▪   Ігор Лосєв

Тактика «салямі»

У деяких регіонах цілеспрямовано змінюють ментальні коди, систему історичних знаків, уявлення про норму та аномалію, що не провіщає соборній Україні нічого доброго
Матеріал друкованого видання
№ 45 (158)
від 5 листопада, 2010

Ніжна дружба Партії регіонів із Кремлем аж ніяк не зупинила будівництва нафто- і газопроводів, що мають оминати територію України. Вона також не поклала край зусиллям щодо «декомпозиції» нашої держави, як «елегантно» висловлюється російський політолог і радник прем’єр-міністра РФ Алєксандр Дуґін. Після того як протистояння російській експансії на Печерських пагорбах Києва почали сприймати як поганий тон, відповідні структури сусідньої країни, що й раніше жваво діяли в Україні, надзвичайно активізувалися. Знову поїхали до Криму (на Донбас не треба, там місцеві кадри успішно пораються) бригади аналітиків, агітаторів і провокаторів. Посилилася цензура на півдні та Сході щодо українських видань, телеканалів, радіостанцій тощо на тлі відсутності будь-яких фільтрів для відверто екстремістських ЗМІ. Поліпшився настрій керівників і членів антидержавних організацій, які задоволено заявляють, що відтепер не мають жодних проблем із СБУ. Костянтин Затулін збирає проросійський актив у Севастополі, інструктуючи, як далі домагатися нових поступок від влади України. «Бункер», де все це відбувається, розташований у центрі українського міста і називається «будинок Москви» (його спорудили ще за великого патріота української землі, знаного «хоружівського генія», як, до речі, й цілу низку пам’ятників іноземним імператорам і сатрапам).

Нові-старі завдання

Тепер «кремлівські бригадири» шукають в Україні найслабші ланки й починають там ще інтенсивніше працювати. Можливо, це випадковий збіг обставин, але найбурхливіша діяльність спостерігається в тих регіонах, де є консульства Російської Федерації. Зокрема, нині таким центром підвищеної активності (крім традиційного Криму) стала Одеса, де за Ющенка навіть безмежно терпляча українська влада була змушена дещо обмежити енергійні дії російських консульських працівників та їхні контакти з місцевими антиукраїнськими угрупованнями. Тепер ніхто не обмежує…

У регіонах особливої уваги «кремлівських бригад» поступово створюються своєрідні інформаційні гетто, де забезпечується потужний потік російської провладної інформації разом з інформаційним продуктом місцевих проросійських ЗМІ, з одночасним блокуванням усіх альтернативних думок. Усупереч Конституції України, що забороняє проголошувати ту чи іншу ідеологію обов’язковою, де-факто така примусова ідеологія виникає там на тлі розірвання інформаційних зв’язків між регіонами й центром. Це ідеологія, що є чудернацькою сумішшю російського шовінізму імперського ґатунку, комуністичних гасел і життєвої «мудрості» сучасного «червоного капіталізму» донецького зразка й спрямована на формування особливого психологічного режиму протистояння зазіханням центру на місцеву «самобутність» і заохочення сепаратизму.

Як цей феномен інформаційно-культурно-політичного гетто працює а-ля натюрель, яскраво змальовує лист мешканця Донецької області Олега Аліфанова до київської газети «День»: «Як житель Донецької області хочу дещо пояснити українському суспільству. Область практично ізольована від України. Усі українські президенти боялися сюди їздити. Діє фактична заборона на українськомовні газети й журнали, тому що вони не продаються взагалі. У радіоефірі тільки одна українськомовна радіостанція Ера-fm (Перший Національний радіоканал після президентських виборів було відключено!) Усі сто відсотків мас-медіа підтримують Партію регіонів. Жод­­на громадська організація не може тут існувати без дозволу цієї партії, тому що вона керує і держадміністрацією. В області створено таку атмосферу, що визнати свій вибір на користь представника «Помаранчевих фашистів» – це все одно що публічно заявити про те, що ти хворієш на СНІД чи вбив людину, реакція буде такою самою. Якщо додати до цього погрози, що «дуже розумні втратять роботу», можна зрозуміти, наскільки залякані люди».

Як севастополець у четвертому поколінні можу запевнити на прикладі рідного міста, що все викладене в цьому листі є правдою і щодо Севастополя. Зокрема, стосовно «дуже розумних». Ось місяць тому в Севастополі звільнили з роботи керівника ТРК ВМС України «Бриз» Мирослава Мамчака. Йому це давно обіцяли, інкримінуючи «оскаженілу пропаганду петлюрівсько-бандерів­ських цінностей». А тепер заслужений журналіст України в тій-таки телерадіокомпанії не може влаштуватися навіть двірником. Місцева влада разом зі своїми політичними союзниками в Києві на прикладі Мамчака продемонструвала всім, що буде з тими, хто виказуватиме лояльність Україні.

Триває дослід на Закарпатті у справі вирощування «русинського народу». На моїх очах на початку 90-х років минулого століття в Сімферополі ленінградський (за походженням) професор філософії Валерій Сагатовський виконував доручення ідеологічно обґрунтувати існування такого собі кримського народу (все населення півострова, за винятком кримських татар), що «має право на самовизначення». Цей експеримент провалився (місцеві українофоби воліють позиціонувати себе як частину російського народу). Враховуючи підвищену активність консульства РФ в Одесі та місцевих проросійських організацій, не здивуюсь, якщо завтра нам повідомлять про історичне існування «одеського народу» чи «новоросійської цивілізації». Такий парад псевдоетносів є можливим за абсолютної байдужості до цих процесів чи навіть сприяння з боку центральної влади та національних спецслужб.

Перебуваючи на посаді президента, «хоружівський геній» не зробив геть нічого, щоб унеможливити розчленування України на такі відокремлення від решти держави інформа­ційно-ідеологічні «бантуста­ни». Ці штучно ізольовані квазідержавні утворення використовуються також для пришвидшеного формування чи навіть лабораторного вирощування місцевих псевдоетносів. Здається, такий експеримент на Донеччині закінчився майже успіхом, але не завдяки обдарованості експериментаторів, а лише внаслідок державницької бездарності та політичної імпотентності київської верхівки. А «майже» – тому що для нашої країни, всупереч поховальним фантазіям деяких галицьких інтелектуалів, у цьому регіоні нічого не втрачено. Україна ще ніколи там по-справжньому не працювала, а треба було б спробувати…

Фабрика «бантустанів»

За певний час надактивної роботи структур сусідньої держави зі створення «одеського бантустану» деякі галицькі інтелігенти можуть сказати: «дивіться, Україна вже фактично втратила і цей регіон, там, мовляв, нею й не пахне, тож нехай сам «вільно визначається», чи варто йому далі бути в складі України»… Мушу зазначити, що причина такого специфічного мислення деяких «високочолих» галичан пояснюється тим феноменом, який на Сході України називають жлобством, а на Заході – рагульством. Деякі з цих людей вважають: якщо їм пощастить залишити від України саму Галичину, то вона швидко увійде до «обітованої» Європи й там буде суцільний Париж. Справді, навіщо дбати про цілу Україну, коли краще їсти свій кусень хліба окремо. Тільки не слід забувати, що на «жлобстві–рагульстві» не можна збудувати нічого гідного. Повноцінна нація до останнього бореться за кожен клаптик своєї території, неповноцінна готова геть усе віддати, аби тільки не чіпали.

Ці «високочолі» не враховують, що антиукраїнський «бантустан» за наявності політичної волі одних і капітулянтства інших, маючи фінансові, адміністративні та медіа-ре­сурси, звісно, творчо пристосовуючись до місцевих особливостей, мож­­на організувати практично в будь-якому регіоні України. Навіть на Галичині. Адже москвофіли не на Полтавщині виникли, як і ЧУГА (Червона українська галицька армія, що, на відміну від нормальної УГА, воювала в союзі з більшовиками), як і всілякі Галани, «стрібки», гебістські псевдобоївки УПА тощо, не кажучи вже про певну частину сучасних галичан. Ілюзія, що з тіла України можна викраяти якийсь шматок і на ньому збудувати ідеальну омріяну державу, є абсолютно марною. Європа дочекається нас ще нескоро, бо є величезна посттоталітарна, постколоніальна, постгеноцидна Україна.

Поки що тактика «салямі» спрацьовує, від нашої країни тихо й приховано відрізають шматок за шматком, регіон за регіоном, роблячи українське неукраїнським. І цього впритул не помічають наші самозакохані «генії». Як, на жаль, і ті, хто називає себе «експертами» й «аналітиками», а ті, хто має владу, щоб організувати спротив таким діям, нічого робити не бажають. Країна поводиться, як жаба під поглядом удава. Логічно передбачити, що тепер до проблемних регіонів України (Крим і Донбас) додадуться нові, де буде створено атмо­сферу культивування антиукраїнських настроїв та цькування проукраїнських. Це матиме свої геополітичні наслідки, якими є кому скористатися, враховуючи міжнародне становище нашої держави.

Офіційний Київ і за часів Ющенка погано уявляв, що реально відбувається в регіонах, а тепер узагалі до центральної влади апелювати безглуздо. Відсутність належної зацікавленості тим, що діється за межами київського «бермудського трикутника» (Адміністрація президента, Кабінет Міністрів, Верховна Рада), є характерною рисою всіх політичних режимів незалежної України. Безкарно це не може тривати довго. Адже крім Печерських пагорбів є ще велика країна, де крім Києва ще 26 регіонів... А кількість «зон», що дедалі більше виходять з-під впливу центру, зростає. Можливо, це не трагічно, якщо йдеться про тимчасові явища. Але ж у деяких регіонах цілеспрямовано змінюють ментальні коди, систему історичних знаків, уявлення про норму й аномалію, що не провіщає соборній Україні нічого доброго. Те, що її руйнують нині поступово, еволюційним, а не революційним шляхом, має свою логіку. Якщо жабу кинути в окріп, вона звідти негайно вистрибне, а якщо покласти в холодну воду і потроху нагрівати, то звариться, навіть не помітивши цього. Тактика «салямі» саме для цього вигадана.

Проте така діяльність не розпочалася в Україні сьогодні, все це безперешкодно робилося за попередньої, ну дуже патріотичної влади. Нині відпрацьовані протягом 18 років незалежності організаційно-пропагандистські механізми та схеми тільки посилюються й поширюються за межі базових регіонів, яких дехто переляканий на Заході України намагається позбутися, не розуміючи, що незабаром їх може стати дуже багато. І рятуватися треба не втечею, а контрнаступом. Звісно, нинішній владі в цьому сенсі щось радити безглуздо (хіба що запропонувати піти у відставку), а владі притомній та елементарно патріотичній варто було б для початку підтримати тих людей, які в цих регіонах роками безкорисно працюють на українську справу, не отримуючи за це нічого, крім плювків та ударів у спину від рідної держави.

Засобів, методик, пропозицій щодо того, як забезпечити цілісність України, є і може бути дуже багато, аби тільки була влада, якій це цікаво, яка має час для своєї країни.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.