▪   Володимир Пришляк

Академік

Україна втратила ще одного історика першої величини. 24 червня 2010 року відійшов у вічність Ярослав Ісаєвич

Видатний український історик, громадський діяч, академік Національної академії наук України, директор Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, голова Національного комітету істориків України. Постать в українській, європейській та світовій історичній науці знана й авторитетна. До історії української культури увійшов передовсім як непересічний знавець історії книги та друкарства, чий інтелектуальний засяг та енциклопедична ерудиція викликали щирий подив і пошану. Вся багатовікова культурна спадщина людської цивілізації від середньовіччя до сьогодення була під силу Ісаєвичу, бо рідко можна було зустріти вченого, який би мав такий неординарний, такий питомо свій погляд на те чи інше явище, подію чи факт.

Родом із Волині

Ярослав Ісаєвич народився 7 березня 1936 року в селі Вéрба біля Дубна на історичній Волині (нині Рівненська область) у вчительській родині. Його батько Дмитро Григорович, який походив зі священицької родини, був учителем української та англійської мов, учнем Михайла Туган-Барановського. Замолоду поринув у вир визвольних змагань 1917–1921 років, ставши членом Української Центральної Ради та одним із сподвижників Михайла Грушевського. Як дипломат УНР та радник з економічних питань, на міжнародній арені разом із Грушевським обстоювали право новопосталої української республіки на мирних конференціях та конгресах 1918–1920 років у Парижі, Люцерні та інших містах. Батька йому час від часу «випоминали», особливо у 1970–1980-х радянських роках після публікації в діаспорі відомої світлини, на якій Дмитро Ісаєвич поруч із Михайлом Грушевським у колі українських делегатів на міжнародному з’їзді в Люцерні 1919-го. Згодом так складеться, що син Дмитра Ісаєвича стане одним із учнів і талановитих співпрацівників найуспішнішого представника львівської історичної шко­­ли, наукового метра – Івана Кри­­п’якевича в академічному Інституті суспільних наук. А в 1993-му цей інститут уже під орудою Ярослава Ісаєвича отримав високе ім’я свого вчителя.
    
Послухати Ісаєвича

Виростав на батьківщині матері, у підкарпатському Стрий, куди родина перебралася у 1944 році і де він здобув середню освіту. 1957 року закінчив історичний факультет Львівського держуніверситету. Зацікавлена пошукова праця у бібліотеках та архівах, вроджена допитливість і виплеканий талант дослідника дали йому змогу ще в студентські роки закласти підґрунтя для подальшої наукової праці. Дипломна робота з історії ранньомодерного Дрогобича XV–XVIII століть невдовзі переросла в кандидатську дисертацію, яку молодий вчений успішно захистив у січні 1961 року.

Попрацювавши неповний рік старшим лаборантом кафедри історії південних і західних слов’ян в alma mater, у 1958 році перспективного Ісаєвича професор Крип’якевич запросив в Інститут суспільних наук АН УРСР, який тоді розташовувався в одній із колишніх будівель Наукового товариства Шевченка (НТШ) у Львові (нині на вул. Винниченка, 24). У передмові до ювілейної збірки праць «Україна давня і нова: народ, релігія, культура» 1996 року Ярослав  Ісаєвич справедливо зазначав про винятково сердечну і товариську атмосферу, яка тоді там панувала: «І відділ, і інститут у цілому були досить нетиповим для тих часів острівцем, де більшість колег довіряли один одному. Я згадую з певною ностальгією роки, які були для українського народу і української культури в цілому важкими, але почуття оптимізму й впевненості у слушності своєї позиції додавала властива інститутові атмосфера співпраці, взаєморозуміння і взаємодопомоги. Всупереч наступові примітивізму, навіть – не боюся вжити цього слова – здичавіння звичаїв і падіння рівня наукових установ наші старші колеги і вчителі намагалися зберегти і продовжити ті традиції справжньої інтелігентності і наукової порядності, які вони успадкували від попереднього покоління діячів української культури».

Докторську дисертацію «Історія друкарства в Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках (XVI – перша половина XVII ст.)» успішно захистив 1978 року в Московському університеті, оскільки в Україні через усілякі перепони зробити це було практично неможливо. З 1985-го очолював відділ історико-куль­­турних пам’яток інституту, за сумісництвом викладав: був доцентом Львівського університету (1967–1969), професором Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника (1981–1983), згодом – Києво-Могилян­­ської академії. В Івано-Фран­­ківську, наприклад, читав над­­з­­вичайно цікавий авторський курс лекцій з історії української культури на старших курсах історичного факультету, на які з великим захопленням студенти молодших курсів інколи втікали зі своїх пар, щоби «послухати Ісаєвича».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.