▪   Костянтин Раковський

Стоїк

ФОТО: Олександр Чекменьов
Поет з Луганщини Василь Старун нині, як і в радянські часи, чинить спротив брутальній деукраїнізації краю

Слід визнати: пересічний українець має дуже приблизне уявлення про те, що таке Луганщина, – коли він, звичайно, сам не живе на Донбасі. Розбурхана алярмістами уява малює її як такий собі додаток до Донецька. А той для багатьох – уже готовий негативний стереотип: бандити, шахтарі, терикони, олігархи, темношкірі футболісти, бідність, пияцтво, руїна. Край, де українці почуваються пригнобленою національною меншістю, а на запитання «як пройти в бібліотеку?» без розмов дають межи очі. Зрештою, такі примітивні погляди просто шкідливі, адже їхнім носіям навіть на думку не спадає, що тут може творитися українська культура.

У не таких уже й далеких від нас 1960-х роках Схід України був таким самим активним центром культурного життя, як і нинішній Захід. Із Донбасом пов’язані імена відомих українців Миколи Руденка, Івана Світличного, Василя Стуса, Василя Голобородька, Олекси Тихого, Івана Дзюби. А лугансь­кий феномен заслуговує на окреме дослідження.

Між Слобожанщиною та Донщиною

Найкраще розпочати з Біловодська. Це містечко на межі двох історичних земель, що утворюють нинішню Луганську область, – Донщини та Слобожанщини. Це північ Луганської області, позбавлена великої індустрії та вуглевидобутку. Тут збереглися козацькі села, в кожному з яких мешканці, родичі вони чи ні, носять однакові прізвища: якщо в одному живуть усі геть чисто Волошини, то в іншому – Краснюки. Час тут плине неспішно й повільно, люди традиційно неквапливі. Звідси недалеко й до кордону, який проліг по Стрільцівському степу – краю байбаків, скіфських баб і типчаково-ковилової рослинності. Цей куточок Луганщини ніби призначений для того, щоб українці відкривали ту саму маланюкову «степову Елладу».

Приблизно так, як навколо Біловодська, виглядає назагал південно-східна вітчизна: степ і соняшникові поля, села з парканами з бутового каменю. За одним із них, у рубленій батьківській хаті в селі Данилівці живе Василь Старун – український літератор-шістде­сятник, за першою професією молотобоєць. «Саме молотобоєць, у жодному разі не плутати з ковалем», – уточнює він під час нашої зустрічі. Василь Володимирович – сива, усміхнена людина, з гордістю показує мені «Кору нації» – свою нову поетичну книжку.

«Біловоддя – це шамбала ще та, – Василь Старун бере містичну ноту. – Тут із-під гори б’є річка Деркул, тут написи палеоліту, тут крейдяні гори... Ну й сад скіфських баб у дворі місцевого педагогічного університету». Цих кам’яних баб тривалий час дбайливо збирав по степу Костянтин Красильников – чи не найавторитетніший в Україні дослідник каменерізної спадщини луганського краю, науковець Східноукраїнського філіалу інституту археології НАНУ.

В радянські часи той «чавунний прес історії», який пройшовся в добу індустріалізації всім Донбасом, майже не зачепив його слобідської частини. Біловодськ залишився осторонь і від кримінальних битв, які гриміли в перші роки незалежності на Донбасі. Зараз він населений переважно пенсіонерами – в тутешніх краях середній вік людей, певно, найвищий в Україні.

Мистецтво як злочин

Хтось називає його «герметиком», хтось – «поетом спротиву». Хоча Василь Старун не толерує поняття літературних шкіл. Кожен сам по собі унікум, вважає він, позаяк і йому колись довелося боронити свою індивідуальність у протистоянні з радянським режимом. За невід’ємне право – жити в батьківській хаті в селі Данилівка й мислити по-українськи.

Цікаво говорити з людиною – очевидцем подій, про які більшість чули хіба що з закордонного радіо, більш посвячені – з самвидаву, й лише безпосередні учасники знали все. Прокурорські переслідування, судові процеси, утиски, зрада і мужність фігурантів тих подій виглядають ще дивніше, коли замислитися, наскільки абсурдні звинувачення висували їм в 1970-х. Фактично протест проти радянської системи зводився до бажання бути собою – українськомовним гуманітарієм.