилися у складі іншої – вже середньовічної – імперії франків. Та потім перетворилася на Францію і Німеччину, але поміж цими потужними новоутвореннями залишилася «нічия земля», за яку потім дві потуги століттями воювали, але так і не змогли припасувати до своїх володінь.

По-перше, ця «нічия земля» дісталася онукові Карла Великого Лотареві й тому почала називатися Лотарингією. У переплетіннях середньовічної політики Лотарингія розповзлася на дрібніші державки, частина з яких закріпилася у виразній низовині узбережжя Північного моря. Постала назва «Нідерланди» – «Низькі землі». Населяли їх нащадки і германців (майбутні голландці/фламанд­­ці), і галло-римлян (майбутні валлони). У XIV–XVI століттях ці терени породили чимало здібних господарів, науковців, торгівців, але найперше – потужну мережу міст, у яких зростали сучасний капіталізм, демократія та наука. Брюгге, Гент, Брюссель – це символи Відродження у Північній Європі. Спільноти затятих бюргерів, які підсвідомо переростали звичаї середньовіччя, торгуючи з половиною світу й опираючись деспотизму різних монархій, що намагалися поживитися за їхній рахунок.

Тривалі релігійні та націо­нально-визвольні війни про­­ти брутальної влади Габсбургів врешті поділили колишні Нідерланди на Голландію та Іспанські (а потім Австрійські) Нідерланди (майбутні Бельгія та Люксембург). Наступні 200 років окремого життя і релігійні відмінності ментально розділили колишню спільноту. Фламандці та валлони зали­­шилися католиками, голландці – кальвіністами. Пер­­ші стали скла­­довою франкомовного сві­­ту, адже приморські фламандські міста занепали і перед у краї повела південна валлонська промисловість та франкомовна еліта.

Невідновлювальні Нідерланди

Вдача Наполеона Бонапарта знесла кордони феодальної Європи, але величезна битва на землях майбутньої Бельгії (під Ватерлоо, за 20 км від Брюсселя) поклала край європейському пануванню Франції. Тепер континент довелося перекроювати по-новому. Південні Нідерланди опинилися у підвішеному стані: Габсбурги вже не могли на них розраховувати, а «незалежність» тоді нікому не дарувалася аби як, бельгійської національної ідеї ще не існувало, тому тогочасні геополітики вирішили використати Південні Нідерланди просто як «буфер» в оточенні приборканої Франції – віддати їх збільшеному Королівству Нідерландів (по суті, Голландії), що заслужило бонус за активну участь в антинаполенівській коаліції. Колишні старі великі Нідерланди поновилися, але не проіснували довше ніж 15 років.

Треба визнати, що цей кусень для голландського короля Віллема І Оранського виявився завеликим: південні провінції стали для Гааги лише зручним тереном для визискування; французька мова дискримінувалася; політичні права були нерівними. А Брюссель надто вже включився в ідеологічні моди Франції: висувалася ідея незбігу інтересів Півночі та Півдня, революції проти реакції. Південь починав вибиратися зі шкаралупи Нідерландів і віднайшов в історії єдину назву, що позначала тільки ці землі, – Бельгія. Суспільне незадоволення зростало, але вирвалося на поверхню доволі неочікувано для сучасників. 25 серпня 1828 року у Брюсселі поставили на сцені оперу Даніеля Обера «Ні­­ма з Портічі», присвячену повстанню неаполітанців проти іспанського гніту. Заразившись бунтівним духом твору (він став приводом для заворушень ще в Парижі та Варшаві), місцеві політичні сили об’єдналися в опо­­рі голландцям, створивши єдиний національний фронт. З’я­­вився національний прапор, що складався з кольорів колишнього герцогства Брабант. Через два роки, після Липневої революції 1830-го у Франції, спалах дійшов і до Брюсселя: голландську адміністрацію було вигнано. Невдовзі справа дійшла до боротьби з регулярною армією. Незграбні репресивні кроки Віллема остаточно штовхнули до того не надто затятих новоявлених «бельгійців» на шлях незалежності. Терези долі «бельгійської ідеї» коливалися. Врятували її взаємна конкуренція сусідів, які не поділили між собою нову Бельгію, і тямущість її провідників.

Поміж рифами

На ці землі претендувала Франція з новим королем Луї-Фі­­ліпом, але той хоча й підтримував бельгійців військовою силою, проте, щойно здобувши владу в Парижі, не наважився псувати відносини з великими державами. Пруссія та Австрія не мали коштів на великий конфлікт. Російський цар Ніколай І, як йому було властиво, вже було зазбирався на придушення цієї революції, але повстали поляки. Своя Варшава важливіша за чужий Брюссель. І бельгійські політи­ки-ліберали на чолі з прем’єром Шарлем Рож’є прийняли, на перший погляд, неочікуване рішення: нова країна стане конституційною монархією, а не республікою. Вони відчували, що подалі великих міст «демократична більшість» бельгійців буде не такою вже демократичною. Треба запросити династію, яка об’єктивно прагнула б балансувати між різними політичними силами, підтримуючи свободи. «Чиста» ж республіка могла б нову демократію придушити волею консервативної більшості, яка не любила голландців, але й не надто тямила в «конституційних правах». Ця карта зіграла: ввічливі реверанси перед сусідньою конституційною монархією – Англією – дали результати. Після Ватерлоо англійці могли робити на Заході Європи майже все. Бельгія лежала на шляху будь-якого агресора в бік Британських островів, і її стабільність ставала елементом безпеки Британії. Довгі вишукування подарували в 1831 році новій країні монарха Леопольда Саксен-Ко­­бурзького, вдівця англійської принцеси Шарлоти (англійці бу­­ли втішені), який невдовзі одру­­жився з французькою прин­­цесою (французи заспокоїлися). Політкоректність було дотримано, і суверенна нейтральна Бельгія облаштувалася в міжнародній системі Європи. З Голландією провоювали з перервами до 1838-го, але тоді вже й Віллем І змирився з упертим фактом раптової реанімації під боком античної Бельгіки.

Монархія стала символом єдності нової країни, а Бельгія – однією з найдинамічніших економік Європи. Перша поза Британією залізниця; численні копальні, заводи, важка індустрія, відновлена потуга Антверпена, нарешті, навіть власна колонія – Конго. Щоправда, під кінець ХІХ століття стало відчутним явище, що турбує й нинішню Бельгію, – стосунки вал­­лонів та фламандців, які весь час перетягували владний канат. Початкова домінація перших була урівноважена законом про двомовність 1898 року. А коли в 1914-му Німеччина знехтувала нейтралітетом Бельгії, обидві спільноти пліч-о-пліч вистояли м’ясорубку Західного фронту. Під час Другої світової так не поталанило, але після неї відновлена Бельгія стала осередком європейських інституцій, адже вона якраз є тим нейтральним серцем Європи, яке рівно поділене між германсь­­ким та романським світом.