▪   Андрій Гайдамаха

Непоступливість і страх

ФОТО: REUTERS
Після виборів Бельгія постала перед дилемою: глибока федералізація або радикалізація аж до розколу
Матеріал друкованого видання
№ 45 (158)
від 5 листопада, 2010

На фото:  ВАЖКИЙ ДІАЛОГ. Фламандцю Барту де Веверу (праворуч) ніяк не вдається переконати валлонця Еліо ді Рупо в потребі переглянути закон про фінансування

 

Результати парламентських виборів у Бельгії, що відбулися 13 черв­­ня, поставили перед владою чітке завдання: поглибити конституційну реформу в країні й домовитися про жорстку політику зменшення бюджетних видатків. Виборці визначили двох переможців: у Валлонії першість здобули французькомовні соціалісти, у Фландрії несподівано високих результатів досягли фламандські націоналісти з партії «Новий фламандський альянс» (НФА), які у своїй програмі вимагають незалежності Фландрії в межах Євросоюзу.

За традицією право керувати процесом утворення коаліційного уряду належить королю як главі виконавчої вла­­ди. Саме він призначає прем’є­­ра та федеральних міністрів і приводить їх до присяги. Після першого раунду консультацій із лідерами партій, представлених у новому парламенті, король Альберт ІІ призначив чільника НФА Барта де Вевера інформатором, завданням якого є прозондувати їхню готовність до творення майбутньої коаліції. Було очевидним, що коли фламандський націоналіст де Вевер і валлонський соціаліст Еліо ді Рупо сформують список тем для програми майбутнього уряду, король зробить ді Рупо форматором і зобов’яже напрацювати спільну програму для коаліційної більшості. Зазвичай успішний форматор згодом стає прем’єр-міністром. Однак через психологічну неготовність французькомовних партій іти на поступки для поглиб­лення федералізації країни цього разу король удався до нового тактичного ходу: призначив Еліо ді Рупо преформатором. Якби він успішно домовився про коаліційну угоду, то міг би розраховувати на місію форматора коаліційного Кабінету міністрів і згодом очолити його.

Перемовини з керівниками сімох партій виявилися непростими. Від самого початку було зрозуміло, що успіх чи неуспіх у формуванні федерального уряду залежатиме від вирішення конституційного статусу Брюсселя: як окремого двомовного регіону та столиці країни чи як адміністративної одиниці Брюссель-Галле-Віль­ворде, що становить окремий виборчий і судовий округ, до якого крім самого Брюсселя входить ціла низка муніципалітетів на фламандській території зі значною часткою французькомовних мешканців (до 60 тис. осіб). Фламандські націоналісти, які в цьому питанні жорстко дотримуються територіального принципу, давно домагаються розподілу виборчого й судового округів Брю­сселя-Галле-Вільворде на двомовний округ міста-столиці Брюссель та фламандський округ Галле-Вільворде. Ді Рупо звинувачує де Вевера в тому, що він не трактує Брюссель як окремий регіон, а вимагає, щоб столицею керували фламандці й валлони спільно, на правах двомовної спільноти. Столичне питання віддавна призводить до постійних політичних криз у Бельгії, через нього спотикнувся не один уряд, зокрема й останній на чолі з прем’єр-міністром Летермом.

Фінансовий камінь спотикання

Ще одне проблемне питання – фінансове. Нині федералізовані структури отримують до 80% фінансів у формі дотацій із федерального бюджету. Фран­­цузькомовна частина Бель­­гії побоюється, що через децентралізацію бюджету, на чому наполягають фламандські націоналісти, її очікуватиме відчутне зубожіння. Французькомовні політики вважають, що перегляд закону про фінансування (головний регулюючий фінансовий інструмент у федералізованій Бельгії; нормує трансферти з національного рівня на регіональні державні структури) призведе до істотного зменшення дотацій для Валлонії та Брюсселя, вказуючи на те, що фламандців у Бельгії приблиз­­но 6 млн, тоді як валлонів – близько 4 млн.  

Зокрема, вони мають обґрунтовані сумніви, що після реформ, запропонованих Бартом де Вевером, федеральний бюджет буде спроможний забезпечити персональну солідарність між регіонами та обслуговувати державний борг, бо цей тягар залишається на плечах федерального уряду. У новому законі про фінансування де Вевер пропонує надати регіонам право самим збирати податки, і це не означає автоматичного їх збіднення. У разі фінансового недобору того чи іншого регіону передбачена відповідна дотація з федерального бюджету. Валлонські партії не довіряють розрахункам де Вевера. Хоча цифри говорять самі за себе: з федерального бюджету Фландрія отримує на душу €896 дотації, тоді як Валлонія – €971, а Брюссель – аж €1176.

Фламандські націоналісти, які в партійній програмі ратують за державну незалежність свого регіону, добре усвідомлюють, що мусять пом’якшити свій максималізм. Фламандці, зокрема, готові погодитися на збільшення мільйонних дотацій для столиці лише в тому разі, якщо ці кошти будуть цільовими і врахують також потреби фламандської меншості в Брюсселі. Водночас вони бояться не виправдати великих сподівань, які на них поклав фламандський електорат, – близько 70% фламандців підтримують нині де Вевера, партія якого здобула на виборах 30% голосів. Вони мають надію, що той виконає їхні вимоги федералізації країни через передачу дедалі більше повноважень, зокрема фінансового характеру, з центру на регіональний рівень. На думку фламандських націоналістів і християнських демократів, про­­позиції ді Рупо не гарантували їм того, що фінансову сферу буде справді ре­­формовано.

Натомість ді Рупо від імені валлонських партій різко відкинув вимоги фламандської сторони і повернув королю мандат преформатора. Щоб надати коаліційним переговорам нового імпульсу, Альберт ІІ у жовтні доручив де Веверу місію внести ясність у позиції всіх партій – учасниць переговірного процесу.

Уперше за весь час коаліціади Барт де Вевер пішов на ризик і детально виклав своє та своєї партії бачення реформ і шляху виведення країни з політичної безвиході. Не встигло чорнило висохнути на цьому документі, як французькомов­­ні партії на чолі з соціалістами в унісон гучно відкинули пропозиції де Вевера й заволали про «замах на державу Бельгія». Поспіх такої негативної реакції валлонів указував на те, що вона була розрахована тільки на публіку.

Примара розколу Бельгії

Ді Рупо згодом усе ж таки визнав, що ситуація в країні надскладна: «Бельгія потребує нової конституційної архітектури, і домовленості щодо неї можна досягти тільки шляхом переговорів». Дехто з опонентів навіть визнав, що 90% пунктів у документі Барта де Вевера взято з пропозицій, які раніше сформулював та узгодив з усіма преформатор ді Рупо.

Оглядачі зазначають, що насправді є певний консенсус щодо подальшої регіоналізації деяких федеральних повноважень, зокрема стосовно необхідності переглянути ключовий для регіонів країни закон про фінансування. Але на серйозний спротив наштовхуються пропозиції фламандської сторони щодо розподілу конфліктного округу Брюс­сель-Галле-Вільворде та статусу самого Брюсселя.
Переговори тривають, адже перспектива дострокових виборів як останнього шляху подолання політичної безвиході нікого не влаштовує. На думку більшості оглядачів, вони тільки поглиблять кризу й радикалізують настрої фламандців – уже зараз сім із десяти опитаних фламандців підтримують Барта де Вевера.

Проект коаліційної угоди де Вевера містить пункт, що передбачає також модернізацію функції короля. Він більше не братиме участі у формуванні уряду й призначенні міністрів, це робитиме голова парламенту. Та й сам Альберт ІІ (1934 року народження) заявив про свій намір наступного року зректися трону. Його наступником, імовірно, стане принц Філіп, якому бельгійський політикум не дуже довіряє, а тому є плани перетворити Бельгію з парламентської на чисто протокольну монархію за скандинавським зразком. Майбутній король хоча й збереже відповідальність за призначення пре­­м’єра та міністрів, але цілковито втратить можливість політично впливати на формування виконавчої влади.

Незважаючи на затяжну політичну кризу, Бельгія непогано справляється з поточними справами. Чинний уряд прем’єра Іва Летерма діє в межах бюджету, що був схвалений ще попереднім парламентом водночас на 2010 і 2011 роки. Головування Бельгії в ЄС не становить особливих труднощів для федеральної влади, більшість євросоюзних функцій уже перебрали на себе експерти з Єврокомісії. Перед майбутнім урядом стоятиме завдання урізати державні витрати до 2015 року на декілька мільярдів.[2179]

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.