▪   Наталка Сняданко

На ностальгійній хвилі

Фото: Анатолій Івченко (з сайту ЛітАкцент)
Польський письменник Марек Краєвський оспівує Львів та переглядає новини з України

Створений Мареком Краєвським художній персонаж детектива Ебергарда Мокка уже багато років популярний не лише в себе на батьківщині – у польському Вроцлаві, а й за кордоном. Вроцлав’яни дуже пишаються тим, що в їхнього міста є свій власний літературний герой. Перше запитання до пана Краєвського стосувалося географії перекладів його книг.

У.Т.: Чи Ви відстежували, в яких саме країнах ваші книги тішаться більшою популярністю?

- Ясна річ, це завжди відчутно, адже коли ти стаєш популярним, до тебе доходять відгуки, запрошують на презентації, літературні фестивалі. Як я нещодавно довідався, у Німеччині мене вважають зіркою, це мені страшенно приємно, хоча, мабуть, це все ж таки перебільшення, хоча наклади проданих примірників німецьких перекладів мене тішать. Оскільки я володію німецькою, то часто буваю в німецькомовних країнах і зустрічаюся із читачами, даю інтерв’ю газетам та радіо. Коли автор володіє мовою якоїсь країни, це завжди плюс для промоції. Німців завжди розчулює мій слов’янський акцент і характерна вимова літери „р”, яку я ніколи не намагаюся вимовляти схоже до німецької фонетичної норми, а залишаю більш звичною для нас, слов’ян.

Одна з останніх поїздок до Львова на Форум книговидавців страшенно мене розчулила, адже під час кожної зустрічі з читачами і навіть під час автограф-сесій, яких було аж шість, приходили цілі натовпи читачів. Люди вишиковувалися в черги. Це неймовірно! Тож до трійки країн, де я відчуваю найбільше читацьке зацікавлення, потрапляє й Україна. Що ж до інших країн, то я не чув досі жодних реакцій із Голландії, де нещодавно вийшов переклад однієї з моїх книг. Що ж стосується причин популярності чи непопулярності тієї чи іншої книги в конкретно взятій країні, то мені важко було б назвати такі причини. Мені здається, що це справа абсолютно випадкова, тому й прорахувати наперед успіх чи неуспіх ніколи неможливо.

У львівській атмосфері

У.Т.: Досі ваш герой розслідував злочини здебільшого на території міжвоєнного Вроцлава, що й стало „фірмовим знаком” ваших текстів. Іноді йому доводилося виїздити у справах до Берліна, адже на той час Вроцлав, точніше, Бреслау було німецьким містом. В одній із останніх книг ви привезли героя до Львова...

- Дія моїх книг відбувається лише в тих містах, з якими я відчуваю сильний позитивний емоційний зв’язок. Вроцлав я страшенно люблю, це місто, де я народився, з ним пов’язано все моє життя, професійне й особисте. Про Львів я написав, бо зі Львовом мене також пов’язують дуже теплі емоційні, а також родинні стосунки. Моя мама народилася недалеко від Мостиськ, а мій дядько був кельнером у Львові. Книгу я присвятив іншому, уже покійному дядькові, теж львів’янину за походженням. Коли я приїхав сюди у 2007 році, то побачив, що мої уявлення про це місто, почерпнуті в основному з літератури міжвоєнної доби, загалом правильні. Адже в цьому місті все збереглося, тут і далі багато парків, маса архітектури, незруйнованої під час війни. У Вроцлаві, який здебільшого був сильно зруйнований, а згодом реконструйований, часто неможливо просто перейтися вуличкою й побачити ті самі будинки, які стояли тут у 30-х.

Я зовсім по-іншому тепер дивлюся на Україну, набагато краще розумію її мешканців. Раніше я зовсім нічого не знав про Україну й про українців, стикався хіба що із представниками діаспори в Польщі. Пригадую, одного разу на якомусь весіллі я розмовляв із одним українцем, дуже милим хлопцем. Він сказав, що має польське походження й дуже цим пишається. Мені це відразу заімпонувало, як кожному польському патріотові, коли хтось пишається своїми польськими коренями. А коли я приїхав до України, то зрозумів, що українці й поляки дуже схожі, нас об’єднує те, що в минулому ми боролися зі спільним ворогом – тоталітарним радянським режимом. Мої контакти з українцями були завжди дуже приємними. Мені жодного разу не довелося відчути якоїсь неприязні через те, що я говорю польською.

У.Т.: Як сприйняли читачі те, що події, наприкладкниги «Голова Мінотавра», відбуваються у Львові, адже Львів – дуже особливе місце для поляків?

- Це дуже додало популярності книзі. Наприклад, у Вроцлаві на презентації книги приходило надзвичайно багато людей, які народилися у Львові, а також їхніх нащадків. Тема Львова – це дуже ностальгійна тема для поляків, маєте рацію. І коли на одній із таких зустрічей із читачами у Вроцлаві до мене підійшла старша пані й сказала, що мені вдалося дуже добре передати атмосферу колишнього Львова, я був страшенно радий, більшого комплімента мені неможливо було зробити. Хоча я й свідомий того, що моє завдання в даному випадку дуже спрощене, адже достатньо перейтися вуличками сучасного міста, і тодішню атмосферу нескладно собі уявити.

Без реверансів для феміністок

У.Т.: Від самого початку читачі оцінили вашого героя, Ебергарда Мокка: досить об’ємно змальований характер, особливості, звички. Чи передбачаєте Ви якісь серйозні зміни в його характері, пов’язані, наприклад, із віком?

- Думаю, що ця постать уже достатньо сформована і яскрава, тож навряд чи щось буде серйозно змінюватися. Мокк радше залишиться таким, яким його люблять читачі – шанувальником міцного алкоголю, вроцлавських повій, античної літератури, але при цьому брутальним, неоднозначним, сповненим унутрішніх суперечностей.

У.Т.: Тобто, феміністки, які люблять нарікати на вашого героя, не дочекаються реверансів у свій бік і Мокк не перестане бути агресивним мачо, пристосовуючись до новітніх ґендерних мод?

- Ні, думаю, не перестане. Хай уже буде справжнім мачо. Хоча в романі „Голова Мінотавра” з’являється нарешті нетипова для моїх детективів жінка – вродлива, розумна, начитана, не повія, не домогосподарка, не дуже молода. Вона, ясна річ, львів’янка.

У.Т.: У вашому житті був такий момент, коли Ви відчули втому від свого персонажа й вирішили завершити його життєвий шлях, але реакція читачів була такою бурхливою й обуреною, що Ви пішли їм назустріч і продовжили цикл книг про Мокка. Як тепер складаються ваші стосунки з вашим же героєм?

- Так, справді, згаданий вами епізод, мав місце. І тепер я розважаю себе тим, що додаю героїв. Наприклад, у романі „Голова Мінотавра” з’явився новий герой, польський поліцейський зі Львова 30-х років Едвард Попельський. Але він дуже схожий на Мокка. Польські критики навіть нарікали на мене за те, що я подвоїв героя, бо зазвичай у детективній літературі пари добираються за принципом контрасту – найбільш знаний приклад – Шерлок Голмс і доктор Ватсон. А я вирішив піти іншим шляхом і створити двох схожих героїв, бо Попельський також є шанувальником жінок, алкоголю й античності. Тож обидва комісари чудово знаходять спільну мову, а відрізняються лише зовні.

У дусі Цицерона

У.Т.: Ви багато читаєте художньої літератури?

- На жаль, менше, ніж хотілося б. Мені доводиться багато читати для моїх письменницьких потреб. Наприклад, класику. Минулого року я перечитував Достоєвсього і Томаса Манна, шукаючи цитат для майбутніх книг. Багато читаю нехудожньої літератури – філософської, психологічної навіть підручники з фізики.

У.Т.: Ваші книги відрізняються досить складною мовою. Ви часто цитуєте в оригіналі античних авторів, пишете довгими, ускладненими реченнями. Більшість читачів захоплюється цим у ваших книгах, але, мабуть, є й такі, хто нарікає на таку ускладненість?

- Так, бували й незадоволені. Багато хто говорив мені, що нудиться, читаючи амбітні книги, написані складною бароковою мовою, скаржилися на надмірну кількість деталей, просили не мучити їх такими докладними описами старих вулиць і будинків. Але це мене не зупиняє, і я зберігатиму і в подальшому свій ускладнений, бароковий стиль, бо це мій улюблений стиль. Я вихований на риториці Цицерона й зберігатиму вірність своїм смакам.

У.Т.: Розкрийте трохи технічних таємниць – як відбувається планування убивств у детективах? Чи існують якісь стандарти, наприклад, по одному вбивству на кожних 4 розділи, щоб читач не знудився?

- Ні, аж до такого цинізму я не доходжу й не вираховую кількість убивств наперед залежно від кількості сторінок. Але мені справді важливо, щоб читач не нудився, тому щойно я, як автор, відчуваю, що мені починає бути нудно під час писання, це знак, що час щось вигадати, щось змінити, здивувати чимось читача. Але не вбивствами, ясна річ. Існують тонші стилістичні методи. Наприклад, можна подавати якусь картину з точки зору несподіваного персонажа, скажімо, з точки зору кельнера, який чує розмову двох персонажів, та інші методи. Я належу до тих людей, яким досить швидко все набридає. Ой, перепрошую, не все, тут сидить моя дружина, її це, ясна річ, не стосується (сміється).

У.Т.: У романі Айріс Мердок „Про приємних і праведних” є дуже схожий на Вас герой – всесвітньо відомий автор детективів, персонаж якого неймовірно популярний серед читачів і навіть серед телеглядачів, бо його книги екранізовані. І от у момент найбільшого успіху, зокрема й фінансового, письменник раптом відчуває страшенну депресію, усвідомлення, що він назавжди пов’язаний зі своїм персонажем і через те ніколи не зможе писати високу літературу, приречений бути автором детективів. Саме таким є і стереотипний опис комерційно успішного письменника. Що скажете на такі описи – це просто прояви заздрості чи справді існує така проблема?

- Складне питання. Я можу сказати лише про себе, не узагальнюючи для інших. Правдою є те, що мої книги стали успішними, я не став особливо багатим, але можу жити з літератури, а таке щастя випадає далеко не кожному письменникові. Натомість щодо відчуття певного браку чогось, прагнення осягнути те, чого ще не вдалося осягнути, то на мою думку, це зовсім не депресивне, а навпаки, дуже позитивне явище. Саме таке прагнення вирізняє творчу людину й дозволяє їй не зупинятися у власному розвитку. Я навіть читав про це в польського психолога Казімєжа Домбровського, і він назвав такий стан „позитивною дезінтеграцією”, і цей стан має свої позитивні наслідки. Принаймні для мене.

 

БІОГРАФІЧНА НОТА

Марек Краєвський народився 1966 року у Вроцлаві. Спеціальність – класична (латинська) філологія, викладав у вроцлавському університеті. Від 2007 року – професійний письменник. Створив цикл романів про працівника вроцлавської поліції Ебергарда Мокка. Книги перекладено 12 мовами. Лауреат численних премій, серед яких: «Труп у шафі» 2003 року за найкращий польський детектив року, премія «Нижньосілезький діамант» за 2003 р., «Паспорт Політики» (2005) (польського журналу “Polityka”), Премія книготорговців «Вітрина» за кращу книжку 2005 року, премія «Великого Калібру» за найкращий детективний роман 2003 року. За внесок письменника в промоцію власного міста його було обрано Послом Вроцлава. Українською перекладено романи Марека Краєвського: “Кінець світу в Бреслау”, “Смерть у Бреслау”, “Голова Мінотавра”, «Еринії»та інші.