▪   Любов Багацька

Трійкою коней по підземеллю

Їздив граф Потоцький на службу Божу. Тепер про магната нагадує лише напівзруйнований палац та занедбаний парк у Тульчині

Це нині кожен українець , мабуть, лише завдяки маслу «Тульчинка» знає, що є такий райцентр на Вінниччині – Тульчин. А ще ж кілька десятків років тому місто славилося рекордними врожаями колгоспу під головуванням Пилипа Желюка. Проте коли душа потребує харчу духовного, то в Тульчині на вас чекає несподівано поживне меню! Варто лише знайти когось із місцевих мешканців – а вони справжні фанати рідного міста і знають багато такого, що в книжках не написано, – і зможете посмакувати кожною хвилиною, проведеною тут.

Подільський Версаль
 
Польський історик Олександр Яблоновський у своїх «Жьрудлах дзейових» («Історичних джерелах») наводить дані від початку ХVІІ ст., де вперше зустрічається назва Тульчина. Перша згадка про нього в актах любельського трибуналу датується 10 травнем 1607 року, де йдеться про втікачів із містечка Косів та села Косівки до Нестервара – так тоді називався Тульчин. Є версія, що назва Нестервара походить від імен перших поселенців Нестера і Варки; річки Дністер і слова «вар», що означає місто. У наукових працях історика пізніше зустрічається  документ, що новим власником Нестервара в 1609 році був Каліновський, який 15 серпня цього ж року перейменував місто на Тульчин.
 
Першою на в’їзді у сучасне місто гостей зустрічає головна історична пам'ятка Тульчина – палац графа Станіслава-Фелікса Потоцького. Споруду зведено у 1782 році за проектом французького архітектора Лекруа, а так званий Старий палац – у 1757-му. Потоцькі володіли багатьма маєтками в Польщі та в Україні, але чому Станіслав Потоцький вирішує перенести родинну столицю саме в Тульчин – історики й досі сперечаються…
 
Фасад головного будинку прикрашений колонами. Над ними колись був напис відлитими з міді позолоченими літерами: «Збудований у 1757 році графом Михайлом Потоцьким». Вище напису красувався гігантський мідний герб роду Потоцьких. (Під час одного з народних повстань герб разом з літерами переплавили на дзвони). У багатьох кімнатах збереглося ліплення на стелі, на стінах, зустрічаються карнизи і вставки з білого, чорного та рожевого мармуру. Палац мав стінописи доби класицизму, які, на жаль, не збереглися.
 
Комплекс називали Подільським Версалем. «Колись із якогось жіночого журналу приїхав фотокореспондент, аби зняти палац для рубрики «Міста України», – розповідає місцева жителька Оксана Балацька. – У журналі надрукували чудові фотографії, і, якби я не жила у Тульчині, мені б захотілося сюди приїхати. Але я живу тут і бачу, в якому стані пам'ятка насправді – адже на фото тільки центральна відреставрована частина». Справді, контраст просто вражає: будівля має досить непоганий вигляд; лівий бічний флігель в аварійному стані – лишилася лише напівзруйнована основа приміщення. Заокруглена ж галерея, яка з’єднувала його з центральною будівлею, не так давно зруйнувалася до підмурків. Правий флігель стоїть у риштуванні (за словами місцевих мешканців, у такому стані вже давно). Із тилу він уже виглядає пристойно, якщо ж обійти ззовні – можна побачити ще невідреставровану частину. «Он угорі герб Потоцьких – сфотографуйте, бо через кілька років його може вже не бути! – зауважує пані Оксана. – Тут колони ще нереставровані, з тогочасної цегли, а цемент – на яєчних жовтках замішували. Он скільки вже стоїть!» Нині у центральній частині палацу міститься Тульчинське училище культури.
 
Садиба Потоцьких є архітектурним ансамблем, який складається з палацу і двох бічних флігелів, картинної галереї, бібліотеки ( 17 тисяч томів), невеликої друкарні, манежу, турецьких лазень, стаєнь ( зруйновані), оранжереї, декількох службових приміщень, садибного театру. Театр мав репертуар із п’яти-семи опер та двох-трьох концертів, а трупа налічувала близько двохсот акторів. У деяких тогочасних житлових, а нині вже аварійних приміщеннях, зараз мешкають люди. Будинки облущені, потріскані. Їхні мешканці скаржаться,що не мають права навіть за власний кошт трохи підрихтувати, надати людського вигляду своїм помешканням – це змінить вигляд історичної пам’ятки, а коштів на реставрацію в місцевому бюджеті немає.
 
«Місту потрібен добрий господар, – зітхає Оксана, - он в Умань вклали кошти – вся Україна їздить туди, а в Тульчині ж буде на що подивитися, якщо довести до ладу».
 
Розкішний парк – тепер город
 
На особливу увагу заслуговує десятигектарний парк із назвою «Хороше» (садівником при Потоцьких був англієць Міллер ). У пейзажному парку, закладеному у 80-ті роки XVIII століття, переважали сосни та італійські тополі. Була тут і мережа каналів та ставків. Галявини парку прикрашали альтанки, фонтани, скульптура. Нині парк у жахливому стані. А ходити стежками навколо палацу з боку парку навіть небезпечно. Проте у заростях очерету і верб є свої таємниці. Довідатися про них допоможуть лише знавці. «Ось ці два дерева – ще з часів графа, а сусідні два вже пізніше виросли, – показує місцевий мешканець Руслан. – Он там, вдалині, бачите дерева? Якщо згори подивитися, то можна прочитати «соф» – все, що лишилося від висадженого деревами напису «Софія». Софія – дружина графа і одна з найкрасивіших жінок свого часу, це на її честь було закладено парк «Софіївка» в Умані.
 
Раніше у парку була система каналів, острівці. Тепер усе це нагадує чи то болото, чи то річку, що вийшла з берегів. На одному з островів хтось навіть город собі посадив. «Он там є кілька кладок, – показує далі Руслан. – А картопля там яка родить! Постійно ж торф є». Далі вглиб парку пройти не вдалося – вже чвакала вода під ногами. Проте на цьому несподіванки не закінчилися. «Отам далі є втоплений в озері німецький танк. Від нього лише маківка тирчить із води, як острівець», – сміється хлопець.
 
Римський храм у мініатюрі
 
У центрі міста стоїть пам'ятка архітектури XVII століття – Домініканський собор (нині Собор Різдва Христового). На площі перед собором – пам'ятник Суворову на коні роботи скульптора Б.Едуардса, встановлений у 1954 році. Він є точною копією монументу, що стоїть в Ізмаїлі.В 1796 – 1797 роках в Тульчині, в палаці Потоцьких, жив фельдмаршал Суворов, на той час командувач Південно-західною армією. Саме в Тульчині   Олександр Васильович написав  свою славнозвісну працю «Наука перемагати». Одне з рідкісних її видань зберігається в місцевому краєзнавчому музеї.
 
Споруда самого ж собору нагадує перевернуту літеру «Т». За задумом архітекторів собор мав у мініатюрі повторити знаменитий храм святого Петра в Римі. Всередині головний зал вражає простими і водночас прекрасними ліпними зображеннями, частина яких збереглася й донині. Нагорі, під самим склепінням, видно частину балкона, що оперізував стіни усього залу і надавав йому оригінального вигляду. Наскоками татар та в часи козацьких визвольних походів собор був зруйнований. Але в 1780 році його відбудували.
 
Вулиці наземні й підземні
 
Від палацу графа Потоцького до костьолу Домініканського монастиря, розташованого на пагорбі в центрі Тульчина, і нині пролягає дорога. Проте сам граф послуговувався нею не завжди. І тут слід зазначити, що першість підземних перевезень в Україні належить зовсім не Київському метрополітену – граф Потоцький трійкою коней їздив на службу… підземним ходом! Відкриті вже сучасниками підземні ходи вражають: вони настільки широкі і просторі, що ними дійсно можна було їздити кіньми.
 
Місцевий мешканець Олег Чернописький розповідає, що колись у дитинстві йому довелося бачити приблизну карту підземних ходів міста: «Ними змережане все місто!». На них і досі натикаються. Коли будували фундамент торговельного центру, то наткнулися одразу на три тунелі, які йшли паралельно. Вони лишилися тут від турків (у другій половині XVII століття край потерпає від чисельних козацьких повстань, польських карательних акцій та набігів ординців. – Авт.) та графа Потоцького. Біля палацу раніше був вхід до підземної кімнати, де колись жила челядь, проте його нині закрили, бо туди часто провалювалися люди. Подейкують, що був навіть тунель із виходом аж у Брацлаві (відстань від Тульчина до Брацлава становить приблизно 40 км. – Авт.). «Ще як вчився у школі, то ми часто чекали, доки сторож не пильнуватиме, і лізли в ті підземні ходи, – пригадує Олег. – Проходили метрів із 10-15, а потім назад лізли, бо вже не вистачало повітря дихати, навіть факели загасали». Серед його частих знахідок – в основному, старих російських та польських монет (їх і нині можна знайти навколо палацу. – Авт.) – були й цікавіші експонати: якось трапився ефес шаблі. «Ті ж хлопці, які не боялися, що присипле землею, і лізли далі, знаходили навіть уцілілі шаблі та елементи старих обладунків», – додає він.
 
Окрема історія – підземелля самого палацу. За переказами, в них таємно мешкали ченці-алхіміки, які нібито робили золото – ніяк інакше місцеві мешканці не могли пояснити походження мільйонів Потоцького. Правда це чи ні, але факт існування підземної скарбниці письмово засвідчив Леон Потоцький, небіж господаря палацу. Одного разу, розповідав він, Станіслав Потоцький вирішив віддячити племінникові за надані послуги. Удвох вони спустилися в підземелля, заставлене шафами з золотими монетами. Але відомий своєю скнарістю дядько в останню мить зупинився, трохи поміркував і вручив Леону лише одну монету.
 
«Тут, під палацом, є підземні кімнати. Ось тут де клумба зараз, – показує пані Оксана, – ще зовсім недавно був відкритий вхід, але його закрили, аби не провокувати підлітків». Під нинішньою клумбою колись жила прислуга.
 
Розриті могили
 
Ще одним цікавим місцем Тульчина є старий єврейський цвинтар. Хоч цвинтар не дуже привабливе місце, проте цей зацікавлює: має кілька століть – місцеві мешканці стверджують, що наймолодшим надгробкам тут по 400 років. За даними всеросійского перепису населення на 28 січня (9 лютого) 1897 року в місті мешкало 16245 осіб, із яких 61,9 відсотка – євреї. Написи на камінних плитах зроблені винятково на івриті – годі їх зрозуміти без знання мови –  і не так, як у нас заведено, а ззаду надгробка. Цвинтар розміщений на пагорбі, тому крайні захоронення поступово сповзають разом із ґрунтом. Могилки розміщені дуже тісненькими рядами, поросли лозами й бур’янами. Сюди давно ніхто не навідується, крім зацікавлених туристів. Не дивно, що зустрічаються й перекинуті плити. «Люди розривали могили, – розповідає Руслан, – шукали золото, бо євреїв, як і циган, хоронили із золотом та коштовностями». Одні хотіли забрати із собою щастя, інші тепер розривають і шукають те примарне щастя в землі. А варто підвестися, глянути навколо – на широкі зелені поля, на блискучу річку Тульчинку, на небо, – і тоді перед очима постає інше щастя, земне і близьке, яким живуть у Тульчині.
 
До речі: Тульчин – батьківщина визначних вчених Володимира Міхельсона (видатний фізик, геофізик, один з основоположників вітчизняної актиметрії), Лева Дейча (громадський діяч, історик), Микола Маркевича (український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор). Тут творили художники Іван Сошенко (маляр і педагог, один із найближчих друзів Тараса Шевченка) та Карл Рейхель (видатний російський живописець).
 
Батьківщина «Щедрика»
 
Значна частина творчого життя «українського Баха» – композитора Миколи Дмитровича Леонтовича (1877–1921 рр.) – пов’язана з Тульчином. З 1908 року він викладає співи в єпархіальному жіночому училищі. Працюючи там понад 10 років, отримує казенну квартиру, навкруги якої був садок. За цей час він створив близько 200 хорових творів і десять духовних хорів. У 1914 році з Тульчина вилітає його знаменитий «Щедрик» – різдвяний гімн усіх християн, який співали в багатьох містах і який став своєрідною емблемою хорової музики. І не випадково називають Тульчин містом Леонтовича. Тут пам’ятають і шанують митця. У 1969 році йому встановлено пам’ятник, біля якого ніколи не в’януть квіти. До 100-річчя з дня народження композитора відкрито меморіальний музей-квартиру, експозиція якого розповідає про життєвий та творчий шлях М. Д. Леонтовича.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.