▪   Матільда Ґоанек

Пригоди іноземців у Києві

ФОТО: Жан Купер
Столиця України абсолютно не готова прийняти десятки тисяч іноземних уболівальників, які приїдуть на Євро-2012
Матеріал друкованого видання
№ 40 (153)
від 1 жовтня, 2010

Менш ніж за два роки Україна прийматиме Євро-2012. Тисячі фанів з усіх кінців Європи прибудуть до чотирьох українських міст, де відбуватимуться матчі чемпіонату. Як наша країна прийняла б цю людську хвилю, якби турнір почався цього місяця? Два іноземні журналісти, які працюють в Україні, на прохання Тижня провели експеримент: випробували на собі один день із життя пересічного англомовного туриста у Києві.

З літака до готелю

«Taксі, таксi, таксі!» – перші слова, які чує турист, виходячи з автоматичних дверей митної зони аеропорту «Бориспіль» у залу очікування, звучать звично. А далі все буде значно важче... Оточений некомфортною зграєю водіїв таксі, гість столиці має розпочати важкі переговори, щоб дістатися до свого готелю в центрі Києва. Інакше буде змушений заплатити вдвічі-втричі більше за звичайну ціну проїзду.

Перемовини починаються з щедрої пропозиції довезти до готелю «Либідь», що на площі Перемоги, за... €40! І хоч англомовного водія таксі, здається, знайти досить легко, переговори зводяться до простого та автоматичного діалогу: «куди?» та «за скільки?». Бориспільські таксисти, мабуть, ніколи не погодяться встановити у своїх авто таксометри, але принаймні вони змогли вивчити базові англійські речення, тож ціну можна швидко збити до 300 чи 250 грн.

Пошук дешевшого способу дістатися до Києва – це ще більша пригода. Якщо не бути дуже настирливим, отримати інформацію про автобусне сполучення з Центральним залізничним вокзалом практично неможливо. Водії автобусів «Політ» переважно не знають англійської, а інформаційна табличка компанії, розташована поруч з аеровокзалом, взагалі не перекладена. Для гостя із Західної Європи ще більшим сюрпризом є те, що жодним іншим громадським транспортом, окрім як приватними таксі чи автобусами, дістатися до міста не можна. Тож для звичайного англомовного туриста єдиним виходом виявляється дороге таксі.

До речі, конторки служб таксі є єдиними місцями у фойє «Борисполя», де надають послуги англійською. Та коли ми запитуємо в одній із них про можливості проживання у Києві, агент спочатку намагається якось допомогти своєю непевною англійською, але, зрештою, втрачає терпіння і скеровує нас до головного інформаційного кіоску аеропорту. Невеличка кабінка з усім відомим знаком із літерою «і» виглядає як острівець надії для самотнього англомовного туриста. Але одразу настає розчарування. Хоча молодий службовець з усмішкою відповідає «yes» (так) на наше «do you speak Еnglish?» («чи ви говорите англійською?»), її старша колега швидко бере ініціативу на себе. Навіть не намагаючись порозумітися англійською, вона виходить із кіоску й веде нас через фойє... знову до конторки приватної служби таксі!

З готелю до стадіону

Після поселення в готель перед туристом чи футбольним фаном може постати ще одна серйозна проблема: як дістатися до Олімпійського стадіону, однієї з найважливіших арен Євро-2012. Більшість адміністраторів київських готелів добре володіють англійською і можуть підказати своїм клієнтам шлях або викликати таксі. Але для тих, хто вважає, що міста відкриваєш не через вікно автомобіля, а гуляючи їхніми вулицями, першим кроком буде знайти карту міста. Зазвичай у Європі її можна отримати в міському інформаційному центрі, якого в Києві немає. Що ж, тоді купимо її! Ця проста покупка відкриває ще одну перешкоду: пересічний київський продавець чи кіоскер не вміє говорити англійською. Але за допомогою маленької пантоміми, усмішки, терпіння та калькулятора (щоб повідомити ціну) обидві сторони завжди досягають порозуміння, навіть якщо не зрозуміли жодного слова.

Тепер треба визначити, яким видом транспорту добиратися до місця призначення. Київське метро у путівниках часто описують як цікавинку для туристів, але вона теж, виявляється, не дружить з англійською. У касах інформації англійською немає, касири не знають нею жодного слова й зберігають у собі стару радянську неввічливість, що може відштовхнути навіть найрішучішого туриста. На станціях метро пошук потрібної лінії, напрямку руху потягів та зупинки можуть запросто пе­­­­ретворитися на кошмар для тих, хто не знайомий із кирилицею. Транслітерація там, де вона є, на різних табличках відрізняється, що теж може стати пасткою. Та все ж метро залишається найкращим вибором порівняно з іншими альтернативами (крім таксі): маршрутками, автобусами, трамваями та тролейбусами.

Від площі Перемоги ми намагалися знайти шлях до Олімпійського стадіону, спілкуючись тільки англійською. На автобусній зупинці почерпнути якусь інформацію було неможливо, як і на табличках автобусів. Там були просто номери, без будь-якої логічної організації: карти маршрутів чи їхнього переліку. Запитавши шлях у дюжини водіїв, ми врешті-решт зрозуміли, що нам потрібна маршрутка four-one-one (411). Вже потрапивши до правильного мікроавтобуса, ми були змушені покластися на допомогу пасажирів, щоб дізнатися, де ж нам виходити.

Міністр внутрішніх справ України Анатолій Могильов нещодавно заявив, що знання мо­ви не є пріоритетом для українських міліціонерів. Він мав рацію. Йдучи від майдану Незалежності до стадіону, ми спитали дорогу в групи міліціонерів. Двоє молодших справді намагалися допомогти, але з їхнім словником із трьох слів спромоглися просто показати нам напрямок Хрещатиком. У підземному переході інший міліціонер, який чекав на чашку кави біля кіоску, привітав нас іронічним «And you, do you speak Ukrainian? Too bad...» («А ви говорите українською? Пога­­но...»). Врешті-решт він махнув рукою на південь, пояснюючи дорогу... чудовою російською.

З міста до міста
Змін потребує і залізничний вокзал. Окрім великого електронного табло з інформацією про потяги, інші інформаційні таблички так і не перекладені англійською. Побачивши лого залізничного квитка, ми стаємо в чергу до однієї з кас на Південному вокзалі. Після звичних 20 хвилин очікування просимо англійською два квитки на Харків (місто, яке прийматиме матчі Євро-2012) на наступний день. Касирка не робить жодних зусиль, щоб зрозуміти наше прохання, намагається відповісти нам українською і врешті-решт менш ніж за хвилину починає ігнорувати нас зі зневажливим «Дальше, пожалуйста!».

Отже, єдиним виходом залишається прямувати до інформаційного кіоску на центральному вокзалі під звичним лого «i». Там службовець, здається, має більше бажання  порозумітися з нами. Нарешті за допомогою аркуша-словника з базовими словами, що причеплений перед нею, вона розуміє слова «Kharkiv» (Харків), «tomorrow» (завтра) і «time» (час). Але інші її вказівки українською не допомагають – нам доводиться знову покладатися на допомогу одного з пасажирів, які стоять позаду в черзі. Він повідомляє нам про дві каси міжнародного сполучення, номер 8 і 9. Найсмішніше ж те, що ці каси, де працюють єдині англомовні співробітники вокзалу, іноземним туристам знайти неможливо, тому що їхні назви подано тільки українською! Отже, піс­­ля виснажливих 40-хвилинних пошуків туристи нарешті отримують можливість скористатися послугами Укрзалізниці.

Звісно, 2010-й – це не 2012-й, і Україна має трохи менше ніж два роки, щоб покращити ситуацію. Але наш сьогоднішній досвід доводить, що практично нічого не зроблено, щоб забезпечити надання послуг англомовним туристам, а надто для небагатих та молодих футбольних фанів. Позитивом є те, що майже щоразу українці, які хоч трохи володіють англійською, спонтанно пропонували допомогу у вирішенні кафкіанських, здавалося б, безвихідних ситуацій. Питанням залишається, чи цієї особистої доброти буде достатньо, щоб як слід привітати десятки тисяч мандрівників з усієї Європи, які відвідають Україну 2012 року.

Пані за стійкою служби таксі в аеропорту «Бориспіль»: «Женя! Как сказать полулюкс по-английски?»

Водій таксі  англійською переконує, що діставатися з аеропорту до міста автобусом – марна справа: «The bus ride costs 40 grivnias! And from the train station, you will have to walk
6 kilometers to Lybid hotel...So, take a taxi!»

Купуючи мапу, краще покладатися на мову жестів, аніж шукати продавця, який міг би говорити англійською

Нарешті, за стійкою ресепшен дорогого готелю ми таки знайшли людину, яка могла вільно спілкуватися англійською

 


І тролейбус незручний, і водій зовсім не в змозі допомогти...

А ось нам допомагає міліціонер: «And then you go прямо, прямо, прямо...»

Із щирим подивом не втаємничених у премудрості українських потягів іноземців ми запитуємо: «Platskart?», «Kupe?». У касі нам пояснюють: «Плацкарт – six people sleep and купе – only four people!»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.