«У політику прийшли люди з мертвими очима»

фото: Наталія Черничко
Письменниця і телеведуча Лариса Денисенко про закриття телепрограми «Документ», власний opusmagnusі хвороби пострадянського телебачення та політичного класу

УТ.: Як стало відомо, з вересня цього року закривається проект телеканалу «1+1» – програма «Документ», ведучою якої тривалий час була ти. Як би ти охарактеризувала свою участь у цій програмі?

Мені особисто було дуже цікаво цим займатися, тому що будь-яка справа, яка тебе розвиває, допомагає розуміти, що ти не на хибному шляху знаходишся, що ти врешті живеш в Україні. Навіть із цих міркувань мені страшенно подобалася робота в «Документі», бо я відкривала для себе дуже багато талановитих, інтелігентних і цікавих людей. Коли ти живеш у культурі, в столиці, коли бачиш, як усе це щодня змінюється, як нуртує творче середовище, то страшенно захоплюєшся. Адже люди, попри всі негаразди сьогодення, продовжують знімати кіно, створювати картини, займатися літературою. І коли ти бачиш, як вони горять і живуть тим, чим і ти, то виникає відчуття, що все це недаремно.

УТ.: Наскільки ця програма в пізнавальному та ціннісно-смисловому розумінні була необхідною для суспільства? І взагалі, чи не є закриття «Документа» втратою для телеглядача?

Якщо дивитися на теперішні телевізійні тенденції у світі, то можна помітити, що телебачення загалом спопсовується, здешевлюється. Я не думаю, що це такий планомірний наступ на те, щоб сучасна людина стала тупою. Але люди тепер займаються загалом значно простішими речами, навіть ті, хто на своєму «старті» був значно розумнішим і прагнув розвиватися.

УТ.: Вони стали шаблонними?

Звичайно! Їм нецікаво розвиватися, вони думають лише про те, на чому можна заробити бабки. А стосовно їхньої соціальної відповідальності, яка власне існує у Польщі, Франції, Німеччині, США та інших нормальних країнах, то в нас такого поняття, на жаль, майже не існує. Можна спитати в будь-якого бізнесмена – що воно таке, ця соціальна відповідальність… Лише одиниці зможуть на це відповісти. Схоже відбувається і на телебаченні, коли навіть журналісти загалом цього не відчувають. Я розумію, що всі ми живемо в інформаційну та навіть дуже комерційну епоху, коли треба заробляти гроші, але варто все одно задумуватися про соціальну відповідальність.

Приємно, що багато хто такі речі розуміє, зокрема Олександр Роднянський, який умів запроваджувати і комерційно-успішні проекти,  водночас інтелектуально наповнені. Адже жодні гроші не замінять соціальну відповідальність. Варто підтримувати інтелектуальні проекти, зокрема тим людям, які хочуть заробляти гроші. Особливо ж використовувати ці можливості, хто прагне рухатися вгору. Бо цей постійний stupiddiving(американізм; буквально – дурнувате занурення), що відбувається на кожному телеканалі, вже просто набридло.

Щодо телебачення, в мене таке враження, що через кілька років у своїх резюме люди писатимуть не де вони працювали і що робили, а в яких кастингах брали участь. Таке враження, що сьогодні вже майже ніхто не хоче працювати. Найлегше – це не вчитися сім років у музичній школі, а піти покривлятися в одному з шоу і стати «великою поп-зіркою». Це найлегший і найпримітивніший шлях. Дешева освіта, дешевий розвиток, розвиватися взагалі більше не треба, варто були тільки галасливо-крикливим і наглим. Ось що зараз відбувається.

УТ.: Скажи кілька слів про творчу кухню програми «Документ». Чого ви хотіли досягнути, але вам не вдалося, чи навпаки – що вдалося, але на це не розраховували?

При тому, що виробництво програми «Документ» та її фінансування було мінімальним, все одно вдалося робити надзвичайно цікаві речі. У нас працювали два дуже професійні журналісти із різними креативними підходами – це Леся Харченко та Діма Крижанівський. Леся робила дуже тонкі, проникливі сюжети на культурні теми, а Діма якраз мав тонке почуття гумору і вмів зі смаком «стібатися» над сучасною культурою. Це було дуже цікаво - дивитися з боку на ці різні філософії та підходи до життя й культури.

Ми завжди намагалися робити «Документ» динамічною програмою, насиченою, сюжетною, рубрикованою, щоб привертати увагу глядача і встигати говорити про чимало цікавих речей, а не працювати «радіо» – запрошувати в студію гостей і розпитувати їх про те чи інше.

Ясна річ, що через фінансові обмеження ми не завжди досягали мети. В журналістів не було можливості навіть виїхати робити сюжет у Київській області, не кажучи вже про інші міста. Взагалі в нас не було можливості як такої змінювати формат чи його вдосконалювати. Чесно кажучи, дуже складно вираховувати якісь рейтинги нашої програми, коли ти стрибаєш по «сітці» то в першій, то в другій чи в третій годині ночі. Це переважно аудиторія людей, які присаджені на культуру, людей, які просто не сплять із якихось причин, або ж тих, хто любить сидіти в нічному Інтернеті і паралельно переглядати телепрограми.

Тим не менше, ми спромоглися показати телеаудиторії дуже багато творчих особистостей. Важче напевно сказати, кого в нас не було, аніж тих, хто був. Це сучасні українські музиканти, художники, скульптори, фотографи, театрали, інтелектуали, науковці. Ми навіть «полювали» на тих письменників, яким географічно не завжди виходило бути гостями нашої програми, таких як, зокрема, Юрко Винничук зі Львова, Тарас Прохасько з Івано-Франківська, Сергій Жадан із Харкова.

Про сучасних українських митців можна говорити безкінечно. Наприклад, я страшенно захоплююся театром, і мені дуже прикро, що наших сучасних авторів мало хто знає. А це справді надзвичайно талановита генерація – наприклад, Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Лідія Данильчук, Стас Боклан, Катерина Кистень, Андрій Саміні та багато інших. А що говорити про сучасних музикантів, Мирославу Которович, Богдана Пивненка, Вадима Борисова, Андрія Пушкарьова? Країна, на жаль, мало знає своїх героїв.

Або ж скульптори – це також дуже чудове покоління. Наприклад, Костик Скуратівський, який дуже відомий тим, що наприклад прикрасив Київ біля Золотих воріт своєю роботою «Їжачок у тумані», він дуже щиро ділиться своїми ідеями та майстерністю, заохочуючи до творчості не лише дорослих, а й дітей.

УТ.: Чи плануєш поривати з телебаченням?

Я вже два місяці думаю над тими пропозиціями, які надходять. Скажу чесно, я б не хотіла витрачати свій час, силу і своє життя на дурниці. Натомість хочу розвиватися. Коли буде така можливість і відповідні пропозиції, коли мої ідеї будуть потрібні чи мені запропонують цікавий проект, тоді я серцем і душею буду повністю «за» і цим займатимуся. Телебачення як інструмент мені дуже цікаве.

УТ.: Раніше, коли ти працювала з урядовцями й політиками, використала цей досвід у своєму романі «Корпорація ідіотів». Чи надихає тележиття своїми сюжетами, колізіями, казусами чи відвертими дурницями на творчі задуми?

Відвертих дурниць та інших речей у житті дуже багато. Це не обов’язково пов’язано з телебаченням. У мене якраз був позитивний досвід співпраці з телебаченням – дуже гарна команда однодумців. Я настільки добре відчувала цих людей, нашу продюсерку, наших журналістів, мого співведучого Анатолія Єрему… Ми всі на одній хвилі, любили читати ті ж самі книги, дивитися ті ж самі фільми й програми. Ми завжди мали що обговорювати, ділилися враженнями і знаходили взаєморозуміння.

Тому мій досвід робити на телебаченні загалом позитивний. Я не бачила так званих інтриг. На будь-якому іншому проекті навряд чи була така тепла атмосфера.

З іншого боку, я усвідомлюю, що телебачення – це окрема віртуальна реальність, але про це вже стільки написано… Тому – щодо творчості – мені власне цікавіша людина, адже кожна людина – це також своєрідна віртуальна реальність і нерозгадане поле.

УТ.: Після гучних промоцій твоїх книжок, чого очікувати читачам від Лариси Денисенко?

Зі мною зараз відбувається трохи дивна ситуація. В мене з’явилася текстова лінивість. Я багато думаю про новий задум, однак мало пишу. Пальці наче перетворилися на окремий організм. Той роман, над яким я зараз працюю: вже чітко знаю, що і як має бути. Тому намагаюся не писати через «не хочу».

Але я вийшла на дуже значний обсяг: я написала ледь не третину роману, який за об’ємом уже більший від усього, що я написала раніше. Це, звісно, навряд чи буде «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, але, сподіваюся, роман стане одним із найкращих, створених мною. В ньому чимало пластів, ліній, тем. Це навіть своєрідне психологічне випробування, з якими раніше у творчості я ще не стикалася.

УТ.: Це твій opusmagnus? Про що цей роман?

Можливо, так.Принаймні мені дуже приємно про це думати. Про що він? Про минуле і про сучасність. Про різні ментальності, про різні часи, я навіть звернулася до періоду Другої світової. Намагаюся проаналізувати кілька ментальностей – українську, німецьку, єврейську, польську. Я хочу показати життя на прикладі кількох родин Києва, Житомирщини, географічно ще спробую охопити Німеччину й Чехію. Це загалом набагато глибше, ніж я писала раніше. Це навіть дещо змінило мій звичний творчий темп. Мені, наприклад, дуже легко даються комедії, я їх люблю писати. Але цей роман – зовсім інше.

УТ.: Останнім часом українські митці, особливо письменники, дуже активно реагують на політичні процеси в країні, зокрема на дії цієї нової, неорадянської влади. Яке твоє особисте бачення того, що діється зараз в Україні?

Можливо, через те, що я тривалий час працювала з багатьма політиками, в мене є певний ментальний «ступор» щодо них.

Останніх років два багато хто мене запрошує пристати до тієї чи іншої політичної сили. Мені, напевно, треба перерости цю огиду та негативний досвід і знову стати романтиком 90-х, яким, наприклад, був В’ячеслав Чорновіл. Скажу чесно, що в той час значно легше було бути романтиком. Зараз час значно цинічніший і прагматичніший.

Мені здається, що Україні тепер дуже бракує таких розумних романтиків. Вони зараз дуже потрібні політиці. Тому що без віри, без ідеалів, без мрії – нема чого робити. Дуже швидко можна перетворитися на цю неосовкову отару. Тільки поглянь: приходить хтось із молодих у політику і дуже швидко перетворюється на одного з них, у нього очі стають, як у Януковича. В нього нема погляду, це мертві очі. Зараз прийшли у політику люди з мертвими очима. А що можна сподіватися від зомбі? Не думаю, що чогось хорошого.

Це мені нагадує один із творів Туве Янсон, зокрема вражаючу картину, як від падіння комети повисихали водойми, а морські мешканці – мушлі, равлики, краби, риби, зірки, коники – усе гниє і відмирає. Аж поки не прийшла нова вода – нове життя. Скажу метафорично: як би ми не поводилися з природою, це дуже живучий велетенський організм. Я відчуваю, що незабаром прийде нова і свіжа хвиля. Те, що зараз гниє, воно собою удобрить щось нове, тому щось – відійде, а щось навпаки – постане інше. Бо цей цвинтар і це гниття, яке ми безкінечно спостерігаємо в Україні, не може тривати постійно.