▪   Кирило Галушко

Політика забуття

«Синхронізація» історії з Росією: зґвалтування за власним бажанням
Матеріал друкованого видання
№ 46 (159)
від 12 листопада, 2010

Перед українськими вчителями історії замайоріла перспектива отримати «цінні вказівки» щодо тлумачення «спільної історії» України та Росії. Нарешті відчуваємо плідну співпрацю Міністерств освіти обох країн. Чого нам очікувати від процесу створення нового доленосного просвітницького продукту?

Радість «нового життя»

Уся громада українських істориків (від школи до вишу) очікувала цього вже понад півроку. Як повідомили ЗМІ, «Україна та Росія створили робочу групу з розробки спільного методичного посібника для вчителів історії». Нагадаємо, його написання Дмитро Табачник та Андрєй Фурсенко ініціювали на третьому засіданні міждержавної комісії. Передбачалося, що допомога синхронізує спірні історичні позиції Національної академії наук України (НАНУ) й Російської академії наук (РАН) щодо Голодомору 1932–1933 років, діяльності УПА та Другої світової війни. Завершити розробку видання планувалося в жовтні – листопаді 2010-го. Тим часом Дмитро Табачник повідомив, що це питання тільки обговорювалося на засіданні комісії істориків. «Ми вирішили створити робочу групу з підготовки посібника для вчителів історії. Я вважаю, що педагог, який знає і використовує у своїй роботі погляди Михайла Грушевського та Васілія Ключєвского (російсь­кий історик), може донести об’єктивніші знання», – сказав він. Що це буде за новотвір? Якщо класифікувати виклад історії східних слов’ян, поширений у Росії, то він має три підходи в підручниках й один у посібниках для вчителів. Оскільки в Росії нібито демократія, вчителі можуть обирати «ідеологію» з учнівських підручників.

Інтимні пертурбації

Підхід перший: історія СРСР, переписана під історію Росії. Найбільш знаним істориком напряму є Ніколай Павлєнко, який займався історіописом ще в радянські часи. Автори іншого подібного – А. Данілов, Л. Косуліна. Але якщо з Павлєнком відбулися певні світоглядні зміни (наприклад, переосмислення питання про «героїзм» Олександра Невського), то з рештою згаданих авторів такого не трапилося. У чому ж суть підходу?

Радянський Союз утворився 1922 року, але його історія починалася в палеоліті. Він мав монополію на все, що колись відбувалося раніше і поруч. Так тепер і з Росією. Була Русь, населена давньоруською народністю, яка незбагненним чином потім розпалася на росіян, українців та білорусів. Росіяни виникли героїчно внаслідок упертої боротьби з ординським ігом. Білоруси та українці з’я­­вилися не внаслідок боротьби з кимось, а просто через факт іноземної окупації (литовці, поляки). Як відверті колаборанти. Початок героїчного поєдинку за звільнення поклав Олександр Невський, який мудро розумів, що воювати проти татар – марна справа, а ось почубитися з католицьким Заходом – саме час. Тому він продає свій народ Орді, що в підручнику подається як акт героїзму. Поки змінюється неприйнятна для Москви ситуація з існуванням різних російських держав (Новгород, Твер, Рязань), наприкінці XV століття утворюється, за підручниками, Російська держава. Те, що вона стала так називатися лише 1721 року, нікого не цікавить. Немає жодної інформації про те, що означало слово «Росія» або коли воно увійшло у вжиток. Нагадаю, що поява слова «Україна» в 1187-му є аксіомою для українських підручників. Цікавий перехід від «Русі» до «Росії» залишається інтимною таємницею.

Оскільки невідомо, як і коли називалася держава, залишаються геть нез’ясованими її межі. Що є Росією, а що ні. Цим підручникам не властива дивна звичка українських оповідати історію тих земель, що є територією сучасної держави Україна. Російський історичний виклад почувається в Києві так само вільно, як у Москві. Той, хто вчитиметься за ним, просто не зрозуміє, якого біса той Київ зараз не в Росії. Це ж «наша історія»?! Щодо неросіян цієї країни, то вони з’являються в історії Росії лише один раз: у розділі про зовнішню політику, коли «добровільно входять» ззовні або випадково трохи підкоряються. Тобто це їхній останній історичний крок. У «внутрішній політиці» їх уже немає. Історична місія неросіян виконана. Наприклад, остання згадка про башкирів – це їх упокорення за Петра І. Більше не було в історії башкирів, хоча в сучасній Російській Федерації така республіка є. Для кількох мільйонів волзьких татар узагалі немає місця в історії Росії після не зовсім добровільного «входжен­­ня» за Івана Грозного.

Російська імперія викладається дуже душевно (там було чимало прогресивної російської інтелігенції), окрім певних дрібниць на кшталт повстань підкорених народів. Наприклад, не було ніяких поляків із їхніми повстаннями. Зовсім. Царство Польське входило до складу Росії, але, мабуть, без населення. І просто резюмуємо: у Росії не могло бути інших національностей, окрім росіян. Неросійськість – це тимчасовий стан людини. Як у грішника до спокути. Вони до складу Росії входили і… зникали.

Геть від лібералізму!

Другий підхід – ліберальний, представлений співавторами Ігарєм Андрєєвим, Ігарєм Данілєвскім, Віктором Кірілловим. Олександр Невський зникає, оскільки є відверто вигаданим героєм. Натомість з’яв­­ляється чимало цікавих міркувань про політичні режими: новгородська олігархічна де­­мократія, московський деспотизм – є варіанти! Героїчна антитатарська Твер і протатарська Москва. Давньоруська народність начебто фігурує, але подається так, що повірити в її існування якось важко. Але врешті це все одно залишається історією не Росії (тим більше не Російської Федерації), а росіян. Націона­льне питання в Російській імперії відсутнє. Тобто проблеми, звісно, є, але це просто складнощі усвідомлення свого правильного шляху. А те, що в процесі усвідомлення перемололи купу народів, зіпсувавши їм життя на століття або просто знищив­­ши (як аборигенів Кам­­чатки), випадає з уваги. А може, автори і хотіли б згадати, але таке писати не дозволяється. Ця позиція в українсько-росій­­сь­­кому посібнику для вчителів нам точно не світить. Надто вона «неактуальна» для нинішнього стану відносин. Потрібні міцніші обійми або щільніша «синхронізація позицій».

Третій підхід. Він із погляду «спільної» історії відверто розвиненіший за перший, оскільки взагалі не передбачає «окремої». Втілює його в навчальній літературі переважно Інститут віт­чизняної історії РАН на чолі з директором Андрєєм Сахаровим. Наявний потужний комплекс меншовартості: Росія весь час відстає від Заходу, але через те, що завжди його рятувала від когось. Від кого саме, щоправда, залишається невідомим. Причина одвічних негараздів Росії – татарське іго, що було, як виявляється, не першим. Першим було 300-річне іго сарматів над східними слов’янами (яких тоді ще не існувало). Якщо перший підхід передбачає наявність нехай недолугих і тимчасових «українців» (усе-таки в СРСР було розв’язане національне питан­­ня), то третій їх виключає. Коронний вислів: «Три сло­­в’янські народи, які тривалий час населяли Росію, – російсь­­кий, український та білоруський». Вдумалися? Де жи­­ли во­­ни? Українці також жили в Росії. І щодо існування народів – час минулий. Росія була завжди і від початку містила наші землі. Є також тези про русоволосих русинів-руських як про відбиток істинних арійців, усіх не­­слов’ян як про одвічних ворогів та культурно нижчих людей. І улюблений знайомий акорд: трипільці як праарійський пре­­док східних слов’ян. Тепер до нас в’їдуть на тих самих трипільських танках, тільки недбало й зверхньо виправлять Віктора Андрійовича: «Вы ошиблись… это были русские!»

На совість педагогів

Сподіваюся, про Україну в спільному посібнику писатимуть усе-таки наші автори. Але хто конкретно за це візьметься з подачі Дмитра Табачника, можемо здогадуватися. Тому, найімовірні­­ше, це буде макулатура, доля якої поза межами офіційних нарад і спільних прес-конференцій буде звичною – на смітник. Для історичної педагогіки не псувати свідомість дітей уже саме по собі є педагогічним актом.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.