▪   Олександра Киричук

Виробник щастя

ФОТО: Бен Нортовер
«Хрещений батько» американського кіноавангарду Йонас Мекас про мистецтво, цензуру, пропаганду й власну політику

Вісімдесятивосьмирічний Йонас Мекас – людина, за чиєю біографією можна писати історію американської культури другої половини ХХ сторіччя. Один з найвідоміших американських авангардних режисерів, він був також близьким другом Енді Ворхола, Сальвадора Далі, Алана Гінзбурга, Йозефа Бойса (які й стали основними героями його фільмів), учасником та літописцем мистецького руху Fluxus (лат. – «потік життя»), засновником і автором кіно-критичної колонки в газеті Village Voice, культового журналу Film Culture, та одного з найбільших зібрань авангардного (і не тільки) кіно Anthology Film Archive. Стрічки та відеоінсталяції Мекаса неодноразово демонструвалися на Венеційській бієнале, в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку та багатьох інших престижних мистецьких майданчиках, а його поезія вважається класикою литовської літератури. Тижню пощастило поспілкуватися з режисером сам-на-сам.

УТ: Ви часто повторюєте, що ви не митець. Що відрізняє вас від митця? Чи, можливо, вам просто не подобається це слово?

- Так, не подобається. Митців надто багато, їх мільйони. Не хочу бути одним з них.

Приблизно тридцять років тому в Америці проводилося опитування: респондентам було поставлено запитання, чи вони вважають себе митцями. Сім мільйонів людей відповіли на нього ствердно. Кожен може бути митцем в чомусь.. Все, що я знаю, – мені подобається знімати, записувати те, що мене оточує на камеру, і ділитися цим з іншими людьми. Тому я називаю себе виробником (maker), я роблю відео. Що таке митець, я не знаю. 

УТ: Взагалі, «мистецтво» – це досить розмитий термін…

- Музеї заповнені мистецтвом. Ці речі, створені багато століть назад, але які досі поряд, нас зачаровують. Тому я кажу, що мистецтво – це те, що залишилося від минулого.

Адже це справді диво, що після всіх землетрусів, воєн, пожеж, катастроф, яких було так багато протягом історії, щось до цього часу збереглося. Тож, оскільки ми маємо це диво, ми пишемо про це книжки, вивчаємо на уроках з історії. Ми називаємо це мистецтвом.

І те саме стосується кіно. Фільм, в його фізичному вимірі (особливо, на плівці), – надзвичайно вразлива, крихка річ. Кожну хвилину, кожну секунду, яку я тут з вами розмовляю, якісь фільми перетворюються на пил. Так само, за час нашої розмови близько п’яти видів тварин зникне з лиця землі. Назавжди. І можливо, кілька мов. Вразливість мистецтва…

Разом з тим, я вірю, що в кінематографі, як і в житті, працює закон Дарвіна. Ось, приміром, візьмімо всі ці відео на Youtube. Якщо в інтернеті є щось, що комусь дуже подобається, він поширює його далі, процес триває, про це дізнається все більше людей. Можливо, це лише тимчасовий, короткочасний успіх. Але, коли мине час, залишиться те, що якісь люди захочуть захистити, зберегти, бачити це знову, і воно не зникне. Через двадцять років з мільйонів відео, тільки деякі залишаться, тільки деякі будуть оберігатися і поширюватися знову і знову. Чому? Бо ці відео, ймовірно, мають більше змісту, навіть якщо зараз ми не можемо цього по справжньому оцінити.