▪   Уве Умлауфф

Валютна війна

Ескалація конфлікту між індустріальними державам та країнами, що розвиваються, може призвести до нової Великої депресії
Матеріал друкованого видання
№ 44 (157)
від 29 жовтня, 2010

Після кризи – це перед кризою. Висохлі фінансові ринки потрібно було наповнити грошима, але тепер корисні ліки перетворилися на наркотик. Політика легких грошей на підтримку фінансових ринків змінилася агресивною політикою нульової відсоткової ставки. Першим термін «валютна війна» промовив бразильський міністр фінансів Ґвідо Мантеґа. Отже, друкарські верстати банкнотних фабрик – це гармати, а амуніція – це ліквідність, якою забезпечують ринки. За їхньої допомоги експортери завоюють світові ринки, а імпортним товарам перекриють шляхи на внутрішній ринок. Верховні головнокомандувачі в цій битві: американський міністр фінансів Тімоті Гайтнер та китайський прем’єр-міністр Вень Цзябао. Їхні генерали: Бен Бернанке (Федеральний резервний банк США), Чжоу Сяочуань (Народний банк Китаю), Жан-Клод Тріше (Європейський центробанк) та Масакі Шіракава (Нацбанк Японії). Роль торгівців зброєю на всіх фронтах виконують орди спекулянтів.

Лінія фронту

Фронт насправді пролягає між Старим та Новим світом, між індустріальними країнами та країнами, що розвиваються, між тими, хто заощаджує, та горезвісними боржниками. Політики та національні банки дбають про те, щоб нацвалюти були дешевими, а отже, сприяли експорту та підтримували внутрішній попит. Здешевлення національної грошової одиниці знижує собівартість експортоорієнтованих товарів та робить їх більш конкурентоспроможними за кордоном. Імпортні ж продукти навпаки дорожчають, тож зростає внутрішній попит на дешевші вітчизняні товари. Щоправда, у середньостроковій перспективі зросте ціна на них, а також інфляція. Водночас девальвація може бути простим засобом скорочення національних боргів для держав, зобов’язання яких номіновані в нацвалюті (типовий приклад – США). У світовому масштабі це, звичайно, гра з нульовою сумою і дуже небезпечна, бо якщо ніхто більше нічого не імпортує, то ніхто нічого не може й експортувати.

Історія глобальної економіки показує наслідки такої тенденції. У 1931 році, після падіння ринків у 1929-му, тодішній валютний лідер Велика Британія намагалася збільшити свій експорт, девальвувавши фунт на 30%. Більшість індустріальних країн наслідували цей приклад, а Німеччина та США почали завзято розбудовувати тарифні стіни. Як результат, світова економіка зазнала краху й була реконструйована тільки Бреттон-Вудською угодою 1944 року, але вже з американським доларом у ролі світової валюти.

Нині також зберігається небезпека, що після поразки однієї зі сторін у валютній війні наступною стадією буде ескалація конфлікту, а саме протекціоністські заходи з метою недопущення на внутрішні ринки іноземних товарів. Це було б більш ніж контрпродуктивно, наприклад, у переговорах про угоду про асоціацію, що тривають між ЄС та Україною. На них обидві сторони намагаються переконати одна одну скасувати взаємні торговельні бар’єри. Від цього особливо міг би виграти аграрний сектор України. Палата представників Конгресу США 348 голосами проти 79 вже ухвалила закон, який дозволяє торговельні санкції проти всіх «країн, які дістають неадекватну конкурентну перевагу завдяки валютним маніпуляціям». Не найкращий знак.

Воюючі сторони

Поза сумнівом, США – найбільша національна економіка на лінії фронту. Федеральний резерв витратив мільярди доларів, але безуспішно. «Долар – це наша валюта, але ваша проблема», – саме так 1971 року описав американську позицію колишній міністр фінансів Джон Коннелі. Схоже, з того часу нічого не змінилося.

Транстихоокеанський конфлікт США з Китаєм та Японією жевріє вже тривалий час. Завдяки своєму величезному позитивному торговельному сальдо Китай закуповує тонни доларів і на сьогодні володіє $2,5 трлн (або майже 30% світових запасів цієї валюти). Як найбільший кредитор американської економіки Китай не тільки має можливість тиснути. Шеф Федерального резерву Бен Бернанке вже давно запустив друкарський верстат, і тепер на кожен долар, який купує КНР (роблячи юань дешевшим, а долар – дорожчим), він друкує додаткові долари, намагаючись знизити його курс.
На практиці США випускають державні бонди, які Федеральний резерв викуповує за рахунок свіженьких баксів. Таким чином національний борг дедалі зростає, як і рівень інфляції. Долар девальвує, як і величезні обсяги цієї валюти, накопичені Китаєм. Зростання інфляції у США в середньостроковій перспективі болісно вдарить по американському населенню. Уряд Обами перебуває під величезним тиском: тільки у вересні зникло 100 тис. робочих місць, а кількість постійних безробітних досягла рекордної позначки.

Саме цей страх інфляції підштовхує інвесторів до втечі в начебто безпечні гавані швейцарського франку та євро. Хто б подумав про це кілька місяців тому? Не дивно, що золото і срібло теж коштують як ніколи дорого, а промислові метали б’ють один за одним цінові рекорди.

Головний ворог США у цій війні – КНР. 19 червня ця країна відмовилася від прив’язки своєї валюти до долара, але юань подорожчав лише на 2%. Причиною цього є те, що курс юаня встановлює Народний банк Китаю, а не вільний ринок. Дослідження валют країн-членів G20 свідчить, що юань завжди недооцінений відносно долара більш ніж на 25%, незалежно від економічних реалій. Китаю важко зміцнювати свою валюту, не зашкодивши експорту. Зниження попиту з боку США після фінансової кризи коштувало КНР 20 млн робочих місць. До того ж дешева (завдяки дорогому юаню) імпортована продукція цікавитиме тільки заможних китайців, бідніша переважна частина населення КНР в будь-якому разі не здатна їх купувати.

Але чому не тільки Китай, а й решта країн, що стрімко розвиваються (так звані Emerging Markets), беруть участь у цьому повстанні проти американської наддержави? Своєю простою монетарною політикою Сполучені Штати систематично послаблюють свою глобальну валюту, тож шеф бразильського нацбанку Енріке Мейрелєс висловив занепокоєння та закликав до роззброєння ліквідності. Експортноорієнтованим країнам на кшталт Бразилії не лише важче продавати за таких умов свою продукцію. На додаток до цього відбувається велетенський приплив капіталу на їхні ринки, де значно вищі норми прибутку. Внаслідок цього їхні грошові одиниці ще дорожчають, а експорт стає ще проблемнішим. Вартість бразильського реалу сягнула найвищої позначки за два роки. Як наслідок, Бразилія підвищила податок на експорт капіталу та посилила контроль за фінансовими транзакціями. Індія, Таїланд та Південна Корея планують зробити те саме. Сполучені Штати, однак, цими новинами начебто не вражені і планують подальші державні заощадження у листопаді.

Нещодавно у валютну війну вв’язалася Японія, коли її центральний банк знизив основну відсоткову ставку до нуля, сигналізуючи про новий надмір грошей. Цей приклад наслідували Південна Корея та Сінгапур. Свій крок банк Японії непереконливо пояснив наміром стабілізувати єну та стимулювати національну економіку. Відсоткова ставка вже два роки як стоїть на безпрецедентно низькій позначці 0,1%, і це в країні, де половина підприємств не мають жодних боргів та взагалі не потребують кредитів.

Тільки ЄЦБ не девальвував євро, хоч у євроленді відсоткова ставка теж перебуває на найнижчій в історії позначці 1%. Основний еталон – стабільність системи. Німецька економіка знову переживає бум, але відрив від інших європейських країн величезний. Невдахами є Греція, Ірландія та Іспанія, в яких подорожчання євро ще більше погіршує ситуацію. Їхні експортні економіки стають менш конкурентоспроможними.  Не дивно, що Німеччину критикують за те, що вона підтримує експорт порівняно низькими зарплатами та робить замало для розвитку внутрішнього попиту. Вона також зіткнулася зі Штатами, коли канцлер Ангела Меркель дозволила собі заявити, що долар надто дешевий. Відповідь не забарилася: Німеччина повинна більше розвивати попит всередині країни та бути не тільки експортноорієнтованою.

Миротворці

За підсумками зустрічі міністрів фінансів і керівників центральних банків країн Великої двадцятки (G20), що відбулася 21–23 жовтня в південнокорейському Кенджу, головні фінансисти світу начебто домовилися відмовитися від практики валютних війн. Однак, експерти сумніваються, що напередодні прогнозованої другої хвилі кризи, усі країни G20 дотримуватимуться домовленостей. Більшість держав сприймають ослаблення нацвалюти як єдиний засіб підтримки національних виробників, а відтак і економіки в умовах кризи.

Миротворець та за сумісництвом шеф МВФ Домінік Стросс-Кан уже попереджав, що перегони девальвацій є загрозою для світової економіки. МВФ також вимагав активніших дій від міністра фінансів США Тімоті Гайтнера. У відповідь той заявив, що реформа Міжнародного валютного фонду (яка б збільшила вплив Китаю в цій організації) буде заблокована. Своє чергою, КНР не бачить причин радикально змінювати свою стратегію. Навпаки, голова Народного банку Чжоу Сяочуань звинуватив Вашингтон у тому, що США самі мають відповідати за свої біди, і нагадав, що саме Сполучені Штати та їхня нездатність вирішити боргову проблему спричинили світову фінансову та економічну кризу.

У дискусії беруть участь усі, але мало хто справді має якісь ідеї. Як показує приклад Німеччини, проблема не лише у валютах. Незважаючи на зростання вартості євро, ця країна демонструє чудові економічні результати. Отже, потрібно розрізняти експортні нації, які експортують сировину та прості товари, і такі країни, як Німеччина, що продають високоякісну продукцію. Залізо можна купити всюди, але Mercedes – це Mercedes. Для перших валютна війна та навіть невелике зростання ціни на їхню сировину становлять велику проблему, на відміну від виробників високотехнологічних товарів. Проблема США в тому, що країна не належить ані до перших, ані до других. Сполучені Штати мають реструктурувати свою промисловість, щоби стати більш конкурентоспроможними. Самої девальвації долара тут недостатньо, Вашингтон уже продемонстрував, що здатний на це. Якщо валютна війна триватиме, то її результатом стане Велика депресія з усіма її наслідками.

[2172]