▪   Едвард Лукас

Кінець американської могутності?

ФОТО: REUTERS
Не поспішайте. США залишаються найпотужнішою державою світу й не кидатимуть напризволяще своїх союзників
Матеріал друкованого видання
№ 39 (152)
від 24 вересня, 2010

Десять років тому Америка була гегемоном і мала безпрецедентну в історії людства економічну, політичну та військову силу. Нині вона видається смиренною. Президент Барак Обама більше не розглядає свою країну як носія особливої місії у світі. Його мета – працювати спільно з іншими країнами, розкуто й без сентиментів. Його основні пріоритети вдома – зменшити безробіття, щоб мати шанси бути переобраним; за кордоном – радше уникнути катастрофи, ніж шукати перемог. Білий дім переслідує привид Джиммі Картера, президента-демократа, який пробув при владі лише один термін через зовнішньополітичні провали та економічні кризи.

У будь-якому разі минуле десятиріччя було важким для атлантистів. У часи президентства Джорджа Буша-молодшого люди здригалися від ідеї, що Америка перетворилася на незграбного, чванливого ковбоя, який утягував союзників у не­обдумані й неорганізовані війни в Іраку та Афганістані. Вона була занадто багатою, занадто могутньою й використовувала це на власну користь. Світ потребував балансу – «багатополярного світу», як казав Євґєній Прімаков.

Світ без Америки

Стародавнє прислів’я радить: «Будь обережний із тим, чого бажаєш. Ти можеш це отримати». Воно справдилося для тих, кому був неприємний американський однополярний світ. Тепер ми маємо багатополярний світ, а США скуті боргами, породженими фінансовою кризою. Їх грізна армія виявилася не здатною побороти пуштунські племена з їхньою саморобною зброєю, а ідеї універсальних цінностей та тріумфу демократії не змогли укорінитися навіть в Іраку, єдиній арабській країні із сильною традицією секуляризму та великим міським середнім класом. Серед попелу американської пихи зростають інші країни: Китай, Індія, Бразилія.

Отже, справи атлантистів тепер теж погані. Який сенс очікувати від Америки лідерства, якщо їй бракує сили волі, надійності й спроможності вести за собою? Висновок здається неминучим: Європа має знайти власний шлях: де можливо – у партнерстві з Америкою – і, де потрібно – без нього. Це означає збільшення ролі Росії та сумні наслідки для таких країн, як Україна.

Причина цього проста: зосередженість на самому собі та короткозорість. Лідерам Євросоюзу бракує великого стратегічного бачення: країни-чле­­ни тур­­буються переважно про своїх виборців, Єврокомісія має збалансувати розширення з інтеграцією. Поглиблення (або порятунок) спільного рин­­ку та євро є головним пріоритетом.

Цей процес не зупинено. Якщо пощастить, у наступне десятиріччя до ЄС увійдуть ще кілька країн Західних Балкан: незабаром Сербія, трохи згодом Македонія та Чорногорія, зрештою, Албанія та Боснія і Герцеговина (та й вступ Косова теж неминучий). Але здатність ЄС перетравлювати великі страви вичерпана.

Теперішній скандал з депортацією ромів із Франції підкреслює цю проблему. Для багатьох виборців на Заході найнижчі прошарки східноєвропейських суспільств, представники яких живуть у нелегальних таборах або жебрають на вулицях, є доказом того, що ЄС і так розширився досить далеко. Якби електорат мав вибір, то багато хто проголосував би за те, щоб викинути не лише ромів із Франції, а й Румунію з ЄС. Думка про те, що чиновники або політики у Брюсселі приділятимуть серйозну увагу пришвидшенню перспектив членства «важких випадків» (України, Білорусі, Молдови чи країн Кавказу), є фантазією. Максимум, на що вони можуть сподіватися, – збільшення поживи у формі Східного партнерства.

Контрастом виглядає шви­дке поліпшення відносин ЄС із Росією. Тільки Велика Британія, Швеція, Естонія та Чехія зберігають справді жорстку позицію в таких питаннях, як дотримання прав людини й втручання Кремля у справи близького зарубіжжя. Польща явно посунулася до позиції, що значно ближча до французької чи німецької, про що свідчить ганебний арешт чеченського лідера Ахмеда Закаєва у Варшаві. Новий угорський уряд Віктора Орбана робить усе для того, щоб порозумітися з Москвою. Так само чинить і Литва Далії Грибаускайте.

У минулому Америка була противагою таким тенденціям. Вона робила європейські хребти жорсткішими в питанні енергетичної безпеки, підтримувала українську та грузинську справу в НАТО. Але тепер, якщо ви вірите викладеному вище не надто оптимістичному аналізу, США виявилися в Європі поза грою. Чи настав час готуватися до найгіршого?

Єдина наддержава

Відповідь: насправді ні, навіть для України. Названі вище факти створюють похмуру, але неповну картину. Для початку те, що Америка покинула

Європу у фундаментальному сенсі, – просто неправда. Для нинішньої адміністрації США, інстинктивно багатополярної та схильної до співпраці, ідея спілкування з ЄС значно прийнятніша, ніж для прихильників гасла «Америка передусім» з адміністрації Буша. Це прав­­да, що адміністрація Обами вважає ЄС нестерпним на практиці, але в принципі ідея Союзу їй до вподоби. На відміну від адміністрації Буша вона не грає з Євросоюзом у гру «поділяй та володарюй», знаходячи окремі країни, що мали бажання підірвати спільні переговірні позиції ЄС.

Коли йдеться про важливі питання, Америка все ще бере участь у європейських справах. Мабуть, найбільшим підтвердженням цього є НАТО: адміністрація Обами підштовхує Аль­янс ухвалити плани захисту Польщі та країн Балтії від будь-якої майбутньої російської ата­­ки. Це величезна зміна. Адміністрації Буша така ідея страшенно не подобалася: Росія не становить воєнної загрози, вважала вона, а отже, такі плани не мають сенсу. Цей підхід чудово пасував до інстинктивно пацифістського ставлення Німеччини до Росії.

Минуло лише два роки, а скільки змін. Плани захисту вже погоджено, залишилося тільки допрацювати їх. Це потужна і, можливо, остаточна відповідь на приховану російську загрозу, продемонстровану на торішніх військових навчаннях «Ладога» та «Захід-2009», під час яких реально відпрацьовувалися вторгнення та окупація країн Балтії (а наостанок була ще й симуляція атомного удару по Варшаві на випадок, якщо хтось чомусь не сприйняв цього меседжу одразу). Плани НАТО не обмежуються паперами, США цього року теж провели у Балтії масштабні військові навчання, що включали висадку з кораб­лів-амфібій в Естонії, навчання з великої дозаправки літаків у повітрі, штабні логістичні навчання, на яких планували, як можна посилити згадані країни в кризовій ситуації.

Це підкреслює важливу річ. Америка може мати ускладнення в Афганістані, може бути стурбована морською могутністю Китаю. Але вона все ще залишається єдиною глобальною військовою наддержавою. І перед її військовим плануванням стоїть кілька завдань, окрім як стримувати Росію (зазвичай солдати краще б’ються у минулій війні, ніж у наступній). Але на суходолі, на морі та в повітрі американські збройні сили значно потужніші за російські. Тож доки залишатиметься політична воля боронити Європу від небезпек зі сходу, доти будуть і військові можливості.

США беруть участь і в інших справах. Уважно стежать за Західними Балканами. Чинять тиск щодо енергетичної безпеки та диверсифікації постачання енергоресурсів. Коли Франція ганебно погодилася продати Росії військові кораблі Mistral (які остання може використати тільки у Балтійському чи Чорному морі проти друзів та союзників Заходу), Америка публічно висловила своє незадоволення. На жаль, безрезультатно.

Союзники мають потерпіти

Це правда, що адміністрація Обами не дуже добре поводиться із союзниками. Її команда менш талановита і не так охоче, як її попередники, йде назустріч. Іноді нетактовно добирає слова. Але великою помилкою було б плутати це зі справжньою проблемою. Перезавантаження відносин із Росією зовсім не збіглося з відходом США із Європи.

Утім, воно все ж має ефект. І найбільшою втратою є не Україна чи Грузія, а демократи у Росії. Цього місяця на конференції з питань безпеки у Ризі я був шокований, коли почув, як американський високопосадовець (єдиний присутній на конференції) відкинув попередню безкомпромісну позицію США щодо прав людини як просто «наше бажання думати про себе добре». Новий підхід (що фокусується на менш контроверсійних питаннях, наприклад, на ставленні до дітей та умовах життя в тюрмах) має на меті «зробити життя росіян кращим».

Буде правильним засудити це як ганебну зраду. Як можна очікувати від росіян (чи будь-кого іншого) віри у західні цінності, якщо, цілком очевидно, ми не сприймаємо їх серйозно? Як можна очікувати, що ті, хто з нами не згоден, помітять нашу опозицію до їхніх ідей, якщо ми її не висловлюємо? Чекістський режим отримав чіткий меседж, що він може бити, залякувати, ув’язнювати і навіть убивати своїх опонентів без серйозного протесту з боку Сполучених Штатів.

Не дивно, що такі країни, як Польща, провадять особливо політику щодо Росії, цинічно думаючи лише про власні інтереси, якщо США подають такий приклад. Підривати мораль союзників погано, але ще більшою небезпекою є те, що, потураючи шовіністичній політиці російського режиму всередині країни, Америка збільшує його апетит до закордонних імперіалістичних авантюр. Якщо США не скажуть: «Руки геть від Центру Сахарова!» – то чому хтось має слухати, коли вони кажуть: «Руки геть від Грузії»? Чи навіть одного дня: «Руки геть від По­льщі»?

Це, поза сумнівом, небезпека. Та поки що Америка не пожертвувала жодною країною на вівтарі цього перезавантаження. Насправді люди, які його задумали, стверджують, що перезавантаження було покликане відокремити ті сфери, в яких США і Росія можуть дійти згоди (контроль за озброєннями), від тих, де це зробити не вдається (близьке зарубіжжя). У будь-якому разі адміністрація перебуває під тиском бути жорсткою у своїй політиці щодо країн, які оточують Росію. Якщо вона схоче провести через Сенат новий договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь, то муситиме переконати скептичних республіканців у тому, що це не частина зради котрогось із союзників Америки.

Величезною залишається і м’яка сила США. Ніхто в Європі не має бажання дотримуватися китайської чи російської моделі економіки або політики. Американська культура, інновація, оптимізм та освіта залишаються надзвичайно привабливими. До якої ще країни є така величезна кількість охочих іммігрувати? Показник популярності Обами, який вимірює Німецький фонд Маршалла (США), дещо знизився, але він усе одно популярніший за кордоном, ніж удома.

Отже, вердикт на півдорозі президентського терміну: це не провал. Обама може покотитися вниз і вдома, і за кордоном, закінчивши кар’єру, як Джиммі Картер. Але його справи можуть піти вгору, і він повторить долю Білла Клінтона, вигравши другий термін у Білому домі завдяки успіхам у зовнішній політиці. Співіснувати з республіканським Конгресом незруч­­но, але попереднім прези­­ден-
­­там-демократам це вдавалося, тож зможе й Обама. Терпіння, а не паніка – найкраща позиція для американських союзників.

Запах російських грошей

Утім, для таких країн, як Україна, терпіння може багато коштувати, адже це дає Росії змогу здобути більше переваг. Американська адміністрація не хоче, щоб Україна зазнала фіаско (про це свідчить її тиск на МВФ). Але вона не має зайвої енергії взяти на себе активну роль, особливо коли український уряд сам виглядає безпорадним. Одна справа захищати такі історії успіху, як країни Балтії та Польщу, інша – корумповану країну з поганим урядуванням. Найбільша про­­вина за неактивність Америки в Україні лягає на Ющенка та Януковича, які принесли розчарування та крах ілюзій.

Донедавна американці й їхні союзники вважали, що найкращою політикою стосовно Росії є добра політика щодо України. Малося на увазі, що економічний та політичний розвиток України та її інтеграція до європейських і атлантичних структур стануть потужним меседжем для Росії. Якщо одна велика слов’янська, переважно православна, пострадянська країна може мати свободу, верховенство права, добробут та безпеку, то чекістському режиму в Москві та його сателітам важко буде стверджувати, що Росії потрібні якісь особливі ліки у вигляді «суверенної демократії».

Нині небагато людей схильні до цього аргументу. Але він усе одно добрий. Грузія швидко наближається до європейських стандартів, навіть якщо Україна стагнує або відкочується назад. Провал же путінського експерименту в Росії ніколи не був очевиднішим. Руйнівна корупція в енергетичній галузі плюс технологічне відставання та глобальний надлишок скрапленого газу притупили лезо його енергетичної зброї. Історія свідчить, що корупція істотно ослаблює: вона засмічує інформаційні потоки, викривлює процес прийняття рішень та роз’їдає мораль. Тож у далекій перспективі я залишаюся оптимістом.

Проблеми лежать у короткій перспективі – найближчих 10–15 років. У цей період найсильнішою зброєю в арсеналі Кремля є гроші: здатність підкуповувати західних політиків – прямо або через обережно розміщені замовлення, що задовольняють глядачів та політичних донорів. Це серйозний виклик традиційному мислен­­ню в Європі та Америці, де політики звикли до ідеї, що бізнес є нейтральним, а гроші не пахнуть. Я значно більше стурбований російськими грошима, ніж її ядерним чи військовим арсеналом. Ви можете відчути цей запах у Брюсселі, Лондоні та Вашингтоні так само, як і в Києві та Варшаві.

Тут Захід справді вразливий. Одна справа, коли Пентагон розробляє плани захисту країн Балтії, що на периферії НАТО, від малоймовірної російської атаки. А де плани захисту вашингтонських дослідницьких цен­­трів, місць, де розробляється американська політика, від токсичного запаху російсь­ких грошей? Ці центри відчувають брак грошей унаслідок рецесії в США і дуже легко можуть стати жертвами цинічних російських донорів, які пропонують щедре фінансування в обмін на невелику зміну фокусу чи наголосу.

Доброю новиною є те, що ефект російських грошей як у дослідницькій сфері, так і на Капітолійському пагорбі є предметом рішучого розслідування американською владою, яка вбачає в цьому потенційно серйозну проблему для національної безпеки. Побачимо, чи будуть ці розслідування результативними і чи приведуть до якихось дій. Потрібно зачекати. Але й пильності втрачати не можна.


Головний біль. Афганістан - випробування, розтягнуте в часі

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.